Юлія Костенко: То був час, коли ми мали вистояти. Спогади «найдовшої зими» 2013–2014


 

Писати про Революцію Гідності важко. Як і розповідати. Я досі не розібралась для себе з багатьма ситуаціями та їхніми наслідками.

Здається, мене, як рудимент, відкопали після шести років забуття.

З часів Майдану 2013-го і вже самої Революції Гідності 2014-го жодного прохання «А розкажіть про…» так і не було. І складалося враження, навіть у мене самої: мене там не було.

Я, як і багато людей пліч-о-пліч, просто зробила свою справу у ті важкі часи. Ми не стали героями, нас не цитували, не знімали на камери, наших імен не знав інформаційний простір, навіть місцевий. Тільки папки в спеціальних службах помічені нашими номерами телефонів і адресами проживання. А ще, напевно, пошана в очах, коли бачимо одне одного в соцмережах чи десь у середмісті. Далі – уривки моїх спогадів «найдовшої зими» 2013–2014.

Вечірні новини на вихідних вразили кадрами побиття студентів. Як так можна? А вже у понеділок на виховній годині мої студенти висловили бажання йти до намету біля ОДА. Самих їх я не могла пустити. Того пізнього вечора ми вперше поверталися у гуртожиток в одязі, який пропах димом Майдану.

Починалося із синьо-жовтих стрічок, а 22 січня я вже купувала моток чорної.

Продавчиня у магазині слухала мене підозріло, але сама запропонувала порізати на метровку для машин. І колона полтавського Автомайдану зібралася на Копилах в‘язати символи перших смертей. Саме тоді мої сестри дзвонили з КМДА, де чутно було вибухи в слухавку.

Вражала згуртованість майданівців. За місяць ми знали одне одного, в моєму телефоні з’явились сотні контактів. Ми слухали новини про Київський та інші Майдани біля буржуйки в наметі, обговорювали якісь перестороги та очікування, носили дрова і ганяли п’яних пройдисвітів. Писали списки чергування, планували акції під будівлею тоді ще міліції. Ми розривалися між роботою і нічними чергуваннями. Але все одно йшли на майдан. Нас не розуміли знайомі, пресувало керівництво, нам не вистачало нормального сну. Та то був такий час, коли мали відстояти.

Я носила в сумочці бинти, медичні рукавички, якісь ліки від горла-голови, джгут, ніж і газовий балончик. Смс-ки з попередженнями-погрозами приходили ледь не щотижня. А ми з тривогою продовжували свою протестну мирну боротьбу.

Нерозуміння проникало і в особисте життя. «Что тєбє дала ета Україна?» – говорив тодішній хлопець.

Моєму ступору не було пояснення. І так тривало до 1 січня. А потім він мені категорично заборонив йти на Марш Бандери. Це був останній вечір для «нас». На марш я так і не дійшла. Але більше ніхто не міг ставити мені такі питання.

З вічною тривогою я проводжала і чекала сестер з Києва. Людей на Полтавському Майдані ставало все більше. Приїздили з районів, всім хотілося говорити і щось нарешті робити.

Ми зупиняли автобуси тітушок, які курсували через Полтаву і з Полтави. Збирали допомогу на Київ. Формували загони оборони тут, бо до нас теж заходили місцеві регіонали-запроданці, щоб «покошмарити майданутих».

25 січня полтавці під вечір зайшли до приміщення обласної ради. До цього часу протестувальники займали місцеві ради з боєм чи більш-менш мирно по всій Україні. Тоді якимось чином я почала формувати списки самооборони Полтавського Майдану. А вже під північ полтавці зорганізували цілий штаб.

Зранку 26-го січня на другому поверсі облради до мене, сонної і втомленої, підійшов чоловік – лисий, високий, із запалими очима від Київського Майдану. Дмитро Коряк.

Він хотів забрати контакти самооборонівців, які лежали під моєю імпровізованою подушкою. Так я познайомилася з чоловіком, який став для мене близькою людиною і одним із символів боротьби за Україну. «Пані Юля», – шанобливо звертався Дмитро до мене чи то з серйозного питання, чи, бува, жартома. Більше так ніхто не звертається.

Нині кажуть, що не пам’ятають дівчат на реєстрації. А ми з сестрами досі в телефоні маємо підписані номери «Петро. Самооборона», «Наталя. Кухня», «Ніна Василівна. Дрова», «Іван. Джип. Сигарети»…

Я, напевно, ніколи не бачила частину тих людей, які зробили наше перебування в облраді більш-менш комфортним. Та я безмежно вдячна їм! Жіночки, бабусі, бізнесмени приносили і привозили всяку допомогу. Частину відправляли на Київ. Оці каструлі борщу, галушки – кожен і кожна віддавали частину себе. Як і молодь на кухні, на барикадах, у розвідках, у прибиранні…

Люди втомлювалися, мерзли на чергуванні в охороні, нам вимикали світло, за стінами, через двері, сидів спецназ.

У приміщення постійно приходили провокатори, російські типу журналісти, навіть один нормальний був :).

Ми постійно готувалися до штурму. Активістів арештовували. Ми влаштовували акції протесту на Сковороди, 2Б і на Пушкіна.

Після «закону 16 січня» люди боялися носити синьо-жовті стрічки… Бо нападати у моральному і фізичному плані міг будь-хто. І не так була страшна та деспотична влада, як нерозуміння поруч, серед наче своїх…

Вирувала шалена енергія, яку варто було правильно спрямовувати. Кожен був на межі сил і нервів. А в Києві почали вбивати…

У ніч з 18 на 19-те лютого полтавські самооборонівці проривалися на автівках через кордони міліції до столиці. Пройшло кілька машин. Інших – завернули.

Я привезла на офіс хлопцям поїсти, заварили какао, включили ноут з прямою трансляцією. Була глибока ніч. Постійно включена увага не давала заснути навіть крізь втому. Удар у вікно! Другий! Брязкіт скла і металу. В офіс крізь вікно з решітками кидали коктейлі Молотова.

Почало горіти приміщення. Техніку вдалося вихопити. Швидко погасили полум’я. Виявилося, що кидали і під вхідні двері. Винних досі не знайшли. У мене навіть покази брати не хотіли…

Ввечері 19-го лютого вже горів офіс партії регіонів. І поранені майданівці на площі біля Полтавської ОДА.

Далі була частина моєї роботи в організації блокпостів на дорогах біля Полтави, зміни патрулів, забезпечення їх харчуванням і всілякими ніштяками…

22 січня падав Ленін. Точніше, його довго валили. А мене ловили дядьки і відводили вбік, щоб не вдарило тросами. Бо я ж, неуважна, бовталася під ногами, ставлячи чергову зміну на одному з блокпостів…

На початку березня 2014-го відчувалося, що це не кінець. Сильна тривога наростала. І далекий Крим став у фокусі наших розмов. А потім – Донбас. Знову скликали Самооборону до приміщення ОДА. І сотні добровольців цілодобово у моєму телефоні. Я різала малі шматки синьо-жовтої стрічки і клала в конверти з листами для захисників як символ перемоги в Революції Гідності, як віру в перемогу над Росією. Наша сучасна війна за справжню Незалежність і Свободу триває п’ятий рік… Та про це – іншим разом.


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація