Школа виховує націю: український погляд на британську освіту

Як вчителька англійської мови, яка заснувала власну школу, я цікавлюся відмінним від українського досвідом організації освіти. Маючи за плечима понад 13 років викладання, я прагну дізнатися більше про підходи до розбудови систем виховання громадян та передачі знань у різних країнах. 

Одна з останніх моїх мандрівок відбулася до Великої Британії, про освіту якої випала нагода дізнатися більше під час 4-денного туру від «Освіторії». Що здивувало, надихнуло й стало поживою для роздумів у цій подорожі, розповідаю в новому блозі.

Моє особисте знайомство з освітою у Великій Британії відбулося через навчальні заклади Англії. Говорити буду виключно про її систему, адже інші королівства мають деякі відмінності.

Освіта в Англії є обов’язковою від 5 до 16 років. Далі держава не вимагає навчатися, однак здебільшого одразу після школи діти не йдуть працювати й продовжують підготовку. 

Яким би не було рішення, усі 16-річні учні мають скласти іспит для отримання загального сертифікату про середню освіту – GCSE (General Certificate of Secondary Education). На підготовці до нього зосереджені навчальні програми шкіл незалежно від того, мають вони більше чи менше академічної свободи, і це – одна з проблем системи.

Погляньмо на різновиди державних шкіл в Англії. Найбільш поширеними є такі:

Отже, попри те, що частина державних шкіл має більше незалежності, ніж інші, глобально всі працюють на одну потребу: підготувати дітей до іспиту. Він є уніфікованим і обов’язковим, тому фактично нейтралізує надану школам свободу. На це нарікають вчителі, адже вони повинні виконувати вимоги держави й не мають змоги глибше занурюватися в якісь теми.

В Англії діють і приватні школи, зокрема з дуже давньою історією, які хоч і не зобов’язані дотримуватися національної навчальної програми, проте здебільшого також орієнтуються на GCSE.

Зрештою, після складання іспиту діти можуть ще два роки продовжувати навчання у Sixth Form (буквально – шостому класі), що пов'язує базову освіту з подальшою професійною або вищою. 

Важливо також згадати про особливості державного контролю за освітою в Англії, а саме – про Ofsted (Office for Standards and Education, Children's Services and Skills – Управління стандартів в освіті, дитячих послугах та навичках). Це незалежний державний орган, інспектори якого перевіряють та оцінюють роботу державних шкіл, а також служб, які опікуються дітьми та молоддю. 

Від цієї оцінки залежить, чи будуть заклад обирати батьки. Раніше інспектори Ofsted оцінювали школи як «відмінні», «хороші», «потребують поліпшення» або «невідповідні». Отримання однієї з двох останніх оцінок фактично означало, що батьки не будуть вести до такої школи дітей і та не отримуватиме достатньо фінансування. 

Учителі та адміністрації шкіл бувають незадоволені інспекторами, оскільки дуже часто ті не мають стосунку до викладання, а є виключно менеджерами. Однак від їхньої оцінки залежить популярність школи. 

Про рівень напруги свідчать випадки, коли після перевірок і негативних оцінок від Ofsted директори шкіл накладали на себе руки. Найбільшого розголосу набула справа 53-річної Рут Перрі, керівниці початкової школи Caversham у Редінгу. У 2023 році жінка вчинила суїцид після інспекції, яка знизила рейтинг закладу з відмінного до незадовільного. Зв’язок перевірки й самогубства підтвердив висновок коронера. 

Згодом колишня інспекторка Ofsted розповіла, що ще щонайменше 10 директорів шкіл вкоротили собі віку після перевірок.

Під впливом скандалу через смерть Рут Перрі Ofsted почала реформуватися. Наприклад, з листопада 2025 року школи оцінюють за новими критеріями, серед яких – якість освіти, поведінка, особистий розвиток та лідерство. Метою цієї та інших змін є зменшення стресу та надання батькам більше деталей про заклад.

Сказати, що ці нововведення одразу ж зняли градус напруги між інспекторами й школами, не можна. Для мене особисто це яскраво засвідчив тон спілкування вчителів з керівництвом Ofsted на освітній виставці Bett 2026, що був далеким від нейтрального.

Сформувати уявлення про стан справ в освіті Англії допомогло відвідування шкіл: однієї державної та двох приватних. У них навчаються діти різних культур та віросповідань, репрезентуючи досить строкате сучасне британське суспільство. 

Особливо це різноманіття (diversity) я спостерегла в державній початковій школі Summerside primary academy у Лондоні. 27% її учнів походять із родин, де сповідують іслам, 21% – християнство, решта – інші релігії. Наводжу цифри співвідношення не випадково, адже вони відображаються як у навчальній програмі, так і в навколоосвітніх аспектах. 

У школі святкують Рамадан, Різдво та Дівалі. Програма читання є максимально диверсифікованою, проте, мені здалося, що акцент у ній все ж на ісламі. Харчування у шкільній їдальні адаптоване під більшість, яку тут становлять мусульмани, тож свинину не подають узагалі. 

Дивлячись на це, у якийсь момент з’являється відчуття того, що під соусом diversity тут подають монокультуру. Так колишня імперія намагається інтегруватися з наслідками свого минулого без визнання провини.

У приватних закладах картина інакша. Вона ближча до того, як стереотипно можна уявляти собі класичну британську школу без колоніального спадку країни. Відвідана в межах туру денна школа Queen's College є першим британським навчальним закладом, де жінки отримали змогу здобувати академічну освіту. Заснована у 1848 році, вона й донині навчає виключно дівчат та є однією з найуспішніших в Англії. 

Існує багато досліджень про роздільне навчання, які свідчать, що дівчатка в таких школах частіше обирають спеціалізацію в природничих науках чи математиці та досягають успіхів. Причиною є те, що поряд із хлопчиками вони відчувають таку конкуренцію, що не бачать сенсу й спробувати. 

Гуляючи приміщеннями Queen's College, я помітила багато плакатів, які розповідають про науковиць і популяризують цей напрям самореалізації. Мені вдалося поспілкуватися з трьома ученицями школи: двома британками та однією українкою, яка переїхала через війну. Примітно, що всі троє планують спеціалізуватися у точних сферах: IT та біонауці.

Третьою в програмі туру була приватна школа-пансіон Harrow School, де з 1572 року освіту здобувають виключно хлопчики. Це один із найстаріших і найпрестижніших закладів освіти країни, який готує учнів до вступу в Оксфорд, Кембридж та американські університети Ліги плюща. Серед випускників – Вінстон Черчилль, Лорд Байрон, Бенедикт Камбербетч.

Скажу відверто: я була вражена відвідуванням, адже школа виглядає розкішно. Вона дуже багата й загалом нагадує невелике містечко. Учнів Harrow виховують як лордів: вони займаються спортом і музикою, а одностатева освіта дозволяє їм більше фокусуватися на навчанні та конкуренції.

Освіта такого рівня коштує батькам недешево: 22 тисячі фунтів стерлінгів на рік у Queen's College, 64 тисячі – у Harrow School.

Для Великої Британії, як і інших західних країн, питання міграції населення стоїть досить гостро. З одного боку, держава має бути зацікавлена в інтеграції новоприбулих та їхніх дітей до місцевого суспільства. Однак на ділі зусилля в цьому напрямку донедавна були не більш як формальністю.

З напливом мігрантів британці побачили, що просто влаштовувати дітей до державних шкіл у потрібний клас незалежно від рівня володіння мовою не працює. Від цього якість навчання падає, а інтеграція фактично не відбувається.

Відповіддю на міграційний виклик стало пропагування британських цінностей у школах. Серед них: 

По всій країні визначені цінності інтегрували до навчальних програм шкіл ще у 2014 році, однак промоція здебільшого не заходила далі розвішування плакатів по шкільних кабінетах. 

Для підкріплення змін у 2015 році створили освітній центр парламенту Великої Британії, де школярам розповідають про традиції демократії в країні, а вчителів навчають впроваджувати цінності. Нещодавно успіхи останніх почали відстежувати. З'явився елемент мотивації: учителі потрапляють до рейтингів і отримують надбавки до зарплати за високі позиції. Оцінюють просування британських цінностей школами інспектори Ofsted. 

Замість підсумків скажу таке: найбільше в Британії мене вразила спроба інсталювати цінності в освіту на державному рівні. Подібного я не бачила ніде, тож увесь час перебування в Англії міркувала, як цей досвід може допомогти Україні. 

Уніфікація цінностей та їхнє інституційне провадження могли б стати сильним об'єднуючим фактором для нашого суспільства. Напевне, це головний мій інсайт з поїздки