Maksym Samoydyuk (1)

Україна зустрічає листопад традиційно – політичною кризою. Конституційний суд оголосив війну іншим гілкам влади і ледь не знищив антикорупційне агентство (НАЗК). Президент у відповідь вирішив знести Конституційний суд. Для тих хто не дивиться новини, але випадково натрапив на цей текст, трішки прелюдії. Ще влітку частина депутатів Верховної ради звернулась до Конституційного суду, аби той перевірив […]

Україна зустрічає листопад традиційно – політичною кризою. Конституційний суд оголосив війну іншим гілкам влади і ледь не знищив антикорупційне агентство (НАЗК). Президент у відповідь вирішив знести Конституційний суд.

Для тих хто не дивиться новини, але випадково натрапив на цей текст, трішки прелюдії.

Ще влітку частина депутатів Верховної ради звернулась до Конституційного суду, аби той перевірив на відповідність конституції статтю Кримінального кодексу про декларування.

Депутатів цікавило наступне: чи правильно те, що вони, згідно з законом, можуть нести відповідальність за брехню у декларації їхніх родичів (або людей, які спільно з ними проживають). Іншими словами, третіх осіб, адже Конституція України не передбачає покарання за дії інших.

Конституційний суд в авральному порядку (досить швидко як для суду), задовольнив прохання депутатів. Та найбільше вразило те, що суд пішов далі прохання й перевірив на відповідність сам закон «Про протидію корупції», про що депутати навіть не просили.

Фактично суд скасував оприлюднення електронних декларацій (не саме декларування, а його оприлюднення) та зробив НАЗК імпотентним органом. Тобто, позбавив більшості передбачених повноважень.

Вразило й те, що суд приділив увагу декларуванню самих суддів. Судді вирішили, що їхні декларації мають перевіряти самі судді. Інакше ж уряд має вплив на незалежну судову гілку влади.

Дивно, адже за такою логікою й дороги мають їм будувати самі судді, й податкова має бути окрема. Інакше ж це все вплив інших гілок влади. Але цього вже у рішенні не було.

Що далі?

Рішення Конституційного суду остаточне. Його не може скасувати президент, уряд, бог, чи навіть Баришівський суд. Проте, раніше ми мали прецеденти коли після таких рішень судів (раніше суд вже скасовував кримінальну відповідальність за незаконне збагачення) Верховна Рада просто ухвалювала такий самий закон з деякими уточненнями.

Але не цього разу. Офіс президента вирішив скликати РНБО і подати до парламенту законопроект, яким пропонується розігнати суддів КС (не counter-strike) та скасувати його рішення.

«Клубнічка» в тому, що так робити не можна. Проте про це далі. Спочатку чому взагалі президент скликав Раду нацбезпеки через рішення суду.

Електронне декларування (і його оприлюднення) є однією з умов надання безвізу Україні та однією з умов фінансової допомоги. Мова йде про геополітичний вектор України, який суд фактично заблокував.

Ба більше, не секрет що авторами подання до суду були нардепи проросійських поглядів (вгадайте партію), а ухвалювали рішення судді призначенні ще в часи президента, який нині живе в РФ (їх не так просто звільнити). Тобто є ознаки втручання зацікавленої країни.

Криза довіри

Президент фактично ініціює захоплення ще однієї гілки влади – останньої. Він має повний контроль над силовиками, парламентом та Кабміном. Ситуацію з цим рішенням він використовує аби взяти під контроль КС.

Адже нових суддів буде призначати його монопарламент та він сам. Попри абсурдне рішення Конституційного суду не можна однозначно вимагати його розпуску. Бо від диктатури нас зараз відділяє лише віра в людські якості президента. Проте, навіть якщо сприйняти за істину, що президент дійсно має добрі наміри, випробування владою це не так просто.

Чому це у нас відбувається?

У цій виставі всі забули про Конституцію. По суті, вона має бути задокументованим суспільним договором між владою та населенням й відповідати інтересам останнього.

У нас Конституція це перелік правил дотримання яких ніхто не гарантує. Тому Конституцію й не знають звичайні громадяни. Тому в руках суду Конституція стала інструментом для захисту його прав, а заодно й влади.

Створивши перевагу влади над народом (адже декларування їм муляло завжди), суд спровокував невдоволення останнього. В офісі президента чітко ж усвідомили, що це шанс не лише підняти рейтинг, а й узурпувати ще одну гілку, але наплювавши на Конституцію.

Це все відбувається лише тому, що ніхто в країні не поважає її головний документ, адже той не відповідає реаліям. Він фантасмагоричний, як і все судочинство.

Що наразі

Декларації ми відстояли. Вони потрібні, адже вони допомагають висвітлювати та помічати корупційні злочини. Вони показали країні розмах корупції (і не повний) у 2016 році. Тобто свою роль забезпечення прозорості вони виконали. Далі справа інших інституцій. 

Проте корупція тримається не лише на непрозорості. Також її народжує зосередження повноважень в одних руках. Президент захищаючи право на публічне звітування, замахнувся на останню гілку владу (неефективну, але окрему). Таким чином «наш шалений листопад» знову стає випробуванням, адже ми можемо отримати «Піррову перемогу».