Відчуття причетності

Відносно тилові міста живуть своїм, так би мовити, довоєнним життям. На вулицях купа людей, кав’ярні й ресторани не порожні. На відміну від прифронтових територій, там набагато менше військових довкола. І це прямо впадає в око. Проте своїх упізнаєш і вирізняєш, вітаючись із ними кивком голови або отим коротким «бажаю».

– Братан, яка бригада?

– 4-та танкова.

– 72-га. Удачі!

На вулицях дуже багато молоді й людей середнього віку. А ще кажуть, що підрозділи, які безвилазно на «передку», ніким замінити.

Приїхавши у відпустку, звітую командиру, що дістався добре і вже вдома.

– Як погода?

– Трохи дощить.

– Люди є?

– Багато.

– Призовного віку? Підморгуйте їм лівим оком, – напівжартома радить командир.

Утім, лише напів, бо в середовищі військових і волонтерів (та й не тільки) є відчуття несправедливості. Поки одні воюють і служать, інші розважаються, тримають якийсь свій «фронт», «піднімають економіку» й узагалі (це топчик!) «не народжені для війни». Тому й нині немає черг до військкоматів, як у лютому-березні 2022-го.

Варто десь замайоріти на обрії представникам ТЦК та СП, як особи чоловічої статі шифруються, тікають або починають бикувати, розповідаючи про громадянські права і геть забуваючи про обов’язки. З цієї ж опери – телеграм-канали про повістки й домові чатики, в яких турботливі сусідки застерігають: «Дорогі жінки, бережіть чоловіків – у дворі військові».

Бойовий побратим Шок, який нині перебуває на реабілітації, розповів показову історію. Він по формі йшов на консультацію в районну лікарню, тримаючи в руках папку з медичними документами. Здалеку військового зауважив один хлопчина і, напевно, подумав, що ТЦК вийшов на полювання за потенційними «мобіками», аби вже завтра їх відправити на «нуль». На диво, маршрут руху і товариша, і того парубка збігався, що посилювало побоювання останнього. Недовго думаючи, хлопець звернув на іншу вулицю і дав на педалі. А Шок продовжив свій шлях до лікарні.

От вам і «віримо в ЗСУ». Тільки давайте без нас. Або нехай мажори йдуть служити. Разом із представниками «незаконних» ТЦК.

– Жозеп Боррель (знаєте такого?) сказав, що війна закінчиться за кілька днів, якщо Захід не постачатиме зброю Україні, – поділився знанням таксист, який віз мене й Тигра на зустріч із побратимами, і додав: – Я взагалі, проти будь-якої війни. Проти руського, американського миру.

– У смислі? Ти до чого це зараз кажеш? – у стані легкого аху..., перепрошую, очманіння запитав Тигр.

– Я просто висловлюю свою думку, а ви самі робіть висновки, – підсумував водій, сперечатися з яким і доводити щось не було сенсу й бажання.

Відчуження значної частини суспільства від війни справді відчувається. Особливо «втомлені» від неї ті, кого вона зачепила найменше. Люди шукають різні лазівки і «варіки», щоб «відкосити» від армії.

Водночас із принагідних розмов зі знайомими довідуєшся, що служити пішов той, той і той. Хтось зараз у навчальному центрі. Хтось збирається на виїзд «туди, де стріляють» і зовсім скоро там опиниться. Хтось уже повернувся зі служби через граничний вік, але в постійному контакті з побратимами. Хтось волонтерить, «закриваючи» запити військових. Хтось продовжує шити «годну снарягу», при цьому не наживаючись на людях.

«Я вдячна всім, хто поряд, і дуже стараюсь, бо нам треба всім вижити – забезпечити собі елементарні потреби, а головне, не поїхати кукухою. Саме відчуття причетності до фронту, дуже дотичної, зовсім далекої, не дає здуріти», – пише «дивна барига» Олена у себе на фейсбуці в один із небагатьох своїх вихідних.

Байдуже багатьом, та не всім. І це помітно у, здавалося б, дрібницях. То на заправці хот-дог і кава безкоштовні для військових, хоча заплатити – не проблема. То в маршрутці водій заперечливо махне пальцем, коли передаєш йому за проїзд. То в аптеці, віддаючи чек, тобі скажуть: «Бережіть себе». То на прохідній університетського гуртожитка чергова, яку вперше бачиш, побажає тобі гарної відпустки, бо її син воює.

– Його всі там знають, він такий із оселедцем. Стріляє з «дашки» (крупнокаліберного кулемета Дегтярьова-Шпагіна), – із гордістю каже мама хлопця, котрий нині на Донеччині.

Наших «там» і справді багато. Фігурально і буквально. Від’їжджаючи «туди», на автовокзалі зустрічаю знайомого з нашої бригади, який був у закордонному відрядженні. Їдемо однією маршруткою.

– Саша, ти що, теж з Полтавщини?

– Велика Багачка.

Повернувшись із відпустки, одним із перших випадково зустрічаю Спілберга із суміжного підрозділу. Раніше ми були земляками, тепер стали сусідами. Із цієї нагоди робимо спільне фото, котре відправляю його дружині, моїй знайомій по університету.

– Красавчики, – коментує світлину Лариса Юріївна і ставить смайлики.

І не посперечаєшся з цим. Бо як інакше може бути, коли у «твоєму» дворі дітлахи грають у бригади, облаштовують біля будинку імпровізовані блокпости і пишуть крейдою на асфальті «ЗСУ найкращі». Вустами дитини говорить істина.

Матеріал створений у межах і за підтримки стипендійної програми Українського ПЕН для прозаїків, поетів, драматургів, есеїстів, перекладачів і літературних критиків