Є така гора на Приполярному Уралі – Манарага. Про похід до неї сьогодні піде мова.
У будь-якому поході перший день, найважчий перехід завжди пам'ятаються з усіма подробицями. Решта впиваються в тебе скалками миттєвостей – гостро і надовго.
Ось одна з миттєвостей із складного лижного походу по Приполярному Уралу.
...Вийшли до довгоочікуваного балку. Він виявився заповненим вщерть снігом, до чортиків вже в цьому році нам обридлим. Ставити поряд намет, йти далі до затишного лісу, ближче до жаданої вершини, чи...?
Зайшла розмова і про завтрашній день. З одного боку, родзинка програми, сходження на Гору, наша багаторічна нав'язлива мрія, прямо таки, ідея-фікс, а з іншого – сьогоднішні реалії.
З Вікіпедії: Манарага (1820 м) – вершина на Приполярному Уралі. Вершина являє собою сильно розсічений гребінь з 5–7 величезними «жандармами». Пояснення назви вершини наводить Е. К. Гофман у творі «Пай-Хой, або Північний Урал»:
«... Звивина долини відкрила перед нами бічний вид на Манарагу, і тоді її цвяхоподібний шпіц з'явився перед очима незвичайною зубчастою вершиною. По цій вершині гора і отримала своє самоїдське ім'я, яке за тлумаченням нашого перекладача значить ""Ведмежа лапа"" ».
Перекладач Гофмана не помилився – з ненецької Манарага – подібна на ведмежу лапу. Літнє сходження на правий (якщо дивитися з долини річки Манараги) «зуб» не вимагає спеціального спорядження. Вищою точкою гори є другий справа «зуб», для підйому на нього потрібні навички скелелазіння. А взимку...
Цей клятий всіма важкий, мокрий і в'язкий сніг ... і я його обожнював? Сніг – він скрізь білий, сніг – він завжди в радість! Чи так воно насправді? Яка вже тут радість :(.
Відстаємо на маршруті від графіка вже на три дні. Сходження на Манарагу було заплановано на позавчора. Йдемо на лижах п'ятнадцятий день, більше 300 км намотали, а до залізниці ще км 80 «корчитись». При такому розкладі це не менше 5 ... 6 днів напруженої роботи.
Ранок вечора мудріший, – вирішив про себе Начальник і скомандував:
– Будемо в балку паритися! Там є піч. Переодяглися, Серьога, Влад і Тьома – по сушину (сухе дерево), решта – вигрібати сніг з вагончика! Група, мовчки і цілком погодившись з наказом, швидко, наскільки це можна було зробити після сьогоднішньої «пахоти», переодяглася і приступила до бівачних робіт. І тільки незадоволений Артем тихенько бурчав ...
Працювали годин п'ять поспіль.
До восьмої вечора «Готель Косью» був очищений від снігу, полагодили перегородку, що розділяла балок на основну кімнатку і передпокій, відремонтували вхідні двері, відновивши обірвані дверні петлі. Тамбур заповнили напиляними і наколотими сухими дровами.
В глибині балка справді містилась хороша чавунна піч і дерев'яні помости (не обдурив Начальник!). Натопили грубку до червоного кольору. Температура піднялася до температури пристойної парилки в міській лазні. Після двотижневого загартовування холодною водою і снігом нарешті відвели душу – попарилися вдосталь.
Геннадій навіть Висоцького згадав на радощах -
— Где твои семнадцать лет? — На Большом Каретном.
— Где твои семнадцать бед? — На Большом Каретном
— Где твой черный пистолет?
— На Большом Каретном.
— Где тебя сегодня нет? — На Большом Каретном.
І від себе додав:
– Будешь помнить, товарищ, этот дом? Да! Не забуду я никогда о нем!…
Попарившись і гарненько помившись, мужики потихеньку готувалися до сну. Продовжили мову й про подальші перспективи. Артем, відпочивши після баньки, перейшов в активний наступ на керівника.
– Шеф, так що завтра? Ми будемо йти на Ведмедя?
– Поки не знаю, хоча і сильно сумніваюся, – відповів Віталій.
– Командир, ну чому? Адже ми ж з тобою 5 років мріяли про Гору, всю цю кашу через неї заварили, як же так!
– Тьомо, я поки не сказав «ні», – відповів начальник. – Не знаю, що нам на завтра обіцяють синоптики. У їх прогнозах про погоду в горах ми вже, здається мені, остаточно розчарувалися. До того ж ти сьогодні по цьому грузлому кошмару під назвою весняний сніг ледве пересувався (як і всі інші, між іншим). І чого ти від мене хочеш?
Мимовільний докір керівника про нібито слабку «фізуху» відомого в альпіністських колах Артема накрутив і так неврівноваженого в останні дні хлопця.
Тьома висунув Віталію ультиматум:
– Або ми йдемо завтра на Манарагу, або я всім туристам-лижникам і «гірникам» не тільки в Полтаві, а й в усій Україні дам знати, який ти, Березкін, «досвідчений» командир!
Віталій зрозумів, що вирішувати, доводити що-небудь, сперечатися з Артемом марно. Та й диктатура тут наряд чи допоможе. Тільки взаємини в групі загострить. Гранична втома свою чорну справу потихеньку вершить.
Начальник застосував хитрий тактичний маневр. Трохи помовчавши і, поки Артем наливав чергову кружку чаю (спрага була в цей день у всіх неймовірна), перезирнувшись поглядом з хлопцями, запропонував Артему взяти на себе повноваження керівника з усіма наслідками, що з цього витікають.
А Тьома дійсно був неформальним замом Березкіна ще в численних попередніх походах. Почувши таке від шефа, він ледь не вдавився, але моментально взяв себе в руки і після хвилинної паузи відповів:
– Добре, я подумаю. До ранку можна?
А вранці густі і важкі хмари затягнули небо, і знову сипав сніг, і знову дув шквальний вітер...
Під час сніданку Артем, злегка похнюпившись, видавив із себе:
– Давай шеф, керуй... Валимо по Косью на залізницю.
Було важко і прикро розлучатися зі своєю мрією, головною метою нашого походу. Але в той рік стихія була сильнішою нас. Ми вчасно це зрозуміли і відступили.
...Деякі групи, що опинилися в ті дні на перевалах і під вершиною Гори, дорого заплатили за свій максималізм. Але, не знаючи достовірно обставин, ми не можемо зараз їх судити.
Сніг пухом і світла пам'ять загиблим в лавинах тієї страшної зими ...
Ми за 7 діб доповзли по талих руслах річки Косью і її приток до однойменної залізничної станції Косью. Останні два дні практично брели по воді. У передостанній день походу потрапили під натуральну дощову зливу. А було це в перших числах квітня (в лижні походи по Приполярному Уралу групи зазвичай ходять до середини, іноді навіть до кінця квітня).
Для мене (автора цієї розповіді, а в поході – начальника Березкіна) вищезгаданий похід був останнім походом по Уралу.
З Артемом ми залишилися гарними друзями. Він ще кілька разів побував у зимових походах на Полярному і Приполярному Уралі. У тому числі, і зробив успішне сходження на Манарагу.
З Гори Тьома привіз камінчик і для мене. Я його зберігаю як найкоштовніший.