p6JQ9QNT6gPJtlTo

На мою думку, найбільша проблема маломобільних людей, зокрема людей з інвалідністю, лежить не в площині наявності/відсутності засобів архітектурної доступності, не в шанобливому ставленні охорони чи музейних працівників, а в переважній реакції суспільства на проблеми людей з інвалідністю. Наше суспільство у своїй більшості досі не розуміє, що кожен з нас у певний період свого життя є […]

На мою думку, найбільша проблема маломобільних людей, зокрема людей з інвалідністю, лежить не в площині наявності/відсутності засобів архітектурної доступності, не в шанобливому ставленні охорони чи музейних працівників, а в переважній реакції суспільства на проблеми людей з інвалідністю.

Наше суспільство у своїй більшості досі не розуміє, що кожен з нас у певний період свого життя є людиною з інвалідністю.

Ми є людьми з інвалідністю (читайте з обмеженими можливостями) в дитячому віці, коли не можемо самостійно пересуватись в міському середовищі; ми є такими в поважному віці, коли вже не вистачає сили переступити через бордюр чи калюжу; ми є такими, коли тривіально приїздимо в іншу країну і не розуміємо її мови. Саме в цей момент нам у пригоді стають піктограми — маленькі малюночки, які дають можливість зрозуміти і напрямок, і місце.

Крім цього, наше життя настільки непередбачуване, що може змінитися в будь-яку секунду і в будь-який спосіб. Я дуже часто, читаючи лекції з архітектурної доступності, повторюю слухачам: «Між людиною без інвалідності та людиною з інвалідністю — один крок і одна секунда». Йшов, зашпортався, впав, зламав ногу — і ти вже людина з обмеженими можливостями, винесена за рамки суспільного життя.

І якщо ти вчора говорив: «Чого його “пхатися” в музей з візком/на візку?», то сьогодні не дивуйся, якщо доступ до цього самого музею тобі буде закритим. І не лише сходити в музей, магазин, аптеку, кінотеатр, а хоча б просто вийти на вулицю! 

На жаль, більшість людей абсолютно не розуміє, для чого витрачаються кошти платників податків і створюються засоби доступності. Під терміном «засоби доступності» слід розуміти не просто встановлення пандусу, підйомника чи пристосованої вбиральні. Є велика кількість засобів доступності для людей з вадами зору або слуху. От тут варто згадати, якою була реакція полтавців на інформацію про встановлення екранів в міському транспорті! А чи замислювались всі «радєтєлі-проти», які так прагнули зекономити бюджетні кошти, що такі екрани вкрай необхідні людям з вадами слуху?

Сильне, цивілізоване і доросле суспільство визначається ставленням його членів до тих, хто потребує допомоги! Варто про це пам’ятати!

Окремо слід сказати про проєктантів та будівельників. Про тих людей, від кого безпосередньо залежить архітектурна доступність навколишнього середовища. Адже пандуси у нас проєктують і будують люди, які також не розуміють, яким має бути пандус, щоб людина з інвалідністю могла скористатись ним без сторонньої допомоги. Просто в нормах зазначено, що доступність до приміщення має бути забезпечена, тобто пандус має бути, от і створюють його на свій смак і розсуд! А наскільки він прийнятний для пересування, ніхто не замислюється. Доки не спробуєш заїхати на візку на цей витвір архітектурного дизайну, не почнеш розуміти, про що мова. Я сама проєктант і я знаю, про що пишу! Проєктанти не завжди враховують вимоги інклюзивності в повному обсязі. Я проєктувала об’єкти, але коли почала заглиблюватися в тему доступності, відкрила для себе дуже багато нового. І багато на що подивилась з іншого боку.

Повернемось до прикрого випадку в краєзнавчому музеї, що сколихнув соцмережі. Так, співробітники краєзнавчого музею пристосовують до вимог доступності те приміщення, яке в них є. А це пам’ятка архітектури національного значення, що накладає суттєві обмеження на проєктантів та будівельників! Узяти й добудувати там пандус неможливо, а якщо й добудуєте його, то він забезпечить доступ виключно у фоє першого поверху. Це ні про що. Щоб не створювати псевдо-доступність, коли людина заїхала в фойє і, не маючи можливості пересуватись далі, поїхала геть, треба думати про комплексні заходи, які дозволять людям мати доступ до абсолютно всіх поверхів і приміщень без заподіяння шкоди самій будівлі. Можливо, така доступність буде забезпечена за умови, що працівники музею супроводжуватимуть людей з інвалідністю та маломобільні групи населення.

Приміщення Полтавського краєзнавчого музею має різнорівневі переходи, тобто щоб потрапити з однієї зали до іншої, в межах одного поверху, необхідно спуститися і знову піднятися сходами. Це ускладнює пересування людей з інвалідністю. Тому я вважаю, що там мали би бути перехідні містки, які можна було б за необхідності піднімати та опускати для проїзду людини з інвалідністю, провезення того ж дитячого візка абощо. Також ззовні будівлі обов’язково має бути вертикальний підйомник в окремо збудованій шахті, щоб дістатися на будь-який поверх будівлі. Усередині ж можуть бути окремі підйомники, що доставляють людину у візку на поверх по похилій площині. Словом, це цілий великий комплекс заходів.

Ми проводили аудит краєзнавчого музею разом з обласним Комітетом доступності. У цьому комітеті є люди з інвалідністю і спеціалісти-архітектори, зокрема Антоніна Ільїна. Коли відбувається комплексний аудит будівлі, споруди чи ландшафтного об’єкту, вона готує комплексний звіт про проведені дослідження та подає пропозиції, де і що зробити задля забезпечення доступності. Такий аудит проводився в краєзнавчому музеї буквально наприкінці минулого року.

Що ж до конкретного інциденту з молодою мамою скажу так. Я сама, будучи матір’ю, переконалася, що зазвичай те, що роблять діти і що викликає у нас максимальний дискомфорт, насправді таким не є. А є виключно моє тимчасове небажання приділити увагу, моя зайнятість іншими проблемами або моя лінь. Колеса сучасних дитячих візочків не дряпають паркет. Якщо співробітники хочуть уникнути бруду на підлозі, це вирішується просто — спеціальний килим при вході і вуаля! Ніякого бруду! Зрештою, є й чохли для коліс, спеціальні своєрідні бахіли. До медичних бахіл ми ж уже звикли? Словом, хто хоче, той шукає можливості, хто не хоче — той  шукає виправдання.

У ті музеї, які я відвідувала за кордоном, спокійно приїжджають люди з інвалідністю. Вони їздять мармуровою підлогою, яка, до речі, навіть більш вразлива до подряпин, ніж паркет. І хоч би хто їм сказав: «Чого ти сюди їдеш, ти нам тут наш мармур пошкодиш?». Навпаки, там радіють таким людям, бо розуміють, що музей для них – це частина комплексу заходів з соціалізації.

У нас поки що навпаки. Недарма я зауважила на початку, що в цій ситуації мене найбільше напружує реакція людей. Якщо почитати коментарі під постом Анастасії Ковінько, складається враження, що ці безстрашні люди абсолютно впевнені, що з ними ніколи нічого не трапиться, вони не захворіють, словом, вони безсмертні.

Питання доступності, якщо хочете, інклюзивності простору, полягає в простій сентенції — усе має спрямовуватися на те, що коли в тебе є певні обмеження в русі, ти не мусиш нікого просити: підштовхніть мене, подайте мені руку, прочитайте мені напис, вкажіть мені шлях…

Ти повинен мати можливість зробити все, що треба, не звертаючись ні до кого. Оце і є справжня доступність і справжня інклюзія.

Як архітектор, з великою впевненістю кажу: те, що для людей з інвалідністю є необхідністю, для людей без неї є великим бонусом до комфорту. Це великі туалети, відсутність порогів та перепадів у горизонтальному просторі. Свого часу в Швеції провели експеримент «Пандус чи сходи?». З’ясувалося, що 95% людей без інвалідності віддають-таки перевагу пандусам! Чому? Та просто тому, що це значно зручніше.

З музеєм будемо працювати надалі, щоб вирішити цю проблему. Адже порушувати конструктивну структуру пам’яток архітектури неможливо і тут має бути ексклюзивне рішення, можливо, єдине прийнятне. Проте не слід забувати: для того, щоб зробити музей європейського рівня, необхідно змінювати прилеглий до споруди благоустрій. Милуючись сходами і майоліками, варто пам’ятати, що коли людина хоче, даруйте, в туалет, а умови для цього неприйнятні, то жодні сходи й майоліки не «зайдуть».

Реакцію керівництва музею я коментувати не берусь. Повторюю, ми працюємо із працівниками закладу і у нас є спільна точка зору і спільне бачення вирішення цього питання. У нас є абсолютна підтримка і співпраця з Валентиною Вождаєнко. Про Олександра Супруненка (директора музею) навіть не кажу — знає, розуміє і переймається проблемою, як мало хто з керівників! Думаю, що їх вибила з колії реакція підлеглих, яка, вочевидь, спричинена виключно людським фактором.

Повертаючись до пандуса, нагадаю, що ненормативно побудований пандус тягне за собою адміністративну та матеріальну відповідальність. До нас звертається ДАБІ, коли приймає нову будівлю. Перед прийомом в експлуатацію нової або реконструйованої будівлі Державна архітектурно-будівельна інспекція запрошує обласний Комітет доступності і Департамент будівництва, містобудування і архітектури та ЖКГ облдержадміністрації для спільної перевірки об’єкту. І тоді Комітет доступності й архітектори виїздять на об’єкт, складають протокол огляду, спілкуються з власником та надають спільні рекомендації щодо усунення порушень, якщо вони є.

Минулого року був випадок, який для Полтави є проривом: власник виконав реконструкцію двоповерхової будівлі, і до другого (житлового) поверху не було передбачено засобів доступності, хоча на першому були пандуси. Цікаво, що люди, які придбали квартири на другому поверсі, навіть не наполягали на доступності, однак власник зробив зовнішній підйомник, щоб могла піднятися і людина з інвалідністю, і мама з візочком. Таким чином, власник споруди пішов назустріч і створив інклюзивний об’єкт.

Насамкінець хочу зауважити, що нове керівництво області цікавиться доступністю наших публічних просторів. Голова облдержадміністрації Олег Синєгубов доручив Департаменту вивчити питання доступності до об’єктів загального користування: що вже зроблено, які є проблеми в цьому питанні, що планується зробити. Наразі Департамент готує звіт про архітектурну  доступність до громадських об’єктів: що зроблено, що робиться, що заплановано та який прийнятний варіант вирішення цієї проблеми.