Світлана Варвянська: #Санжаровірус. Вибірковість паніки


Тиждень тому моя стрічка у ФБ закипала люттю: українські громадяни залишені у Китаї напризволяще. У той час, як інші країни вже давно евакуювали своїх громадян, українці все ще залишалися у країні, що стала епіцентром появи та розповсюдження нового і досить небезпечного штаму коронавірусу.

Я тільки й встигала проглядати, а інколи просто гортати нескінченні перепости історій співвітчизників про їхні китайські поневіряння та розчарування від ставлення рідної держави. Коментарі під цими дописами рясніли обуреннями: імпотентна влада, яка «кидає» своїх, байдужість чиновників, необхідність нагального порятунку.

І таки відбулося: 45 громадян України та 27 іноземців евакуювали з Китаю. Гучні оплески? Крики: «Ура, нарешті»? Нічого подібного. Суспільна думка різко змінила вектор і знов лютує: «В Україну везуть заразу!», «Нас всіх хочуть вбити!».

Дехто демонструє показну конструктивність, наводячи як приклад США, які на час карантинного періоду розмістили своїх евакуйованих на військовій базі, та Австралію, що використала для цього власний далекий острів.

Неясно, як цей досвід може прислужитися Україні. Де в нас є високотехнологічні та достатньо комфортні військові бази, віддаленні від населених пунктів? Не у військові ж намети та ширланівську грязюку везти цих людей. Який український острів є придатним для того, щоб майже сотня осіб, включаючи медиків, водіїв та інших, хто мав контакт з евакуйованими, у достойних умовах прожили 14 днів інкубаційного періоду? Бірючий? Джарилгач? Хортиця? Чи якийсь із дрібніших дніпровських островів?

Інші у своєму переляку та істериці доходять зовсім до краю, пропонуючи заселити евакуйованих у колишній санаторій в Чорнобильській зоні чи відправити у так звані ЛНР/ДНР.

«Ех, не той літак ракета збила», – як вам такий жартик, норм?

Все чекаю, коли прибулих пропонуватимуть фізично знищувати, як свиней при спалаху АЧС. Бо ж «страшно за своїх дітей». Наче серед евакуйованих дітей немає, наче вони не громадяни України і наче діти панікерів чимось цінніші чи кращі, ніж всі інші.

І це при тому, що про хворих на коронавірус співгромадян не йдеться. Тих, хто мав найменші ознаки застуди, не пустили на борт літака. Йдеться про людей, які наразі є здоровими, проте прибули з епідемічно неблагополучного регіону, а тому протягом інкубаційного періоду перебуватимуть у повній ізоляції. Ті, хто працюватимуть з ними – кухарі, медики, прибиральники, охоронці – теж.

Якщо хтось із працівників є мешканцями Нових Санжарів, де розташовано санаторій Нацгвардії, який нібито стане для прибулих тимчасовим прихистком, то їм протягом цього періоду також не дозволено залишати межі санаторію, зустрічатися з родичами та ін.

При цьому вже протягом кількох місяців з азійського регіону повертаються українські туристи, які без жодних карантинів проходять паспортні контролі – і вже наступного дня йдуть на роботу, їздять у маршрутках, відправляють дітей у школу, зустрічаються з друзями в кафе. В Ізраїлі у таких випадках знайомих на два тижні ізолювали у власній квартирі без дозволу гуляти на вулиці, користуватися громадським транспортом, відвідувати магазини та інші громадські місця. І без паніки.

В Україні до цього моменту не було ніяких обмежень – і ніяких протестів і мітингів. Схоже, саме зараз дрівця у вогнище паніки підкидають зацікавлені сили, а в громадян не вистачає критичного мислення, щоб відрізнити справжні ризики від маніпуляцій.

Страх – це нормально. Він оберігає нас від небезпек і реальних загроз. Тільки чомусь у сьогоднішніх борців з коронавірусом цей страх працює вибірково. Люди, які свідомо ігнорують вакцинацію від дифтерії та правцю;

 – люди, які не щеплять власних дітей від кору, кашлюку, паротиту та ін., бо «солі ртуті, формальдегід і змова фарммафії»;

– люди, які ніколи не вакцинуються від грипу, хоча смертність від нього наразі вища, ніж від коронавірусу;

– люди, які збивають зранку температуру і їдуть на роботу маршруткою, чхаючи і кашляючи, та свідомо інфікують пасажирів, колег, випадкових сусідів у черзі супермаркету, бо «начальство строге і зароблять треба»;

– люди, які, вибачте за подробиці, не миють руки, виходячи з громадського туалету (щодня по кілька разів спостерігаю це в офісному центрі) вважають, що найбільшою загрозою для них є коронавірус. І це правда. Але не вся.

Ротавірус, ентеровірус, різні штами грипу, вірус кору та безліч інших – це те, зустріч з чим вони теж наближають щохвилинно. Самостійно. Без всякого Уханю.

Утім, головна причина паніки – навіть не сам вірус, а відсутність нормальної комунікації між владою та громадою. Коли людей кілька місяців поспіль лякають коронавірусом – у новинах, ток-шоу, соцмережах та з трибун. Коли говорять про нього навіть на засіданні РНБО у той час, коли російські найманці та сепаратисти атакували позиції українських захисників, наплювавши на всі розведення. Коли люди звикли, що влада бреше їм десятиліттями: про чорнобильську аварію, стан ґрунтових вод, прогнози інфляції та ін. Коли відповідальні державні чиновники не дають собі труду докладно розказати про коронавірус, про кількість хворих у світі, профілактику та методи лікування, про те, чим смертність відрізняється від летальності і про те, що з цим збираються робити в Україні, то страх пересічних і не дуже обізнаних громадян є виправданим.

Єдине, що ще можна зробити зараз: говорити, говорити і говорити. Добре, що це почали робити. Погано, що антикризова комунікація – явно не серед пріоритетів. Броньовані авто та спецпризначенці чомусь видаються представникам влади значно більш переконливими. Показувати, як виглядає санаторій, у якому розмістять прибулих. Пояснювати, як саме вони житимуть у ньому. Розказувати, як поширюється коронавірус і як цьому поширенню запобігають тут. Показати лікарів та інших фахівців, які працюватимуть з прибулими, і запевнити, що вони матимуть такий самий період ізоляції і не відвідуватимуть місцеві магазини, банки та аптеки. Розкласти по поличках, як саме діятимуть медики, якщо раптом все ж у когось з’являться симптоми хвороби. А головне, дійсно робити все, що зараз обіцяють.

У різних регіонах України громадяни блокують дороги, виходять на протести, влаштовують сутички з правоохоронцями і замовляють протикоронавірусні молебні. Але якщо у багатьох людей по всій країні у такі знакові і болючі дні одночасно «зажигається» і навіть «пригорає», значить, комусь це потрібно. І точно не коронавірусу.


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація