8WWwO5gY1iBT3Cej

У 1999 році Полтава на державному рівні відзначила 1100-річчя від часу заснування і 825 років від першої згадки. І тоді, і навіть зараз можна зустріти дискусії (перш за все серед істориків), чи має право на життя такий підхід до встановлення дати фундації міста? Лише за останні півроку мені не раз доводилося пояснювати допитливим землякам чому так а не інакше, перш за все – з точки зору археолога.

Виявилося, що зазначена тема досі актуальна. Тож, гадаю, до Дня археолога, який ми відзначаємо 15 серпня, було б цікаво зробити короткий екскурс у тему: то скільки ж років Полтаві?

Найкоротша історія Полтави

Для зручності розуміння суті теми для читачів – найкоротший із можливих варіантів викладу історії Полтави. За результатами археологічних досліджень встановлено, що в «історичному серці» міста (Соборний майдан) в VІІ–ІV ст. до н.е. існувало селище скіфського часу. У ІХ ст. тут виникає поселення (певно, укріплене) літописних сіверян (їх відносять до слов’янського етносу). Ці племена та території згодом входять до складу Руської держави.

Під 1174 р. (1173 р. за корельованим літочисленням) – перша і єдина згадка літописного топоніму «Лтава» («…и переѣха Въросколъ оу Лтавы къ Переяславлю…»), що більшістю дослідників пов’язується саме з тогочасним містом, про існування якого тоді свідчать й археологічні матеріали.

Соборна Площа. Камінь, встановлений у 1974 році під час святкування ювілею 800-річчя Полтави. Фото з мережі інтернет

Є свідчення про наявність життя на території центрального ядра Полтави і в 2-й пол. ХІІІ – ХІV ст. Хоча не виключено, що воно тут мало паузи, а вже тривала перерва наступає орієнтовно після відомої Битви на Ворсклі 1399 р. (є думки що ще раніше, десь з середини ХІV ст., почалося запустіння міста). Відновлюється поселення на території та в межах старих укріплень десь у 1630-х роках (хоча є легендарні та непідтверджені перекази про «козака Масла» з Говтви та облаштування Полтави у 1608 році, за цілий ряд років до того, як сама Говтва була перезаселена), після чого існує безперервно.

Таким чином, у межах історичного ареалу міста є сліди поселень VІІ–ІV ст. до н.е., ІХ–ХІV ст. (можливо, з перервами у 2-й пол. ХІІІ – ХІV ст.), та з 1630-х рр. по сьогодення.

Навіщо містам «дати»?

З таким же «успіхом» можна запитати – навіщо містам пам’ятники чи навіщо містам історія? Якщо обійтися без уже банального «Хто не знає історії…», можна говорити про численні іміджеві та економічні  бонуси:

  1. мати власну історію загалом для кожного населеного пункту престижно, наприклад — у культурному контексті (за «ремісничим принципом», який розглядає місто як певну зібрану майстрами річ, а тому «що древніше, то цінніше»), зокрема і для приваблення туристів;
  2.  є тут певні й економічні зиски: до святкування ювілеїв, зазвичай, приурочені численні культурні заходи, будівництва й відкриття нових об’єктів тощо. Наприклад, до відзначення 1100-річчя у 1999 р. у Полтаві було відкрито «Галерею мистецтв».

 Монета НБУ 5 гривень 1999 р., випущена на присвяту святкування 1100-ліття Полтави

Що таке місто?

Подібне питання досить складне, як, наприклад, «Що визначає людину людиною: певний своєрідний анатомічний набір чи свідомість?» Як будь-яке питання суспільного характеру, це теж має різноманітні погляди на суть проблеми.

Відповідно до «Європейської хартії міст» 1992 р. зазначається, що «міста – це складні утворення, що значно різняться між собою за розвитком та розмірами. Їхні обличчя в історії значно змінювалося, і з плином часу вони розвивалися відповідно до нових вимог, ідеалів й образів, рівня та якості життя».

І це не дивно: термін «міста» надзвичайно поліваріативний. У тій же «Хартії» зазначається, що поняття «cite» (місто) охоплює дві основні концепції:

  1. «матеріальне, археологічне, топографічне і містобудівне явище»;
  2. «історичне і юридичне утворення, характерне фундаментальне ядро життя в суспільстві» (цитата з Італійської Енциклопедії Треккані).

Таким чином, є два загальні підходи до визначення поняття «місто», які можна окреслити коротко як «територіальний» та «суспільний».

Загалом у гуманітаріїв (і не лише істориків) є надзвичайно багато визначень міста для окремих хронологічних діапазонів, економічних обставин, суспільного і культурного розвитку тощо. Це й центр ремесла і торгівлі в епоху середньовіччя, і культурно-релігійний, адміністративний центр, певний соціокультурний простір і ще ряд інших аспектів. Варіантів наскільки багато, що перерахувати їх усі (не кажучи вже про аналіз) було б важко, та й самі історики-урбаністи погоджуються з неможливістю універсалізації дефініції міста.

Часто «містом» можна вважати (на думку деяких дослідників) той чи інший населений пункт лише за наявності укріплень, «мурів». Насправді, це чи не єдиний критерій, який підтримують і археологи: в археології є поняття «городищ», тобто решток укріплених поселень і «неукріплених селищ». Зазвичай, саме перші ставали фігурантами згадок у літописах та йменувалися «градами» чи «містами».

Хоча, наприклад, є такий різновид археологічного об’єкта як городище-сховище, де населення з’являлося лише під час небезпеки. Вважати такі об’єкти містом складно. Та й класичний середньовічний «замок» чи давньоруський «дитинець», який виступав оплотом феодала, не був у тогочасному розумінні містом. Так, наприклад, у польських документах 1-ї пол. ХVІІ ст. розрізнявся «zamek» (найбільш укріплена невелика твердиня) і «miasto» – власне «місто», укріплена (менш потужними стінами) територія поряд, де розміщувалися як торгові місця, більшість церков, ремісничі осередки, так і частина простих житлових споруд.

Луцьк, гравюра ХVІІ ст. На передньому плані «замок» Любарта, на задньому власне «місто»

Чому лише «місто»?

Насправді, свою історію має будь-який населений пункт: чи то місто, чи село, чи таке новітнє явище як «селище» тощо. Але так як саме міста відігравали ключову роль у житті населення, то саме їм дісталася «пальма першості» у справі вивчення їх історії та проблем датування.

Але й тут є неузгодження: так, європейське місто і місто України – це зовсім різні поняття. Велике українське село – це за європейськими мірками невеличке місто? А радянське новотворення «селище» взагалі «city»?

Також багато таких населених пунктів (наприклад, Великі Будища, Оржиця, Горошино, Бірки, Ковалівка, Шишаки та багато інших), які в ХVІІ–ХVІІІ ст. були містами («містечками»), відігравали значну суспільну роль (були центрами сотень), а потім втратили своє адміністративне значення, і наразі обліковуються як села чи селища. Хіба вони не мають права на свою «міську історію»?

Саме тому доцільним є використання дещо іншої дефініції: як то «населений пункт» чи «історичне населене місце».

«Список історичних населених місць» – саме під такою назвою існує документ, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України за № 878 від 26 липня 2001 р. До речі, якщо помітите, назва цього документу є більш всеохоплюючою та, якщо можна так сказати, – демократичнішою, адже містить формулювання «місць» а не «міст», тобто, окремих населених пунктів чи територій під ними, не обмежуючись виключно міськими територіями.

Витяг зі «Списку історичних населених місць», Полтавська область

Цей документ ухвалювали з перспективою продовження, доповнення та редагування. Як помітно, сюди з населених пунктів Полтавщини на той час потрапили лише обласний центр, 11 районних і 1 селище районного значення.

Основоположним тут є обрамлення населеного пункту в якості саме «історичного населеного місця», де головним, беззаперечно, стає «територіальний принцип» датування. Усі «суспільні» деталі залишаються в цьому контексті лише об’єктами для історичних і теоретичних дискусій.

Тож, у такій концепції право на історію (зокрема, і древню) здобуває будь-який населений пункт України та Полтавщини, незважаючи на сьогоднішній його статус.

Кому довіряти: історикам чи археологам?

Залишаючи термінологічні суперечки з приводу понять «міста», зупинимося на проблемі датування саме «населеного місця», тобто використовуючи «територіальний принцип». У даному контексті є два напрямки встановлення дати заснування населеного пункту:

  1. історичний (на основі документів, згадок);
  2. археологічний (за даними розкопок).

Щоб уникнути потенційно можливого осуду на зразок «кулик своє болото хвалить» (відносно можливо комусь очевидної належності автора у силу професії до прихильників виключно «археологічного» методу) спробуємо розкласти все з фактами.

Звернемося до анонсованого «Списку історичних населених місць»: із 13 населених пунктів області лише три мають датування, встановлені за археологічними даними. Перший це, власне, Полтава (ІХ століття), другий – Лохвиця (Х–ХІ ст.).

Полтава, Першотравневий проспект. Дослідження 2007 р. Піч ІХ–Х ст., розпалена через понад тисячу років

Третє місто з «археологічно корельованим датуванням» – Лубни, якому вказаний рік заснування 988. Зазначений рік був обраний, більшою мірою, з політичних причин (святкування тисячоліття хрещення Русі у 1988 році, до якого «докупи» було додано й ювілей Лубен). Хоча за археологічними даними, безперечно, Лубни як і Полтава, засновані значно раніше, в ІХ ст. (перша літописна згадка 1107 р.), і на 988 р. (а це кінець Х ст.) вже точно існували. Тому така дата хоч і не є істино достовірною, але в цілому не можна сказати, що вона здревнена несправедливо.

Усі інші – датовані за історичним принципом. При цьому за основу дати заснування двох з них (Пирятин 1155 р. та Хорол 1092 р.) – взяті згадки під цими роками в руських літописах зазначених імен населених пунктів. Але в цьому випадку згадувалися вже існуючі, розбудовані «гради», тобто цей рік – згадка існуючого міста, а його фундація є глибшою: чи на рік, чи на сто – цього літопис не говорить. Тож, у цьому випадку встановити справжній час (чи хоча б століття) можна лише археологічними методами.

З усіх інших, заснування яких віднесене до Нової доби, лише один Гадяч (1634 р.) має більш-менш історично підтверджену на сьогодні дату свого осадження (хоча є припущення, що й Гадяч має давньоруські корені, але вони поки не підтверджені археологічно).

Усі інші дати наразі не витримують критики. Так, наприклад, уже доведено, що Кременчук у 1571 р. не був збудований. Ці плани польського короля залишилися лише в задумах (щоправда, наразі є підстави говорити про існування поселення на цьому місці у ХІІ ст.), і втілилися в життя лише у 1630-х рр. Дата заснування Зінькова (1604 р.) взагалі не витримує критики і ґрунтується на легендах.

Більшість інших «дат» – це лише періоди, а не конкретна цифра. Причому, лише для Диканьки та Опішні вона відповідає дійсності, тоді як для Миргорода, Великої Багачки та Козельщини навіть такий широкий хронологічний діапазон є неточним.

Виключно «історичний» підхід часто не працює й в інших областях України. Так, наприклад, відзначення заснування Кам’янець-Подільського від 1062 р. Про саме цю дату свідчив взятий дослідниками за основу документ, який, як виявилося, був підробкою.

Тож, щодо точності датувань і в «історичного методу» є свої проблеми. Але для часу ХVІІ ст. це ще можна виправити проведенням глибоких досліджень, які можуть вказати якщо не на точну дату, рік, то хоча б на істинний проміжок часу. Але для більш ранніх періодів роль археологічних вишукувань переоцінити неможливо.

Навіть для часу ХVІІ ст. археологічні методи можуть допомогти із датуванням. Наприклад, відсутність у Полтаві культурних нашарувань першої третини ХVІІ ст. дозволяють відкинути легендарні перекази про «козака Масла», а підтверджують саме документальні свідчення про перезаселення території міста вже в 1630-х рр.

Історичне правонаступництво населеного місця

Критика противників датування міст «археологічними методами» зазвичай аргументується наявністю хронологічних лакун в історії заселення території того чи іншого міста чи місця. Такий пробіл, наприклад, є і в історії Полтави: це «темні віки» ХV–ХVІ ст. і навіть першої третини ХVІІ ст.

Насправді, усі історичні місця Полтавщини, що мали давньоруське коріння, а потім у ХVІІ ст. стали об’єктами реколонізації, мають таку лакуну. Так склалася історія, причиною тому – монгольська експансія середини ХІІІ ст. Більшість із таких давньоруських центрів (Лубни, Пирятин, Хорол, Говтва та багато-багато інших) припинили своє існування саме в той час, тоді як лише одиниці, зокрема й Полтава, – продовжили своє існування десь до кінця ХІV ст. Хоча, можливо, теж не без перерв і не факт що із наявними мурами (часто золотоординські правителі змушували міста на підконтрольних їм землях руйнувати чи принаймні не ремонтувати укріплень). Такою була доля прикордонних зі степом давніх фортець нашого краю, які перші стримували удар кочівників зі степу.

Цікаво, що така критика майже не звучала відносно відзначень річниць від першої згадки (1174/1173 р.), хоча безперервність життя від ІХ до ХІІ ст. майже беззаперечна.

Сіверянський посуд ІХ-Х ст. з Полтави. Дослідження 2007 р.

У даному випадку все залежить від того, на що орієнтується дослідник чи просто людина: на дефініцію «місто» чи поняття «місце».

Якщо використовувати «територіальний» принцип – то так, руський град «Лтава» прямий правонаступник Полтави ХVІІ ст. Адже при перезаселенні в Нову добу було обрано не лише ядро давнього поселення ІХ–ХІV ст., а й, за тогочасною традицією, використовувалися рештки давньоруських укріплень. Тож, можна сказати, що територіально середньовічне «місто» дорівнює місту ХVІІ ст., що простежується, зокрема, і в збереженні назви.

Якщо вдаватися до «суспільного» принципу – то тут вже виникає багато питань: від збереження тих чи інших традицій містобудування до характеру (походження) населення в різні часи (що було «до» і стало «після») і так далі.

Насправді невідомо, який часовий проміжок є прийнятним, щоб вважати підстави для «історичного правонаступництва міста» достатніми чи недостатніми. В епоху середньовіччя (та й Новий час) частими були факти суцільного винищення чи виселення населення того чи іншого населеного пункту під час військових кампаній. Наприклад, у ХІІ ст. населений пункт «Лукомль», сучасне Лукім’я, згадується як «городище», тобто зруйноване місто. Тобто в цей час половці винищили чи вигнали звідси населення. Певний період територія міста була незаселена, а потім життя тут відновилося, принаймні до середини ХІІІ ст. Чи перестав Лукомль бути Лукомлєм у цей проміжок?

Схожий приклад з пізнішого часу й іншого регіону: історичні документи (підтверджені археологічними дослідженнями) засвідчують що місто Цареборисів (сучасний Червоний Оскіл на Харківщині) закладено 1600 року, вже наступного (1601 р.) містечко запустіло, і було відновлено 1654 року. В історіографії безапеляційно називають саме 1600 рік датою заснування цього населеного пункту.

Зупинка життя на певному осілому місці могла тривати як кілька днів так і кілька століть. З таким успіхом можна зробити «флеш-моб» у сучасних умовах: запропонувати вийти усім мешканцям за межі міста на певний час. Цікаво, чи втратить воно своє високе звання «міста»? Адже певний час воно буде незаселене.

Звісно, до цього всього не можна підходити однобоко, і небезперервність життя з його часовим проміжком, здається, тут має другорядне значення. Первинними у цьому плані видаються інші фактори, як то збереження автентичних назв, місць поселень (поселенських традицій) і вже потім – збереження адміністративної, ремісничої, культурної та інших ролей.

План Полтави Івана Бишева 1722 р.

Чому тоді не 2500?

Можливим буде логічне запитання, чому тоді Полтава не відзначає 2500 років? Адже, як говорилося вище, тут є нашарування VІІ–ІV ст. до н.е.? Так, насправді є. Але тут багато «але».

Тут ми вже маємо не лише історичну, а й політичну кон’юнктуру. Традиція виводити історичні корені населених пунктів, як і української державності, має національно-політичне забарвлення, що, безумовно, продиктоване досягненнями історичної (й археологічної в тому числі) науки в цілому. На сьогоднішній день національна політика в цьому напрямку побудована саме на спільності українського та слов’яно-руського етносу й культури, історико-політичному правонаступництві давньоруської державності й України через козацьку епоху.

Іншою політика усталення дат міст була, наприклад, у Російській Імперії, де часто стиралася історія населених пунктів турецько-татарського корінного населення Півдня України й будувалася нова, заснована на імперських базисах.

Повернемося до «скіфської історії» Полтави і спробуємо обійтися без національно-політичної складової, обмежившись виключно історичною.

В обумовлені більш древні епохи територія міста (і всього Поворскля) була заселена племенами, що мали зовсім інше етнічне походження (певно, фіно-угорське, можливо, з частиною іраномовного), та не мали «територіальної» спільності з наступними поселеннями ІХ–ХVІІ ст. Те ж саме можна сказати про Київ, де є нашарування й трипільської культури, й доби бронзи, але історію столиці виводять саме з вже слов’янської доби (мова саме про загальну традицію, а не точність датування заснування Києва, про що наразі не йдеться).

Чому саме 1119?

Як вже зазначалося, наразі в більшості випадків археологічними методами не можна встановити точної дати, року того чи іншого артефакту, комплексу тощо: лише в рамках певного періоду, століття чи його частини. Тому датування міст за археологічними даними має певні особливості вирішення на місцях.

У 1999 р. планувалося відзначення 825-ї річниці міста (за літописною згадкою). Археологічне підґрунтя більш древнього віку Полтави були віднайдені ще в 1940-х рр. І.І. Ляпушкіним і підтверджені кількарічними розкопками О.Б. Супруненка 1997–1999-х рр. За даними археологічних досліджень, заселення території сучасного історичного ядра Полтави слов’янськими племенами відбулося не пізніше ІХ ст.

Було прийнято рішення «уніфікувати» ці дві дати, і за опорний було взято 899 р. – передостанній рік ІХ ст., а, отже, в цей час полтавське поселення (в тому чи іншому вигляді) вже точно існувало. Тому в 1999 році й з’явилася кругла цифра «1100». А в 2018 році, відповідно, – 1119. Така ж історія була і з Лубнами, про що описувалося вище.

Куди пристати?

Насправді, як бачимо, жодна із дат не є ідеальною і має свої недоліки. Адже єдиної прописної істини чи позиції в цьому ракурсі історії (й не лише історії) все одно немає.

Так, дата заснування «899 рік» (тобто, ІХ ст.) є приблизною: на той час поселення вже існувало, але обрання саме такої дати носило умовний характер, з прив’язкою до відзначення ювілею літописної згадки. Точно археологічними методами рік встановити наразі неможливо. Тож, відзначаючи на разі 1119-ту річницю заснування Полтави можна сказати, що хоч ця дата умовна, але вона має звучати «не менш ніж» чи «понад» 1119.

Рік першої літописної згадки (1174/1173 р.) є фіксацією існуючого «града», і може використовуватися в розрізі подавнення віку також як «не пізніше ніж…».

Якщо ж Ви є прихильником принципу «безперервності існування міста чи міського простору», то й тут мушу розчарувати: точної дати перезаселення Полтави у ХVІІ ст. немає (озвучені вище легенди про козака Масла, як говорилося, не розглядаються).

Є, наприклад, праця М.В. Грушевського «Слобода Полтава в 1630 р.» 1895 р., де дослідник наводить документ про те, що ця назва в означений рік фігурує «пусткою», і якраз надавалася польському шляхтичу для заселення. Під час військових кампаній 1633–1634 рр. Полтава вже виступає як заселене укріплення. Тож і тут, принаймні наразі й до виявлення нових документів, точної дати заселення цієї території в Новий час немає.

Тож, скільки років нашому місту кожен може обрати сам; фактів та, чого гріха таїти – і суперечностей, – здається, наведено немало, щоб поламати трохи голову перед вибором. Власну думку на це питання озвучувати, гадаю, не варто, хоча уважний читач між рядків і так зможе її побачити.

P.S.: Один із колег автора свого часу сказав цікаву фразу: «археологія – найточніша з усіх гуманітарних наук», маючи на увазі максимальне і широке залучення природничих наук до методик її вивчення та неупередженості археологічних артефактів, які формувалися без огляду на їх майбутню можливу роль, на противагу письмовим джерелам, що часто несли суб’єктивізм і ставали предметами фальсифікації.