Віталій Сердюк: Спогади про гору Манарагу і трішки психології

Є така гора на Приполярному Уралі – Манарага. Про похід до неї сьогодні піде мова.

У будь-якому поході перший день, найважчий перехід завжди пам'ятаються з усіма подробицями. Решта впиваються в тебе скалками миттєвостей – гостро і надовго. 

Ось одна з миттєвостей із складного лижного походу по Приполярному Уралу.

...Вийшли до довгоочікуваного балку. Він виявився заповненим вщерть снігом, до чортиків вже в цьому році нам обридлим. Ставити поряд намет, йти далі до затишного лісу, ближче до жаданої вершини, чи...?

Зайшла розмова і про завтрашній день. З одного боку, родзинка програми, сходження на Гору, наша багаторічна нав'язлива мрія, прямо таки, ідея-фікс, а з іншого – сьогоднішні реалії. 

З Вікіпедії: Манарага (1820 м) – вершина на Приполярному Уралі. Вершина являє собою сильно розсічений гребінь з 5–7 величезними «жандармами». Пояснення назви вершини наводить Е. К. Гофман у творі «Пай-Хой, або Північний Урал»:

«... Звивина долини відкрила перед нами бічний вид на Манарагу, і тоді її цвяхоподібний шпіц з'явився перед очима незвичайною зубчастою вершиною. По цій вершині гора і отримала своє самоїдське ім'я, яке за тлумаченням нашого перекладача значить "Ведмежа лапа" ».

Перекладач Гофмана не помилився – з ненецької Манарага – подібна на ведмежу лапу. Літнє сходження на правий (якщо дивитися з долини річки Манараги) «зуб» не вимагає спеціального спорядження. Вищою точкою гори є другий справа «зуб», для підйому на нього потрібні навички скелелазіння. А взимку...

Цей клятий всіма важкий, мокрий і в'язкий сніг ... і я його обожнював? Сніг – він скрізь білий, сніг – він завжди в радість! Чи так воно насправді? Яка вже тут радість :(.

Відстаємо на маршруті від графіка вже на три дні. Сходження на Манарагу було заплановано на позавчора. Йдемо на лижах п'ятнадцятий день, більше 300 км намотали, а до залізниці ще км 80 «корчитись». При такому розкладі це не менше 5 ... 6 днів напруженої роботи.

Ранок вечора мудріший, – вирішив про себе Начальник і скомандував:

– Будемо в балку паритися! Там є піч. Переодяглися, Серьога, Влад і Тьома – по сушину (сухе дерево), решта – вигрібати сніг з вагончика! Група, мовчки і цілком погодившись з наказом, швидко, наскільки це можна було зробити після сьогоднішньої «пахоти», переодяглася і приступила до бівачних робіт. І тільки незадоволений Артем тихенько бурчав ...

Працювали годин п'ять поспіль.

До восьмої вечора «Готель Косью» був очищений від снігу, полагодили перегородку, що розділяла балок на основну кімнатку і передпокій, відремонтували вхідні двері, відновивши обірвані дверні петлі. Тамбур заповнили напиляними і наколотими сухими дровами.

В глибині балка справді містилась хороша чавунна піч і дерев'яні помости (не обдурив Начальник!). Натопили грубку до червоного кольору. Температура піднялася до температури пристойної парилки в міській лазні. Після двотижневого загартовування холодною водою і снігом нарешті відвели душу – попарилися вдосталь.

Геннадій навіть Висоцького згадав  на радощах -

 —   Где твои семнадцать лет? — На Большом Каретном.

   —   Где твои семнадцать бед? — На Большом Каретном

  —  Где твой черный пистолет? 

   — На Большом Каретном.

  —  Где тебя сегодня нет? — На Большом Каретном. 

І від себе додав:

– Будешь помнить, товарищ, этот дом? Да! Не забуду я никогда о нем!…

Попарившись і гарненько помившись, мужики потихеньку готувалися до сну. Продовжили мову й про подальші перспективи. Артем, відпочивши після баньки,  перейшов в активний наступ на керівника.

– Шеф, так що завтра? Ми будемо йти на Ведмедя?

– Поки не знаю, хоча і сильно сумніваюся, – відповів Віталій.

– Командир, ну чому? Адже ми ж з тобою 5 років мріяли про Гору, всю цю кашу через неї заварили, як же так!

– Тьомо, я поки не сказав «ні», – відповів начальник. – Не знаю, що нам на завтра обіцяють синоптики. У їх прогнозах про погоду в горах ми вже, здається мені, остаточно розчарувалися. До того ж ти сьогодні по цьому грузлому кошмару під назвою весняний сніг ледве пересувався (як і всі інші, між іншим). І чого ти від мене хочеш?

Мимовільний докір керівника про нібито слабку «фізуху» відомого в альпіністських колах Артема накрутив і так неврівноваженого в останні дні хлопця.

Тьома висунув Віталію ультиматум: 

– Або ми йдемо завтра на Манарагу, або я всім туристам-лижникам і «гірникам» не тільки в Полтаві, а й в усій Україні дам знати, який ти, Березкін, «досвідчений» командир!

Віталій зрозумів, що вирішувати, доводити що-небудь, сперечатися з Артемом марно. Та й диктатура тут наряд чи допоможе. Тільки взаємини в групі загострить. Гранична втома свою чорну справу потихеньку вершить.

Начальник застосував хитрий тактичний маневр. Трохи помовчавши і, поки Артем наливав чергову кружку чаю (спрага була в цей день у всіх неймовірна), перезирнувшись поглядом з хлопцями, запропонував Артему взяти на себе повноваження керівника з усіма наслідками, що з цього витікають.

А Тьома дійсно був неформальним замом Березкіна ще в численних попередніх походах. Почувши таке від шефа, він ледь не вдавився, але моментально взяв себе в руки і після хвилинної паузи відповів:

– Добре, я подумаю. До ранку можна?

А вранці густі і важкі хмари затягнули небо, і знову сипав сніг, і знову дув шквальний вітер...

Під час сніданку Артем, злегка похнюпившись, видавив із себе:

– Давай шеф, керуй... Валимо по Косью на залізницю.

Було важко і прикро розлучатися зі своєю мрією, головною метою нашого походу. Але в той рік стихія була сильнішою нас. Ми вчасно це зрозуміли і відступили.

...Деякі групи, що опинилися в ті дні на перевалах і під вершиною Гори, дорого заплатили за свій максималізм. Але, не знаючи достовірно обставин, ми не можемо зараз їх судити.

Сніг пухом і світла пам'ять загиблим в лавинах тієї страшної зими ...

Ми за 7 діб доповзли по талих руслах річки Косью і її приток до однойменної залізничної станції Косью. Останні два дні практично брели по воді. У передостанній день походу потрапили під натуральну дощову зливу. А було це в перших числах квітня (в лижні походи по Приполярному Уралу групи зазвичай ходять до середини, іноді навіть до кінця квітня).

Для мене (автора цієї розповіді, а в поході – начальника Березкіна) вищезгаданий похід був останнім походом по Уралу.

З Артемом ми залишилися гарними друзями. Він ще кілька разів побував у зимових походах на Полярному і Приполярному Уралі. У тому числі, і зробив успішне сходження на Манарагу. 

З Гори Тьома привіз камінчик і для мене. Я його зберігаю як найкоштовніший.