Політика деімперіалізації, музей тоталітаризму – бути чи не бути: думки про ініціативи

Серед основних завдань Українського інституту національної пам’яті як центрального органу виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу.

Серед іншого є й здійснення комплексу заходів з увічнення пам’яті  жертв Голодомору 1932-1933 років, масового голоду 1921-1923, 1946-1947 років та політичних репресій, популяризація ролі Українського народу у боротьбі проти тоталітаризму, недопущення використання символів тоталітарних режимів. Тож вважаю за доцільне оприлюднити бачення цієї ініціативи і не тільки.

Бюджетні кошти на новий музей чи розвиток вже діючих?

Комунальна установа обласної ради - Полтавський обласний краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, де відбувається масштабна і коштовна реконструкція, має суттєві напрацювання з теми комуністичних репресій. Експонати, світлини репресованих, розповіді про митців «Розстріляного відродження», шістдесятників, вивчено і встановлено біографії багатьох земляків.

Фахівці з теми такого складного і трагічного і звитяжного для України і українців 20 століття. Звісно, є куди рости-осучаснення подачі інформації, мультимедіа. Цілий комплекс проблем, вирішення яких потребує бюджетних вливань-не тільки у матеріально-технічну базу, але й оплату розумової праці науковців, які розуміються на темі 20-го століття. Також на балансі Полтавського обласного краєзнавчого музею перебуває меморіальний комплекс жертвам сталінських репресій у Трибах.

Комплекс – це гучно сказано: скромні хрести, встановлені понад 20 років тому. Давно пора реконструювати, створити масштабний простір пам’яті невинно убієнних. А ще провести пошукові земляні роботи (між іншим, коштовна справа і може робитися лише за бюджетний кошт) у Макухівці, на місці масових розстрілів і перенесення останків до меморіалу у Трибах.

Проте зараз проблеми у Трибах прозаїчніші, ніж реконструкція: має бути сторож-доглядач хоча б на мінімалці, руйнування від плину часу плит-доріжок, трапляються негідники - водії-дальнобійники, які, поруч… «шукають туалет»… Проза життя? Потрібні кошти? Еге ж. «У обласному бюджеті грошей немає».

Щодо ідеї Олександра Біленького створити біля Полтави Парк радянського періоду і звести туди з усіх громад області радянські комуністичні монументи. Начебто, круто? Але не все так просто.

Схожі парки давно створено у багатьох країнах ЄС. Їх мета — переосмислення та вивчення історії. Найбільший такий музей серед країн ЄС створили у Литві, де, крім пам’ятників, представлені й інші атрибути, приміром, туристи мають змогу побачити вагон у якому відправляли прибалтів до комуністичних концтаборів. Другим за величиною в Європі є парк радянської доби в Будапешті, де теж зібрали скульптури радянського періоду.

Така ідея витала у повітрі після Революції Гідності й в Україні: мер Києва Кличко проголосив намір створити на території колишнього ВДНГ, обговорювалася ідея такого музею біля відомої каховської тачанки. Попіарилися всі кому не лінь, а як до діла…Ідеї застрягли на рівні балачок.

Полтавщина мала шанс піти таким шляхом, що автор цих рядків як активіст «Просвіти» на той час і пропонував і облраді, й ОДА у 2016 році, після набуття чинності декомунізаційного закону. А от Сумська обласна рада змогла, сказано-зроблено: на базі Путивльського державного історико-культурного заповідника створено «Парк радянського періоду» — єдиний державний музей в Україні такого типу.

У ньому просто неба відповідно до рекомендацій Міністерства культури і туризму зібрали численні скульптури комуністичних діячів. Новостворений парк відкрили у Спадщанському лісі, що за 13 км від міста Путивль на Сумщині. Експонати звозять з Сумської, Чернігівської та ін. областей. Звертаю увагу: у багатьох країнах Європи такі музеї функціонують як єдині і оригінальні в своєму роді, зазвичай як один на всю країну.

Покажіть мені хоч одну країну ЄС з колишнього так званого соцтабору, де б штампували музеї у кожному регіоні з бовванами радянської епохи! Цей музей свою нішу посів: у доковідну епоху його відвідали понад 40 тисяч туристів. Між іншим я сприяв передачі до нього цілої низки комуністичних пам’ятників з Полтавщини, які відповідно до рекомендацій Міністерства культури і туризму поставлені на баланс. Жодних ілюзій: дирекція музею їх назад на Полтавщину не поверне. Тож може краще розвивати те, що є, і не вигадувати велосипед?

Хіба не варто продовжити багаторічну практику і надалі перевозити весь цей радянський комуномотлох туди? Чи не дешевше і ефективніше розпрацювати туристичний маршрут до Путивля або виділити кошти на екскурсії старшокласників з шкіл усіх громад Полтавщини (транспорт, пальне) до Спадщанського лісу? Для мене це риторичні запитання.

Це прекрасно, що обласний бюджет має сотні мільйонів гривень на побудову нового сучасного і європейського музею за зразком столиці Латвії - Риги. Чудово, що є розуміння: створити такий музей - не означає механічне перевезення і встановлення радянських скульптур.

Тішусь, що є ресурси на побудову чи реконструкцію будівлі, на усе, що передбачає законодавство у сфері музейної справи, на створення потужних експозицій, оплату штату науковців - співробітників, напрацювання концепції і створення на цій основі потужних експозицій у розрізі «воєнного комунізму» часів Лєніна, сталінщини, геноциду-голодомору, брєжнєвщини, переслідувань шістдесятників.

З іншого боку, у цьому секторі національної пам’яті існує ціла низка знову ж таки набагато прозаїчніших проблем, вирішення яких НАБАГАТО ДЕШЕВШЕ коштуватиме обласному бюджету. Але й ефект буде. Йдеться про увічнення памяті жертв комунізму у різний спосіб:

Означене вище-лиш дещиця із того огрому важливої праці на цьому поприщі популяризації історичної правди про страшні часи російсько-комуністичної окупації. Праці, яка в області наразі майже не фінансується. Тобто на створенні попсового парку радянських скульптур світ клином не зійшовся.

І ще одне «але». Як вплине заява голови обласної ради на очільників територіальних громад? Адже не секрет, що іноді трапляються керівники з радянським менталітетом, для яких встократ важливіше «хто що публічно озвучив вгорі», аніж чітке виконання законів, зокрема й Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Тобто чи не відмовлятимуться тепер голови ОТГ передавати до музею у Путивлі радянські одоробла? Вже чую-прогнозую: «Хай воно постоїть, єто наша історія, а уже як буде в області спєціальний музей, про який говорив Біленький, тоді й пагаварім». У Ризі такий музей створили не за рік і не за два.

Чи не станеться так, що після дискусійних заяв високопосадовця на Полтавщині загальмується, зупиниться очищення публічного простору від комуністичних, радянських, російських маркерів? Повномасштабне російське вторгнення у багатьох посадовців з громад області пробудило приспану національну свідомість, то навіщо знову її присипляти?

Для мене це не «рядові» запитання.

Еклектика, мікс різних історичних епох чи професійний підхід?

Новина: у Польщі об’єднали музей Варшавського повстання і музеї про королів з династії П’ястів та часів першої Речі Посполитої. Уявили? Ні, звісно, це жарт. Таке у цивілізованій Польщі неможливо в принципі! Бо це різні історичні епохи. Середньовіччя, королі, комуністичний режим, опір Армії крайової.

А от Олександр Біленький озвучив ідею:створити музей тоталітаризму й звозити радянські скульптури на територію …Державного музею-заповідника

«Поле Полтавської битви». Але ж цей музей має геть не функціонал 20 століття: тут займаються історією України періоду ХІV-ХVIII століть, національною революцією середини XVII століття, добою гетьмана Івана Мазепи, трагічними для України наслідками поразки воєнно-політичного виступу Мазепи і його соратників, темою Північної війни. Спільно з Українським інститутом національної пам’яті фахівці музею «Поле Полтавської битви» створили цікавий виставковий проект присвячений російським міфам про гетьмана Івана Мазепу.

Чому б не масштабувати його на кожну громаду області? Або збільшити до формату вуличного і поставити у центрі біля «орла» для огляду перехожими? Кошти ж, як виглядає, у облбюджеті є? Чому б не розвивати цей музей як осередок мазепинського духу, бо це правда-і проблем там не бракує.

Повністю підтримую Біленького у його намірі створити у Полтаві україноцентричний символьний простір замість імперського. Так, проблемою є комплекс російських імперських міток-«пам’яток», пов’язаних з кривавим попередником путіна, катом України-московським царем Петром I (за Тарасом Шевченком: «Це той перший, що розпинав нашу Україну») та перемозі Московського царства у Полтавській битві.

Це і так званий монумент Слави, і пам’ятник прихвосню Пьотра - коменданту Полтавської фортеці Келіну на Першотравневому проспекті; й пам’ятник на місці,начебто, відпочинку московського царя на перехресті вулиць гетьмана Пилипа Орлика і Спаської.

Нагадаю, що у російській історіографії Полтавська битва - це подія, яка започаткувала створення Російської імперії, у календарі держави-окупанта – перемога у цій битві святкується як день «слави руского оружжя». Полтава у російських святцях залишається «містом російської військової слави». Для України ж поразка воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи проти московського царя Петра є початком остаточного знищення Гетьманщини та козацьких вольностей.

Так, ці окупаційні маркери обліковані, мають статус об’єкта культурної спадщини. Так, тут варто діяти спокійно, виважено, без поспіху, згідно з процедур. Так, нищити не треба. Так, важливо музеїфікувати. Так, запропоноване Біленьким місце розташування поза дискусіями і є абсолютно логічним.

Але чи варто для цього затіювати ЩЕ ОДИН музей як обласну комунальну установу або як філію чинної? Сумнівно. Хіба не достатньо на території Державного музею-заповідника «Поле Полтавської битви» створити поруч із російським редутом кластер, присвячений російській монументальній пропаганді?

Таку ідею вже озвучила ГО «Збережемо Полтаву». Думаю, для туристів було б цікаво довідатися як протягом століть мізки українців засмічувалися «рускім міром», в тому числі й через створення потужних монументів, які символізували окупацію України.

Передбачаю  репліки від полтавців: а що взамін, пустота? Он площа, де бовванів лєнін роками стояла пусткою! Неодмінно виникне запитання: а що на місці пам’ятників келіну чи на місці відпочинку пьотра пєрвого?

Зрозуміло, що у Полтаві ніяк не увічнені козаки Полтавського полку на чолі з Левенцем, які підтримали Мазепу. Зрозуміло, що є повним маразмом місцезнаходження пам’ятника на місці «отдиха московського царя пьотра пєрвого» поруч із вулицею гетьмана Пилипа Орлика. Знаємо його як автора одної із перших конституцій у світі. Водночас пора подбати й про увічнення пам’яті першої української політичної еміграції. Після Полтавської катастрофи до першої хвилі політичної еміграції потрапили 50 старшин, серед них і представники козацьких старшинських родів Полтавщини.

Це родини Мировичів (зокрема й генеральний бунчужний Федір Мирович) та Горленків. Постійно з дипломатичною місією в Європі перебували Дмитро Горленко та брати Мировичі — Федір та Іван. Це Генеральний осавул Григорій Герцик, Атанас, Іван і Ганна — діти полтавського полковника Павла Герцика. Ганна стала дружиною Пилипа Орлика, розділила з ним всі складнощі життя в еміграції, була надійним помічником у політичних справах.

Її брати належали до уряду Пилипа Орлика, виконували дипломатичні доручення гетьмана. За свідченням Пилипа Орлика, всі вони допомагали у розробленні Конституції 1710 року. Ці українці заслуговують на шану, дяку і пам'ять від полтавців.

Це все зрозуміло. Як і те, що у архітекторів і знавців міського простору виникає думка про потребу ще ДО демонтажу і переміщення випрацювати цілісне бачення. Щоб відповісти на запитання як саме НОВІ пам’ятники, що відображатимуть мазепинську епоху слід вписати у архітектурне обличчя Полтави.

А це, хоч і не мільйони на новий музей, та все ж значні кошти. Невже озвучений музей є пріоритетом? А як бути з хатою Патріарха Мстислава? А будівлею, де мешкало подружжя Русових? Чекатимемо доки ці історичні будівлі остаточно занепадуть, «бо грошей у бюджеті немає». А доба перших Українських визвольних змагань-Української революції 1917-21, без вихідців з Полтавщини яку уявити неможливо? Ось у такі музеї потрібно спрямовувати зусилля, час, кошти! Але ні, це не пріоритет. «Грошей нема».

Олександр Біленький з тих сучасних посадовців, які вміють чути іншу точку зору. А ще він не належить до тих, хто не має дитячої наївності у сприйнятті росії. Наша «общая» історія-це історія постійних війн і протистоянь, історія постійних спроб знищити нашу націю і державу. Він розуміє, що  всі зусилля  треба спрямовувати на знищення кривавого російського ведмедя. Війна йде восьмий рік і попереду ще складний і тривалий шлях.

Як повітря потрібна  підтримка політики національної ідентичності, деокупація свідомості, коли КОЖЕН українець у своїй голові проведе КОРДОН з росією. Тож цей допис підготував не заради публічних докорів, критики. Ні. Мав на меті показати усю складність означених проблем, потребу прискорення деімперіалізації Полтавщини й ґрунтовної дискусії задля узгодженої між усіма гілками влади і громадськості «дорожної карти» корисних справ.