Олена Стрельник: Семеро дітей та більше. «Ідеальна українська сім’я» та невидимі жінки в розмові про народжуваність


Заклики до народження щонайменше трьох, а в ідеалі – сімох дітей на своїй сторінці у Facebook транслює Юрій Бублик заради припинення «вимирання нації». Це далеко не одиничний приклад, коли публічна особа (частіше чоловік) відтворює таку демографічну риторику.

file

Відразу зауважу, що мій блог та моя особиста позиція жодним чином не пов’язана з критикою багатодітності. Щасливі сім’ї – це прекрасно у будь-якому випадку.

Фокус моєї критики – подібні заклики, які базуються на пошуку простих відповідей на складні запитання про те, чому сучасна сім’я змінилася, хто «винен» у демографічній кризі (жінки-кар’єристки, феміністки, чайлд-фрі чи геї) та як відносно легко можна змінити ситуацію. У фокусі таких закликів – за умовчанням жінки, бо народжують не абстрактні українці, а конкретні українські жінки, які живуть в реальному світі, а не в ідеальному світі автора допису.

Небезпека таких тез у тому, що часом вони можуть перетворитися на політичні ініціативи, як-от законопроєкти із заборони абортів, які, на щастя, поки не стали політичними рішеннями у світській державі. Утім, я залишаю поза увагою політичний зміст допису про вимирання нації, а прокоментую його з наукової точки зору.

Народжуваність в Європі та Україні: про що говорять дані?

Станом на 2016 рік сумарний показник народжуваності в Україні становив 1,47 дітей на кожну жінку, що є близьким до середнього у країнах ЄС (число показує, скільки в середньому дітей народила б одна жінка віком від 15 до 49 років при збереженні в кожному віці рівня народжуваності того року, для якого обчислені вікові коефіцієнти).

Цей показник варіюється від найвищого 2,01 у Франції до найнижчого 1,31 в Іспанії (дані демографічного щорічника «Населення України» за 2017 рік). До слова, рівень народжуваності у заможній Німеччині близький до українського, а у Польщі, де заборонено аборти, нижчий за наш (1,37).

Нема єдиного показника, який би пояснював ці розбіжності: важить стан ринку праці, особливості сімейної та гендерної політики, доступність державних послуг догляду за дітьми, культурні відмінності тощо.

1

Більшість молодих людей в Україні орієнтовані на малодітність, хоча загалом дівчата та молоді жінки частіше визначили народження та виховання дітей як свій життєвий пріоритет та дещо більше орієнтовані на народження двох дітей (див. малюнки 1 та 2). Отже, загалом підстав очікувати збільшення народжуваності, тим більше збільшення частки сімей, які мають більше трьох дітей, немає.

2

Підкреслю також, що серед молодих людей України лише 1% орієнтовані на відмову від батьківства. Припускаю, що люди, орієнтовані на бездітність, існували і раніше, але вони не завжди відкрито заявляли про свою позицію або ця позиція була поза фокусом демографічних обстежень та соціологічних опитувань.

Чому знижується народжуваність?

Зміни інституту сім’ї, шлюбної та репродуктивної поведінки розпочалися внаслідок процесів модернізації європейських країн з початку XIX століття та кардинальних змін умов людського життя.

Ці процеси називаються «демографічний перехід», тобто перехід від одного до іншого типу відтворення населення. Йдеться про перехід від високої народжуваності та високої дитячої смертності в доіндустріальних суспільствах з мінімальним рівнем технологічності та освіченості (особливо жінок) та економічним розвитком, до низької народжуваності та низької смертності в сучасних індустріальних та постіндустріальних суспільствах.

Якщо спрощено пояснити чинники високої народжуваності в доіндустіральному суспільстві, то вона була наслідком передусім високої дитячої смертності: народити багато означало, що виживе хоч якась кількість дітей. Ці процеси стимулювала відсутність контрацепції та поняття «планування сім’ї» загалом (народжували за принципом «скільки Бог дав»).

Важили і соціокультурні чинники: високий вплив релігії та суспільних норм відносно обов’язковості народження дітей, діти не були центром сім’ї, їхнє утримання було відносно недорогим, а внесок у добробут сім’ї значним (передусім через раннє залучення до сільськогосподарських робіт). Окрім того, для жінок не існувало проблеми самореалізації, балансу між роботою чи освітою та материнством, бо вони не навчалися та не працювали поза домом (як, власне, і більшість чоловіків).

Стійке зниження народжуваності розпочалося в розвинених індустріалізованих країнах з 1950–60-х років з різних показників, але у ХХІ столітті показники народжуваності (за певних розходжень) у цих країнах майже зрівнялися (див. малюнок 3).

3

Цей процес описує поняття «другого демографічного переходу» (перший перехід закінчується припиненням зростання чисельності населення розвинених країн).

Країни світу відрізняються за стадіями демографічного переходу – десь ще навіть не закінчилася перша його фаза, але, гадаю, ці країни теж будуть проходити подібний шлях демографічних змін у міру модернізації. Загалом у світі зростання чисельності населення уповільнюється за винятком Африки, де зберігається висока народжуваність.

У розвинених країнах, які вступили у фазу другого переходу, ці зміни виявляються у підвищенні середнього віку укладання шлюбу та народження дитини, зростання народжуваності поза зареєстрованим шлюбом, збільшення частки людей, які ніколи не вступали до шлюбу та не мають дітей. Передумовою цього переходу є актуалізація цінностей самореалізації особистості, свобода вибору життєвого шляху, вільного від впливу релігійних, ґендерних, вікових норм і соціального походження, й пов’язана з нею автономія та свобода шлюбного і репродуктивного вибору. У цьому контексті важко переоцінити значення сексуальної та контрацептивної революцій, унаслідок яких народження дитини стає предметом вибору, планування та рефлексії, перетворюється з «жіночої долі» на життєвий вибір.

Поділяю припущення демографів, що народжуваність знизилася не тому, що жінки почали навчатися, працювати, прагнути самореалізації, застосовувати сучасні протизаплідні засоби та відмовлятися навіки пов’язувати життя з неперевіреними партнерами. Навпаки, все це уможливилося завдяки тому, що відпала колишня необхідність безперервно народжувати дітей, з-поміж яких величезна частка не виживала.

У підсумку – високий рівень народжуваності був наслідком усього комплексу умов життя, які кардинально відрізняються від сучасного світу. Саме ці умови й впливали на траєкторії життя людини, у тому числі її шлюбну та репродуктивну поведінку. Відтак повернення до моделі високої народжуваності – це утопія, бо не можна вимагати від людей у сучасному суспільстві, щоб вони жили за моделями традиційного суспільства.

Це приблизно як закликати сучасну людину не користуватися мобільним зв’язком, комп’ютером та електронною поштою, а вирішувати питання комунікації та пошуку інформації особистим листуванням.

Прямого зв’язку між рівнем матеріального добробуту та кількістю дітей немає

У чому праві пан Юрій та його дописувачі – немає прямого зв’язку між матеріальним добробутом та кількістю дітей у сім’ї.

Тому грошові стимули підвищення народжуваності є доволі сумнівним інструментом. Після суттєвого збільшення допомоги по народженню (у 2005 році) народжуваність в Україні дещо зросла, але ефект був нестійким та незначним (див. малюнок 4).

4

На сьогодні значно вищі показники народжуваності спостерігаються у країнах з низьким рівнем соціально-економічного розвитку (наприклад, країни Африки) – навряд чи на саме на них прагнуть рівнятися прихильники ідеї стимулювання народжуваності.

Утім, аргумент на кшталт «прогодувати дітей» радше метафора для сучасних батьків. Навряд чи ті, хто закликає народжувати п’ятьох дітей та самі мають багато дітей, керуються у житті гаслом «неголодні, то й добре» та принципом природного відбору.

Мене відверто дивують та навіть дратують спроби апелювати до часів, коли «жили бідно, але дружно», ба навіть більше: «моя бабуся народила сімох дітей. Ті, хто вижили (! – О.С.), стали порядними людьми».

«Дорогі діти» та «ціна» батьківства

Порівнювати мотивацію народжуваності та практики виховання дітей умовно сто років тому та зараз з апеляцією до цінностей на кшталт «Бог дав дітей, бог дасть і не дітей» – це приблизно як порівнювати тепле з солодким. Бо йдеться про цілком різні контексти буття, як визначають батьківську поведінку.

Мати дитину чи декількох дітей – це дороге задоволення, надто в умовах ринкової економіки. І йдеться не тільки про низький рівень життя чи про стандарти життя та споживання. Йдеться про те, що сучасний світ актуалізував питання «ціни дітей» та інвестування в них часових та економічних ресурсів задля життєвого успіху в конкурентному середовищі з високою значимістю людського капіталу. Так, останні п’ятнадцять років наявна тенденція зростання частки домогосподарств, які здійснюють грошові витрати з догляду за дітьми, їх виховання й освіти.

Емоційна складова сучасного батьківства теж значно змінилася. Наші бабусі та прабабусі навряд чи відчували докори сумління від того, що немовля, залишене у власному ліжечку, страждає від розлуки з мамою, чи приймали нескінченні та складні рішення про те, чим, як та коли годувати дитину, як вчасно помітити її страхи та травми, який гурток краще обрати, коли віддати до школи. Зрештою, йдеться про образ «інтенсивного материнства» – бути мамою зараз означає фактично професію, яка вимагає від жінок чимало часу, зусиль, підготовки знань та компетенцій з питань дитячої психології, освіти, медицини. І це не може не впливати на наміри сучасних жінок щодо народження дітей.

Де голоси жінок у розмові про народжуваність?

Народжують не українці, народжують українки!

У риториці «нація вимирає» жінка має чітко визначену роль – вона відтворює націю, але водночас у цій риториці голосів жінок не чути. Порахуйте з умовою хоча би мінімального часу для відновлення після пологів, скільки років знадобиться жінці, щоб народити сімох дітей для «ідеальної моделі» сім’ї? Врахуйте також, що жінці бажано ще закінчити освіту. Свою першу дитину вона народить у 25 років, а останню у 43 роки !!! (рахуємо з інтервалом хоча би три роки між вагітностями).

Поява дитини практично не впливає на професійне та повсякденне життя чоловіка, натомість для жінок материнство може означати цілковиту зміну життєвої траєкторії на тривалий час.

Наявна в Україні система захисту материнства не компенсує жінкам ризиків, пов’язаних із народженням дитини:

1) ризику бідності сім’ї з дітьми, надто коли жінка самостійно виховує дитину або в сім’ї народилася дитина з інвалідністю;

2) ризику втратити роботу, бо попри лояльне до жінок-матерів трудове законодавство, матерів дискримінують на ринку праці;

3) ризику знизити професійну активність через покладену майже виключно на жінок відповідальність за доглядову працю;

4) ризику перевантаження чи так званої «подвійної зайнятості» (на роботі та вдома): рівень зайнятості жінок в Україні є вищим за середній у країнах ЄС, поряд із цим репродуктивна (доглядова та хатня) праця залишається переважно чи навіть виключно жіночою справою.

Але в риториці пана Бублика про це не йдеться, адже в його світі жінки-матері скоріше за все не працюють поза домом (не уявляю, як можна працювати повний робочий день та дбати щодня про п’ятьох дітей), а їх чоловіки вічно здорові, ніколи не втрачають роботи та можуть одноосібно забезпечити велику родину.

З урахуванням середнього рівня доходів у країні аж кортить зазначити, що ця картина світу дещо нагадує світ «поні та єдинорогів».

Іншими словами, в Україні багатодітна сім’я з «годувальником» та непрацюючою дружиною – це або модель щонайменше середнього класу або дуже бідна сім’я. Тому в аспекті закликів «народжуйте багато дітей» доцільно пам’ятяти про власні привілеї та контекст життя, а не тільки керуватися риторикою «вимирання нації».

Що робити?

Звичайно, можна і надалі пропонувати нереалістичні проекти демографічного зростання через виключно пропаганду багатодітності (хоча, повторюся, жодним чином не знецінюю такі сім’ї) чи заборону абортів, що свідчить про незнання глибинних причин змін сім’ї та народжуваності.

Народжуваність в Україні не вдасться суттєво підвищити жодними засобами. Ніколи. Ані забороною абортів, ані підвищенням виплатами на на дітей. Конструктивніше підтримувати ті сім’ї, які вже зараз виховують дітей. В аспекті зростання чисельності населення єдине, на що ми можемо розраховувати об’єктивно, – на зниження темпів його скорочення. Прихильникам ідеї стимулювання народжуваності чи «захисту сім’ї» готова запропонувати заклики, гасла чи то напрямки політичної діяльності:

  • «За доступні та якісні дитсадки» (місць для дітей у дитсадках, особливо в селах, бракує);
  • «За оплачувану відпустку по догляду за дітьми та за запровадження квоти для тата у цій відпустці» (лише 30% мам повністю використовують 3-річну відпустку, у тому числі через те, що вона неоплачувана; лише 3% татусів сьогодні користуються цією відпусткою);
  • «Стимулювати роботодавців створювати робочі місця, дружні до сім’ї»;
  • «Подолати дискримінацію жінок-матерів на ринку праці та під час працевлаштування» (бо вона досі поширена).

Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація