У пошуках Спасителя
Свій позивний – «Ісус» – Андрій отримав невипадково, адже візуально дуже нагадує Христа. Про це йому говорили не раз. Коли ж хлопці ще дізналися, що на момент початку «повномасштабки» воїну виповнилося 33 роки, то тут уже без варіантів: будеш «Ісусом».
Побратими й сам Андрій давно звикли до такого позивного. А от для сторонніх, насамперед цивільних, це трохи дивно й нетипово.
Якось Андрій із товаришем Миколою виїхали після «роботи» у прифронтове місто на Донеччині. Кожен пішов у своїх справах. Через певний час «Сержант» шукав поглядом «Ісуса» поміж інших військових, яких чимало в центрі. Комусь треба в банк чи по шаурму, комусь – на базар чи в магазин. Не знайшовши в юрбі Андрія, побратим набрав його телефоном.
– «Ісус», де ти? – запитував «Сержант» під настрожено-здивовані погляди жіночок, які стояли поруч.
– «Ісус», підніми руку, щоб я тебе побачив, – продовжував боєць, хоча збоку могло здатися, що це говорить або ревний вірянин, або проповідник.
Андрій, урешті-решт, помахав Миколі рукою.
– «Ісус», я іду до тебе, – сказав «Сержант» і вирушив назустріч побратимові.
Проводжаючи поглядом дивака, жінки хрестилися. Так ніби вони стали не мимовільними очевидицями буденної розмови двох військових, а свідками чогось набагато глибшого, важливішого й незбагненнішого.
Що вже казати про можливу реакцію невтаємничених на фразу, котру товариш Андрія кричав у рацію під час ворожого мінометного обстрілу: «Старший позиції поранений! «Ісус», приймай командування на себе!»
Фото Катерини Пєшикової
Матеріал створений у межах і за підтримки стипендійної програми Українського ПЕН для прозаїків, поетів, драматургів, есеїстів, перекладачів і літературних критиків