Серед напрацювань робочої групи з питань перейменування у Полтавській громаді є важлива справа.
Йдеться про увічнення пам’яті видатного борця за Незалежність у ХХ столітті, діяча ОУН, політичного і громадського діяча, вченого-археолога, поета й публіциста Олега Ольжича.
Пропоную перейменувати вулицю російського комуністичного військового діяча маршала Бірюзова на пошану Олега Ольжича. Адже досі, на жаль, цей поет світового масштабу і борець за Україну у Полтаві ніяк не пошанований.
Олег Ольжич (Олег Кандиба) народився у 1907 році у Житомирі Член ОУН з 1929 року – боровся за відновлення суверенної Української держави (УНР) на українських землях.
У 1938-1939 роках – один із керівників Організації народної самооборони «Карпатська Січ» у боротьбі проти угорських окупантів. У 1941 – 1944 роках, за дорученням Голови ОУН полковника Андрія Мельника, керував легальною і підпільною діяльністю ОУН (м) на окупованих гітлерівцями теренах України – в Центрі і на Сході.
Ініціював створення Української національної ради для захисту інтересів України перед окупаційною німецькою владою. Через своїх соратників-оунівців створив вертикаль адміністративної влади майбутньої незалежної України (сільські/міські управи, обласні ради, УНРада). Ольжич сприяв культурному відродженню українців через громадські організації і газети, організував популяризацію ідей української державності – українського націоналізму.
Київ, покинутий Червоною армією 19 вересня 1941 року, став центром діяльності ОУН.
Професор М.Величківський у своїх «Сумних часах німецької окупації (1941-1942 рр.)», згадуючи цей день розповідає про «щасливі обличчя», «українську мову на вулицях міста». Автор підкреслює далі, що «вийшли з укриття і рештки нашої інтелігенції». Одне слово, загомонів Київ. Це ж бо були найцікавіші дні, дні, коли почалося нове життя і надії на краще. Учасники тих днів згадують про перші кроки і заходи для організації адміністрації і суспільно-громадського життя:
«Попри жахливі спустошення та масову ліквідацію української інтелігенції, залишилося чимало ще відданих патріотів серед усіх верств народу, які відчули свій обов’язок служби Батьківщині в нових і непевних обставинах… ще перед здачею Києва ці патріоти в небезпечних умовах зустрічалися, передавали один одному нові вістки і хвилювалися, що принесуть найближчі дні. Так було по всій Україні, по містах, містечках і селах.
Тим часом «на зов Києва» вирушили похідні групи українських націоналістів: «Вони відчули заклик України-Матері та її тривогу. Ішли вони майже пішки з Франції, Італії, Німеччини, Чехословаччини, Румунії та інших країн Європи, зі східних окраїн українських земель, з Карпатської України, Буковини, Бессарабії до Києва, в Донбас, Одесу, Харків і інші міста осередніх і східних земель України, щоби спільно з ними наново зорганізуватися та поставити груди і чоло новому окупантові – зайді».
«Серед них і на чолі їх ішов, чи радше повертався до міста своїх юних днів, д-р Олег Ольжич-Кандиба, поет-революціонер, син популярного в Україні поета Олександра Олеся (Кандиби)…
Пізнав доктора Ольжича в тих вагомих днях і професор Величківський, який у своїх спогадах пізніше про нього засвідчив:
«Д-р Ольжич – глибоко ідеальна, свята людина, великий український патріот, що віддав за національні справи своє дорогоцінне для нас життя. В 1944 році його по-звірячому замордували німецькі вандали». … увесь відповідальний тягам допомоги столичним діячам впав на доктора О. Ольжича … З приїздом до Києва він почав зустрічі з рядом видатних українських громадян, які відіграли важливу роль у налагодженні всіх ділянок життя столиці».
Від зайняття німцями Києва до дня скликання Установчих Зборів Української Національної Ради минуло всього два тижні. За цей короткий строк було виконано величезну підготовчу роботу.
Перед усім і чільні громадяни Києва, і сам поворотець до рідного міста Ольжич хотіли перемовитися і поінформувати себе про політично-міжнародну ситуацію, стан української справи та як діяти в нових умовах. І тут Ольжич, людина кришталевого характеру, говорив дуже відкрито.
Треба було мати велику особисту відвагу і мужність, щоби сказати всю правду про нового окупанта, про перспективи визвольної боротьби та, врешті, з гіркотою визнати внутрішній розбрат серед українства. Глибокий аналіз ситуації, а разом із тим заклик до праці для спільної справи викликали незаперечне довір1я і повагу до цього лицаря, який повернувся до столиці для зорієнтування своїх братів і друзів у виняткового складний час.
При цих зустрічах обговорювано в деталях назву, платформу, структуру і склад майбутньої репрезентації. Запропоновано традиційну назву, відому на всіх землях України – Українська Національна Рада.
Що ж до платформи, то в проектах наголошено на спадкоємності правно-історичних традицій 1917-1920 років, бо ж серед присутніх було чимало безпосередніх учасників подій цього національно-визвольного періоду.
Було висловлено прохання до Ольжича скласти проєкт Декларації для її подальшого прийняття Установчими Зборами.
Йшлося про те, щоби покликати до життя Українську Національну Раду, як всенаціональну репрезентацію, готових стати до праці в ім’я відбудови Самостійної Соборної Держави.
Структурально УНР мала б спиратися на все населення України через місцеві ради. Така побудова «рад» уже існувала за большевицької окупації на сході і заході України, їй належало дати лише український національно-державницький зміст. У цьому питанні не було розбіжностей між представниками різних земель України.
Так само як під час формування міської управи столиці, кияни виявляли бажання бачити на чолі Ради незаперечно авторитетну особу, яка мала б повне довір’я громади і належно представляла столицю перед німцями.
Дискутовано і ухвалено, що з хвилини виникнення Української Національної Ради вона стає керуючим і порядкуючим чинником українського життя на всій території України підкреслювано головну мету УНРади – привернення Української Самостійної Соборної Держави.
Таким чином ОУН впливала на українське відродження в окупованій німцями Україні, підготовляла грунт для проголошення (за відповідних умов) відновлення УНР.
У травні 1944 року О.Ольжич був арештований гестапо у Львові. В червні 1944 року замордований гестапівцями в концтаборі Заксенхаузен.
У 2017 році 110-а річниця з дня його народження згідно з Постановою Верховної Ради та з ініціативи ОУН й Українського інституту національної пам’яті (УІНП) відзначалася в Україні на державному рівні. На його честь у багатьох містах названо вулиці і проспекти, встановлено пам’ятники і меморіальні дошки. Настав час і полтавцям віддати шану видатному Українцю.
Для Полтавського офісу УІНП