Полтаво, не забувай: війна триває
Будь-який російський солдат ладен вбити мене або знущатися як йому закортить. Захищають мене від цього тільки Сили оборони України. Як і кожного з нас.
Війна в Україні
Триває другий рік повномасштабної війни в Україні, а дехто серед нас ладен і не чути про неї. Бо не зачепило, бо здається, що усе це історії з вигаданими персонажами.
Зізнайтеся, чи зупиняєте ви стрічку новин коли вам трапляється відео з полоненими українськими жінками? Вони наважуються розповісти журналістам про страшні та нескінченні дні в російському полоні. Вони говорять про те, як забороняють дивитися в очі російському кату, бо ти «не гідна» через те, що українка.
І це, панове, не кожна, яка вижила, дає інтерв'ю. Є такі, а їх чимало, які виживши в полоні, помирають від власної руки на волі. І це не доля, хто там ще так думає (бо часто чую, буцімто, така доля випала на нас, українців!)
Доля? Коли жінка, котра жила, працювала, мала дітей, чоловіка, якого потім вбили російські окупанти, опинилася в полоні. Це доля?
Не забуваймо про війну
Я щодня переконуюся у тому, що більшість українців байдужіє до таких історій та війни. Правда ж, ви не хотіли б сидячи за столом щоразу слухати про такі реалії? На жаль, це дійсність нашої країни.
Тому часто можна почути, як люди говорять: «Я намагаюся не дивитися новини, бо потім не можу нічого робить. Не хочу засмучуватись, бо й так важко жити».
Невже важко жити на території, де немає бойових дій завдяки зусиллям наших захисників? Ви можете дозволити собі відпочинок та плани із сім'ями. Чому ж вам так складно, люди? Ви звикли жити це життя, майже як колись. Лише повітряні тривоги щось нагадують.
Якщо так важко жити у тилу, то лишень уявіть як живуть ті, чиє життя зруйноване, тіла понівечені, а душі покалічені. Найгірше, що може трапитися з людьми в тилу – це коли серця та думки збайдужіють, а посмішки та слова зрівняються із лицемірством.
- Я думаю, що ми майже дійшли до цього і мені дуже прикро жити в цьому світі та місці, де люди стали байдужими до почуттів інших, припинили шанувати наших живих і полеглих героїв, допомагати тим, хто цього потребує. І найгірше, коли таких людей більшість і вони живуть поруч.
Мій чоловік вже майже півтора року стоїть пліч-о-пліч з побратимами на сході країни. Вони воюють за те, щоб російські окупанти ніколи не дісталися Полтави. Я не хочу дорікати чоловікам, які не бажають йти на війну через страх чи побоювання. Є ті, хто приносить користь у тилу, але деякі лишаються чекати на перемогу коштом чужих життів.
Війна – справа кожного
Поставте собі запитання: «Що роблю я, щоб росіяни не прийшли й мій дім?»
Чи ви продовжуєте сподіватись, що ЗСУ впораються власними силами? Чи Зеленський буде винним у всьому? Чи США, бо дають мало зброї? Чи війна в Ізраїлі? Чи кого робити крайнім, коли ці виродки прийдуть до вас?
Уявіть, що ЗСУ не змогли захистити вас. Уявіть, що їм наказали відійти. Що робитимете? Уже є план? Чи про що там думати, якщо ви вдома у теплій квартирі, де так добре «донатити» собі на вечірній лайт: вина, суші, креветки. Уже й Новий рік невдовзі і певно плануєте з ким його зустрічати, що надягнути, який зробити манікюр.
Насправді цього може й не бути, якщо не отямимося і не повернемося у режим лютого 2022 року, де ми єдині як ніколи.