Інна Погоріла: Я сім років працюю в Німеччині, але відчуваю себе цілісною, тільки повертаючись до Полтави


Реклама з працевлаштування, мабуть, наразі є однією з найактуальніших. Не завжди люди отримують обіцяне. І не завжди це є легальним. Переді мною питання про виїзд постало в 2013 році. Тоді в мене була основна робота і декілька підробітків. Я працювала медсестрою, масажистом і займалася вдома з маленькими дітьми. Незадовго до того закінчила університет і отримала диплом психолога. Однак грошей усе одно не вистачало.

Коли люди залишають свою домівку та їдуть в невідомість, вони сподіваються знайти там для себе місце з більш-менш гідною зарплатою, щоб мати змогу допомагати рідним. У них є сильна мотивація, яка дає сили долати перешкоди. От і я вирішила поїхати працювати медсестрою до Німеччини. Я дізналася про умови та почала готуватися. Скажу одразу, що зараз, можливо, умови змінилися. Чула, що німці спрощують процес працевлаштування, аби будь-хто їхав до них працювати. Їм реально не вистачає робочих рук, і медпрацівники серед них – на першому місці.

Для мене умови були такими:
1. Знання німецької мови на рівні В2. Потрібно було скласти екзамен та отримати сертифікат. Мені в цьому плані пощастило: німецька була в школі та університеті, тому вивчати було простіше. Звісно, я доклала максимум зусиль: щодня по кілька годин займалася мовою.
2. Потрібно було перекласти мій диплом і додаток до нього німецькою мовою та надіслати його до служби, яка займається легалізацією дипломів у Німеччині. Листувалися електронною поштою. Виявилося, що в моєму дипломі не вистачає практичної частини. Запропонували або пів року безкоштовної практики в лікарні та співбесіду наприкінці, або півтора місяця практики, а потім – іспит. Я обрала іспит як економваріант, бо мешкати пів року в Німеччині за свої кошти було нереально.

Тож знайшла лікарню з прикріпленим до неї училищем. Мене записали до групи, надіслали запрошення, з яким я вже відкривала візу в Києві. На підготовку пішов десь рік часу. Чесно кажучи, їхала без великого захвату. У мене якраз була активна діяльність у Полтавському госпіталі для військовослужбовців. Я займалася волонтерством і відчувала себе дуже потрібною. Це був перший для мене досвід роботи психологом з людьми, що мають ПТСР, бо до того працювала з дітьми.

Отже, я вирішила спробувати. Приїхала в місто Людвигсхафен. У групі було п'ять жінок з різних країн. Нас поселили в кімнату гуртожитка, видали робочий одяг, і почалися робочі будні. Раз на тиждень я ходила на підготовку до екзамену. Звісно, за практику не платили: я жила за свої кошти.

Робота медсестри в Німеччині дуже відрізняється від подібної роботи в Україні. Там нема санітарок, які безпосередньо доглядають за хворими. Мені вперше доводилося виносили судна, мити-одягати-годувати тощо.

Найскладніше працювати у відділенні для літніх людей, тож саме туди мене й направили: охочих робити там  небагато, постійно не вистачає людей на змінах. Було важко, але, як я вже писала, все залежить від мети, для чого це робити.

Я витримала роботу і добре підготувалася до іспитиу. Зі мною одразу уклали контракт у цій же лікарні на рік. З ним отримала першу робочу візу, де було вказано, в якій саме лікарні я маю працювати.

У роботі за кордоном є плюси й мінуси. Почнемо з приємного. Тепер я можу допомагати рідним, я вийшла з фінансової залежності і це, якщо вірити Абрахаму Маслоу з його пірамідою потреб, забезпечило мені всі фізіологічні потреби та подарувало безпеку. Медичне страхування є обов’язковим, воно покриває всі або майже всі медичні видатки. З'явилася можливість подорожувати: ми з донею були в Іспанії, Польщі, Франції, Португалії, Нідерландах і, звісно, в Німеччині. Тут також є на що подивитися. Кожного разу, їдучи додому, я везу валізи з подарунками. Купую те, чого не змогла б собі дозволити, коли мешкала в Україні.

У Німеччині я зараз мешкаю в гарній квартирі, є робота, у якій я вважаю себе добрим фахівцем, є стабільність. Упродовж усіх цих років я проходила багато курсів з підвищення кваліфікації. Через те, що мені потрібно завжди рухатися угору, я вже підтвердила мій диплом психолога і почала дистанційно вивчати психологію травми та її лікування.

Але є й інший бік. Моя потреба сну залишилася відкритою: перша зміна починається о 6 ранку. Я й досі ніяк до цього не звикну. Але найголовніше те, що моє духовне «я» залишилось у Полтаві, і тільки коли я повертаюся додому, відчуваю себе цілісною людиною.

Не можу сказати, що моє життя докорінно змінилося в Німеччині. Я вільно спілкуюся німецькою мовою, однак готую вдома звичні для мене страви, завжди везу книжки українською й наші сувеніри, в моїй квартирі багато речей з дому. Минуло майже 7 років, і я розумію, що ніколи не звикну жити НЕ в Україні. Мені весь час хочеться додому: як би добре не було в Німеччині, все одно я там гастарбайтер, що у переводі з німецької робочий-іноземець.

У Німеччині, мабуть, гарно бути німцем або там народитися. Я спочатку порівнювала нас і їх, мені було дивно й інколи дико, а потім перестала це робити і зрозуміла, що вони просто інші. Зі своїм менталітетом і правилами суспільства.

Що мені не подобається в Німеччині, так це величезна кількість біженців-чоловіків. Вони переважають скрізь: в автобусах, на вулицях, у магазинах, словом, усюди. Поводяться, м’яко кажучи, не по-доброму. А оскільки вони знають, що за дрібні правопорушення їм не буде ніякого покарання, прогулянки вечорами стають небезпечними.

Зараз я мешкаю у Дюссельдорфі. Гарне місто, де є на що подивитися і що відвідати. Про Німеччину туристичну можу відгукнутися позитивно: німці дбають про архітектуру. До речі, вони знищили майже всі спогади про Другу світову війну. Про неї не говорять і дух патріотизму німцям не знайомий. Але є багато цікавих замків, старих провулків і гарних краєвидів. Однак це вже тема для іншої розмови. Про Німеччину туристичну.
Я знаю, що в Полтаві багато чого змінилося за цей час, і в перспективі хочу повернутися додому. Але чому ми, маючи багато ресурсів, не можемо забезпечити соціальний захист і нормальні умови існування для людей?
Як висновок з мого досвіду скажу, що їхати до Німеччини на роботу можна, знаючи мову. Але це не та країна, де я б хотіла залишитися. Я довго шукала там якесь душевне тепло, сердечність, щоб трохи розрадити мій сум за Україною, але так і не знайшла. Моє коріння тут, у моїй Полтаві!

 


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація