Сергій Приходько: Вибори у Білорусі – досвід для України


Нещодавно відбулися чергові вибори глави держави у сусідній Республіці Білорусь. Президентські вибори в цій країні відбулися вже вшосте. І загалом, зовні нічого несподіваного за їхніми підсумками не відбулося. Цілком очікувано переміг нинішній очільник країни Олександр Лукашенко.

Головною рисою усіх попередніх виборів (хіба що, окрім перших) був наперед зрозумілий їхній результат. Це можна пояснити різними причинами. Основна з них – це, дійсно, високий рейтинг президента та його популярність серед більшості населення. На це впливають достатньо високі соціальні стандарти й рівень життя в Білорусі. З іншого боку, президент Лукашенко здійснює достатньо авторитарну політику, фактично усунувши з громадського життя країни навіть можливість хоч будь-якого прояву опозиції в реальній політиці. 

У країні побудована жорстка вертикаль державної влади, в яку вбудовані й законодавча, і виконавча гілки, і навіть місцеве самоврядування. Очолює цю піраміду президент. Немає можливості створити хоч якусь критичну масу опозиції в Національних зборах (парламенті) країни, щоб мати спроможність хоч якимось чином впливати на державну політику. Політичне поле є повністю зачищеним. Політична система країни побудована таким чином, що навіть гіпотетично не може з’явитися потужний опозиційний політик, (не кажучи вже політична сила), які могли б реально претендувати на перемогу.

Всі, хоч трохи помітні політики, вже працювали в системі державної влади, тобто, фактично в команді президента. Тому в них немає ніякого простору для маневру.

Але нинішні вибори дещо відрізняються від попередніх. Їхня специфіка полягає в тому, що опозиційні настрої склалися в більш менш структурований вигляд. Громадяни, які не підтримують нинішню владу, намагалися чіткіше висловлювати свої опозиційні підходи. З’явилися альтернативні бачення щодо подальшого розвитку країни. 

Найближча опонентка Лукашенка Світлана Тихановська отримала майже 10 %. Погодьтеся, замало для дієвої конкуренції. При цьому, на попередніх виборах суперники президента не мали навіть цього. До того ж, на відміну від них, вона не має досвіду роботи в органах влади. Тобто, якоюсь мірою підтверджується світова тенденція на попит у суспільстві щодо несистемних політиків. Ще однією специфікою нинішніх виборів є те, що частина передвиборчих процесів відбувалася в інтернеті, соціальних мережах. Хоча і незначним чином. Тому слід відзначити тенденцію на поступову зміну електоральних уподобань білорусів.

Олександр Лукашенко протягом всієї президентської каденції робив акцент на необхідності збереження стабільності в країні як факторі її прогресивного розвитку. 

Стабільність, на його думку, мала базуватися на тісній білорусько-російській співпраці. Але при цьому поступово збільшувався попит на альтернативні напрями розвитку країни. Просто немає політика, який би чітко сформулював програму щодо таких напрямів. До того ж, поведінка Росії щодо Білорусі є незрозумілою. З одного боку, російська влада підтримує Лукашенка, а з іншого – намагається тримати його, образно кажучи, на короткому повідку. І тому влаштовуються всілякі провокації, щоб продемонструвати свій вплив. Президенту Білорусі, як і будь-якому авторитарному правителю, таке ставлення не подобається. Тому він і шукає можливості на інших зовнішньополітичних напрямах. Він чудово розуміє, що без зовнішньої підтримки влади не буде повною мірою легітимною.

Ці вибори продемонстрували, що у нинішньої влади є достатньо інформації для роздумів. Зокрема, щодо того як далі провадити державну політику, у якому стилі. Інтуїтивно, відчуваючи таку потребу, президент виступив за перерозподіл повноважень у системі влади. Насамперед, надання парламенту більше повноважень у контролі за діяльністю уряду. Але ж такі зміни мають бути системними. Ну і постають логічні питання: а що буде в країні після Лукашенка? Як він бачить свого наступника? Поки вони є риторичними.

Тепер щодо позиції України в цій ситуації. Кого підтримувати в Білорусі? Тут слід враховувати декілька факторів. Невідомо, як поводитиметься російська влада у разі політичної нестабільності. Вона теж відчуває нестійкість своїх позицій. А значить  може знову спрямувати активність за межі країни. Власне тому, при визначенні позиції нашої країни, слід відзначити таке:

  • справжній державний діяч повинен передбачати різні варіанти розвитку подій в тому числі й за кордоном. Це означає, що необхідно мати свій «план Б» щодо таких варіантів і застосовувати відповідні заходи. 
  • зовнішню політику слід прораховувати, чим українська влада ніколи не займалася. Міжнародні питання були елементом виборчої риторики, а не серйозною і продуманою складовою державної політики;
  • зовнішня політика має бути засобом захисту своїх інтересів. Про це завжди слід пам’ятати.

 


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація