S7wP4VQk0vDhGx6s

Фейсбучна спільнота – як та жінка з класичного анекдоту: з будь-чого може зробити істерику. Востаннє полтавські пабліки перековбасило тиждень тому через «волонтерсько-управлінський» скандал у дитячій міській лікарні. Власне, ніякого скандалу не мало б бути: головлікаря відсторонили від роботи, щоб з’ясувати, як так сталося, що волонтери міняють вікна в онкогематологічному відділенні, якщо гроші на це були […]

Фейсбучна спільнота – як та жінка з класичного анекдоту: з будь-чого може зробити істерику. Востаннє полтавські пабліки перековбасило тиждень тому через «волонтерсько-управлінський» скандал у дитячій міській лікарні. Власне, ніякого скандалу не мало б бути: головлікаря відсторонили від роботи, щоб з’ясувати, як так сталося, що волонтери міняють вікна в онкогематологічному відділенні, якщо гроші на це були виділені з міського бюджету. Але кілька вільних інтерпретацій ситуації у ФБ, коли акценти дивним чином змістилися на «влада критикує волонтерів за допомогу», хоч такого і близько не було – і все, бурхливим морем фейсбучного обурення понесло сміття, піну, якісь фантазії та особисті рефлексії. Полтавців, які спромоглися вникнути у суть ситуації, виявилося кричуще мало.

Це не перший скандал, що виник на основі добрих намірів. Пригадуєте, кілька років тому у полтавському інтернаті всі принесені волонтерами подарунки – здебільшого це були вживані одяг та іграшки – працівники викинули на смітник? Аналогічна ситуація днями відбулася у Вінниці. Періодично виникають непорозуміння між військовими волонтерами та вищим командування ООС. Одні допомагають і голосно розказують про потреби армії на загал. Іншим здається, що ця публічність шкодить: Збройним Силам чи власним кар’єрним амбіціям.

Усе це – не «ужас-ужас», а нормальна «хвороба росту». Ще кілька років тому такого масового волонтерства в Україні не було. Ми всі вчимося функціонувати, спілкуватися, виокремлювати найважливіше, бути ефективними. А головне – взаємодіяти на всіх рівнях так, щоб це було дійсно дієво. Справа не одного дня.

Після кожного більшого чи меншого скандалу виникають схожі побоювання:

  1. А раптом люди розчаруються і більше не будуть допомагати?
  2. А раптом керівники на місцях злякаються, що у них виникнуть неприємності, і більше не дозволять допомагати?

Щодо першого ризику, то в нього не вірю. Звісно, хтось відсіється – у першу чергу, той, для кого це всього лише «модно». Але з власного досвіду знаю, що подібних людей все ж меншість. Здебільшого у людей такий нерозтрачений запас добра всередині, що, почавши ділитися ним, вже не можеш так легко зупинитися. А надто, коли, як у випадку з полтавською міською лікарнею, волонтерами є люди, які пропустили все через себе – мами онкохворих дітей, які провели у відділенні не один страшний місяць, бачили всі потреби, відчули на собі усі нестачі препаратів чи апаратів, щодня стикалися з побутовим дискомфортом і мріяли, якими могли б бути ці місяці, ці палати для їхніх дітей. Мами, які втратили найважливіше – своїх малюків, але не втратили бажання жити і допомагати іншим. І тому змогли, здавалося б, нереальне. Такі люди не опускають рук перед труднощами чи непорозуміннями – вони мають значно вищу мету, ніж усі ці швидкоплинні дрібниці, і йдуть до неї. Бо вже точно навчилися відрізняти, що в житті головне.

Щодо другого ризику, то він більш реальний. Багато посадовців звикли працювати у стилі «та хай буде», «аби нас не чіпали», «завжди так було і нічого». Все, що випадає із звичного алгоритму роботи, здається їм посяганням на їхнє спокійне і звичне життя. А волонтери – дивними людьми, яким нічого робити, окрім як вирішувати глобальні проблеми замість (популярна фраза) «зайнятися власним життя». Будь-яку публічність сприймають, у першу чергу, як загрозу. Навколо щирого бажання допомогти інколи вибудовуються цілі конспірологічні теорії: а чи не мітять ці дивні люди на моє місце, а чи не криється за цим якась інтрига, а чи не буде сварити мене вище начальство? Тому, звісно, простіше відмовити, ніж розібратися.

Рішення? Насправді просте – комунікація. Зустрічі, розмови, обговорення, відкритість та щирість. З усіх боків. Керівникам не треба боятися волонтерів. Не треба погоджуватися на будь-які їхні пропозиції, якщо вони здаються нераціональними у даний момент, лише зі страху, що більше ніякої допомоги не буде. Волонтери, здебільшого, це адекватні дорослі люди, готові до конструктивного діалогу.

Точно треба – корона не спаде – зустрічатися, знайомитися, обговорювати. Разом вирішувати, що можливо і потрібно зробити у першу чергу. Допомагати, консультувати, підтримувати. Усім разом комунікувати з місцевою владою. Планувати. Бути на зв’язку. Оперативно реагувати на всі зміни. Підстраховувати, підказувати, включатися активніше, якщо виникають утруднення в процесі. Переводити – насамперед у себе в свідомості – волонтерську допомогу із розряду «якийсь головняк» у розряд спільної корисної справи. Взаємодіяти. Разом завжди можна зробити більше. Кінець кінцем, позитивні зміни у будь-якій сфері життя – в інтересах кожного з нас.