– Увага! Повітряна тривога. Пройдіть в найближче укриття, – над містом укотре за день лунає сирена і заспокійливим голосом Арестовича з гучномовця попереджає про потенційну небезпеку.
Територія – прифронтова, ворог – поруч, та й саме поняття тилу – доволі умовне.
– Я на Донеччині почувався спокійніше, ніж у Києві. Тут останнім часом регулярно прилітає, вибухи чути неподалік, – зізнається «Кум», який нині служить ближче до свого дому.
Ракета, випущена з акваторії Чорного моря чи Каспію, може досягнути цілі далеко від лінії бойового зіткнення (втім завдяки нашим силам і засобам ППО та ПРО ця загроза успішно мінімізується).
Що вже казати про ствольну чи реактивну артилерію. Звук виходу, кілька секунд – і прильот. Сирени і прильоти стали буденністю і життєвим фоном, до яких звикаєш, але краще б їх не було.
– Та задовбали ви вже! Дайте нормально поїсти, – зопалу вигукує хлопчик на лавці у сквері та продовжує лизькати своє морозиво під звуки попереджувальних сигналів.
– О, знову кацапи нас «вітають« зі святом, – іронічно кажуть українські військові, прислухаючись до виходів арти.
«Вітають» регулярно. На День піхоти, 9 Травня, День матері, ну і "так, просто так". Учора ти ходиш у гості до земляків з іншої бригади, а завтра телефонуєш, аби запитати, чи всі цілі.
– Так, живі, один контужений. У машинах повибивало скло, біля дому обірвало проводи, – каже «Дитина».
Водночас відразу після обстрілу місто ніби оживає. Пожежні та швидка їдуть на виклики, комунальники оперативно прибирають вулиці й лагодять пошкодження, намагаючись, наскільки це можливо, відновити порядок і саму нормальність.
– Усе буде добре, Іванівна, – спершись на велосипед, перемовляються між собою сусідки неподалік зруйнованого гаража і посіченої уламками хати.
Якщо неподалік лінії фронту люди знаходять підстави для оптимізму, то на що – за великим рахунком – скаржитися тим, хто бачить війну переважно в телевізорі?
– Коли виїжджаєш за межі Донецької області, таке враження, що потрапляєш в інший світ. Нещодавно була в Одесі, так людей там дратує повітряна тривога. Спробували б вони пожити у нас, – говорить бариста Тетяна.
Вона живе на перехресті вулиць, куди регулярно прилітає. Зважає на сигнал тривоги і біжить із сином в укриття. Знає, де найближче сховище біля роботи, бо вибух може змести і знести кав'ярню, як будиночки двох несумлінних казкових поросят. У її домі підвал постійно відкритий.
Тетяна – оптимістка. Вона сподівається, що скоро все налагодиться.
– За чорною смугою обов'язково буде біла. Я думаю, що 1 вересня наші діти підуть до школи. Мені кажуть, що я - наївна дурепа. Але ж не може постійно бути погано. Я вірю в краще, – говорить дівчина.
Над містом лунає відбій повітряної тривоги, комунальники латають стружковими плитами нещодавно вибиті вікна, скло ще скрипить під ногами, на вулицях пишно квітують каштани. Життя перемагає смерть, а світло - темряву.
Опубліковано з дозволу автора. Першоджерело
Матеріал створений у межах і за підтримки стипендійної програми Українського ПЕН