Наталія Панченко: Вітаю! До нас почала повертатись рідна мова


Пам'ятаю, як ще перед Помаранчевою революцією розкачувалась мовна тема. Тоді ще жива була моя бабуся, а у неї в кімнаті на стіні висіло радіо. І от я заходжу якось до неї, а вона каже: "Ану виключи те блядське радіо, бо вже не можу його слухать. День і ніч рускій язик та рускій язик. Ти представляєш, шо вже мелють? Шо у Донецькій і Луганській області люди по-руському балакають і це їх  рідна мова. І за Харків уже даже таке казали. Зовсім вже з людей дураків роблять. Я була там, нема так ніякого руського язика усі там любісінько по-українські балакають."

- Та як же нема, ба? Є. Багато хто балакає російською там - кажу.

- Та з якої речі? Я туди сама пішки ходила, і в Харків і в Луганську область. Усі так як і ми балакають, кажу тобі.

Потім почала мені розповідати до кого вона там ходила і хто в неї зі знайомих там живе і шо вони їй листівки на Свята українською завжди пишуть. Потім почала розповідати як там вишивають, і які орнаменти, і шо вона піддивилась там одну картину й собі таку вишила.

А оте шо по радіо кажуть, то якісь брехні й приказувала, шоб я радіові не вірила.

Я тоді ще ходила в школу, ні в Донецькій, ані в Луганській області ніколи не була, але по телевізору бачила, що там російськомовні регіони. І знала, що дівчата, які до нас у село на літо до бабусі з Харкова приїжджали, теж були російськомовними. А тут бабуся зі своїм "не вір, то все брехні". Щось у мене почало не сходитись, я задумалась і питаю така в неї: "Ба, так, а коли то ви там були?"

Та якось перед войною. Мо в сороковому, а мо то ще тридцять дев'ятий був.

І тоді я зрозуміла, що кожна із нас має рацію. Адже коли бабуся туди ходила, там дійсно могли говорити українською, тільки відтоді минуло 60 років за які все кардинально могло змінитись, а вона не хотіла в це вірити.

Тоді мені вперше стало цікаво як всього за 60 років кілька регіонів стали російськомовними. Я почала цікавитись, читати, розпитувати, досліджувати.

Усі мої юнацько-цікавські дослідження привели до того, що російською розмовляють лише у містах, в селах Луганської, Донецької, Запорізької та Харківської областей говорять місцевими діалектами української мови, які за радянських часів окреслили назвою "суржик" аби надати мові другосортності й людям було соромно нею спілкуватись. Водночас у суспільстві впевнено поширювали думку, що українською говорять лише селюки, а еліта - російською. Тому навіть україномовні сім'ї з часом почали переходити на російську, бо так престижно і так вони самі собі почали здаватись елітою. Їхні діти ставали зверхніми, "першосортними" і їм уже було можна сміятись з україномовних "селюків".

До речі, купа людей в Україні й досі в це вірить. Їм здається, що російська це щось краще. Бо як інакше пояснити те, що мої однолітки, які переїхали з мого україномовного села у Полтаву, Харків, чи Київ стали російськомовними?

Українська для них природніша, вона для них рідна, але більшість чомусь обирає російську. Я маю в друзях на фейсбуці пів села та пів Зінькова (це наш районний центр) і лише одиниці з них пишуть зараз в соцмережах українською. Більшість російською. Не знаю чому. Не питайте в мене. Точніше я знаю, через меншовартість. Але я не знаю, що б могло визволити їх від цього почуття.

Друга річ, до якої я дійшла це те, що повністю російськомовним в українських сім'ях, зазвичай, є лише два покоління - це покоління наших батьків і наше, все що глибше - зазвичай україномовне або лише частково російськомовне. Частково російськомовне це коли діти(наші баби, прабаби) в сім'ї говорили українською, а після виїзду навчатись або працювати/жити в місто переходили на російську, починали говорити нею у своїй сім'ї з дружиною/чоловіком та дітьми.

Останні кілька років я проводжу такий експеримент:

1) питаю в російськомовних друзів з України, чи вони українці.

2)Якщо так, або якщо сім'я мішана, то питаю чи знають вони, що їх баби, діди/прабаби, прадіди говорили українською і носили вишиванки

3) потім б'юся з ними об заклад

3) далі ми разом з ними починаємо розпитувати в родичів і вуаля...

4) Я ще поки не проспорила ні разу.

Після цього вони усі, як один, задають мені одне й те ж запитання: "Бліііін, звідки ти знала?".

А знати тут насправді нічого. Просто якщо читати історію і трохи порозпитувати старших, то все стає ясно, як божий день.

І наостанок додам отакий скрін. Це для того, щоб ви розуміли як довго, послідовно і маленькими кроками нас русифікували і зрозуміли, що українізовувати назад треба так само: повільно, послідовно й маленькими кроками.

Цей шлях має бути легшим і швидшим, адже повернутись до коріння точно легше, ніж навчитись новгого. До того ж вчені говорять, що гени мають пам'ять.

Та не очікуйте, що чудо відбудеться завтра. Бо не може за рік, чи два змінитись те, що насаджувалось і втовкувалось десятиліттями.

panchenko 2


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація