0PVxFw92EOBEjsGk

Минулого року слово «Томос» було найуживанішим словом року, з цього навіть жартували. Але загалом переважна більшість людей сприймала подію дуже позитивно. Навколо Томосу був позитивний хайп, якщо вдатися до цього популярного англійського слова. Що стосується року після Томосу, то шум спав, почалися будні нової Церкви. Що я відчуваю після надання автокефалії? Відповідальність за життя своєї […]

Минулого року слово «Томос» було найуживанішим словом року, з цього навіть жартували. Але загалом переважна більшість людей сприймала подію дуже позитивно. Навколо Томосу був позитивний хайп, якщо вдатися до цього популярного англійського слова.

Що стосується року після Томосу, то шум спав, почалися будні нової Церкви. Що я відчуваю після надання автокефалії? Відповідальність за життя своєї Церкви, імпульс, який з’явився в житті Церкви. Безперечно, Церква має не скажу, щоб реформуватися, але адекватно реагувати на зміни, що відбулися в житті світу, зокрема і в нашому суспільстві.

За роки існування колишнього Київського патріархату, до якого і я належав, назріло багато проблем і викликів у церковному житті.

Якщо говорити про Полтавщину, то я бачу що триває подвійний процес: з одного боку, нас торкаються хвилі глобальної секуляризації світу – відхід від традиційних духовних християнських звичаїв, з іншого боку, продовжується духовне відродження нашого регіону, особливо після радянського атеїзму, коли були зруйновані старі традиції. А Полтавщина, слід сказати, була дуже релігійною до 1917 року: скільки прекрасних храмів було зруйновано в часи радянського атеїзму! Був утрачений цілий пласт нашої культури і традицій.

Сьогодні ми фактично будуємо нову історію нашого міста. І я бачу, що іде певне духовне відродження, коли люди приходять до Церкви. Можливо, це відбувається не зовсім правильно: багато людей не розуміють значення богослужіння, літургії – цих церковних підвалин християнства – у своєму житті. Але те, що люди тягнуться до духовного життя, відчутно. І Томос, як на мене, посприяв цьому духовному відродженню.

Сьогодні довіра людей до Православної Церкви є дуже високою, і виклик полягає в тому, що завдання і священнослужителів, і церковних людей – утримати цю планку довіри, не втратити її, намагатися зробити все можливе, щоб люди не втрачали довіри до Церкви. 

У тому, що стосується нашої інтеграції у православний світ, є дуже багато позитивних зрушень. Сьогодні Православну Церкву України визнали кілька дуже авторитетних Церков: це Вселенський патріархат (Константинополь), Олександрійський патріархат – другий за честю в переліку Православних Церков, Елладська Церква. Опосередковано визнали й інші Церкви, однак не робили офіційних заяв, адже дуже сильний тиск Московського патріархату і взагалі Росії на ці Церкви. У Росії Церква і держава – це єдиний організм, більше того, Церква використовується державним апаратом як інструмент втілення зовнішньополітичних прагнень Росії. Тому дуже великий тиск на інші Церкви.

У тому, що Помісні Церкви нас визнають, хоч і опосередковано, я мав змогу переконатися на власні очі. У жовтні я відвідав одну з цих Церков, не буду називати, яку саме, щоб не давати інформації ворожим силам. Але мене зустрічали як єпископа, мені приділяли усіляку увагу і надавали сприяння.

Тому великий позитив Томосу – в тому, що ми відкриваємо для себе інші Православні Церкви, їхню культуру й традиції, ми інтегруємося в життя світового Православ’я.

Знову ж таки я відчуваю позитив у тому, що ті гілки українського Православ’я, які об’єдналися в єдину Православну Церкву України, на рівні єпископату, тобто вищого керівництва Церкви, підтримують дружню атмосферу. Ми прожили рік разом, раніше у нас були і розбіжності, і суперечки, але зараз у нас дуже дружні стосунки. Думаю, в цьому велика заслуга нашого предстоятеля, який проводить лінію, щоб нас об’єднувати і робить усе для цього. Тому те, що ми зберегли свою церковну єдність – це величезний здобуток цього року після Томосу.

Щодо предстоятеля, митрополита Київського і всієї України Епіфанія, то, на мою думку, завдяки своїй виваженій позиції він має велику підтримку в Церкві. Йому складно було на початку, але він проводить дуже мудру політику. Він має велике бажання розвивати Церкву. Прислухається до наших проблем і питань на місцях і готовий всіляко сприяти. Гадаю, що мою думку підтримають й інші єпископи.

Предстоятель двічі відвідав Полтаву. Умови нашого об’єднання були такими, що релігійні громади на території однієї області зберігають своє підпорядкування єпископам, які раніше належали до різних конфесій. Тому предстоятель спершу приїздив до одного єпископа, а тоді – до іншого. Але, звичайно, ми були разом на всіх заходах. Просто офіційною приймаючою стороною в цих випадках були різні єпископи.

Щодо переходів громад з Московського патріархату до ПЦУ, то вони продовжуються і зараз. Робиться це добровільно. Конфронтація існує не між людьми, тобто вірянами різних Церков, а поміж духовенством і парафіянами.

Духовенство Московського патріархату не підтримувало цей перехід, а люди хотіли перейти до Православної Церкви України. Конфронтація іде на рівні «керівництво єпархії Московського патріархату – громади, що перейшли».

Зараз триває судовий процес у Великобагачанському районі, є моменти, які не роблять честі церковним структурам, навіть підробка документів. Це дуже прикро, я вважаю, що християни так чинити не можуть. Але маємо те, що маємо: політика переважає християнські цінності.

Щодо патріарха Філарета, який був нашим керівником і нас, можна сказати, духовно «породив», то ми зберігаємо повагу до його заслуг у створенні нової Церкви, однак не поділяємо його позиції повернутися до Київського патріархату під його началом. Частина єпископату Православної Церкви України ніколи не була під його керівництвом і не хотіла б під ним бути. Як ми можемо піти на цю вимогу почесного патріарха, якщо маємо соборно обраного законного предстоятеля?

Ми самі ліквідували Київський патріархат, але патріарх Філарет з цим не погодився. Ця ситуація для нас дуже прикра, бо він впродовж років був для нас духовним авторитетом. Віримо, що ситуація зміниться і ми вирішимо цей конфлікт. Це не конфлікт між Філаретом і Епіфанієм, як можна було б подумати, а конфлікт між позицією єпископату, духовенства і вірян (тобто Церкви!) та позицією патріарха Філарета. Ми не поділяємо його переконання йти назад в ізоляцію заради того, щоб зберегти посаду патріарха і Київський патріархат.

Не відкидаємо ідеї, що в майбутньому українська Церква має бути Патріархатом, але вона буде Патріархатом тоді, коли ми об’єднаємо більшість релігійних громад в єдину Церкву.

Сьогодні ж велика частина громад і наші Лаври, наші святині залишаються в юрисдикції Московського патріархату. Це Російська православна Церква в Україні. А назва, яку вони носять, – це своєрідне маскування. На це вказує багато ознак: і статут РПЦ, і безпосередня участь українських єпископів у Синоді РПЦ, і позиція самої Російської Церкви, яка не розглядає УПЦ МП як щось відмінне від РПЦ. Вони розглядають свою митрополію в Україні як окрему частину, тільки коли це вигідно з точки зору пропаганди.

Навіть до отримання Томосу ми відчували підтримку людей у наших соціальних ініціативах. Це наше переконання і суть нашого служіння. Адже в Біблії сказано (я перефразую), що коли ти любиш Бога чи кажеш, що віриш у Бога, але ніяк не виражаєш свою віру в служінні суспільству, то ця віра – просто декларація. Тобто ми робимо й будемо робити речі, корисні для суспільства. Після Томосу ми отримали ще більшу суспільну підтримку. Я дуже вдячний людям, що нас підтримують.

Як би не мінявся статус Церкви, я переконаний, що ми б робили те, що ми маємо робити.