ucnvmh3nanywmgcb

  Навесні людям, втомленим зимовими випробуваннями, не вистачає сонця і вітамінів. Проявляються ознаки депресії. Що явно або приховано відчувається і в блогах улюбленого видання ЗМІСТ. А тут ще й коронавірус, трясця йому! І от, бажаючи розворушити народ, ще раз пишу про своє улюблене захоплення, закликаючи всіх до активного способу життя, і звичайно ж, до бігу […]

 

Навесні людям, втомленим зимовими випробуваннями, не вистачає сонця і вітамінів. Проявляються ознаки депресії. Що явно або приховано відчувається і в блогах улюбленого видання ЗМІСТ. А тут ще й коронавірус, трясця йому!

І от, бажаючи розворушити народ, ще раз пишу про своє улюблене захоплення, закликаючи всіх до активного способу життя, і звичайно ж, до бігу на довгі дистанції.

Відомо, що життєва діяльність людини, що піднялась вранці з ліжка, посилює кровотік в її судинах у 23 рази. Якщо ж Homo sapiens робить важку роботу, кровообіг посилюється в 5 разів. А у стаєра під час пробіжки швидкість кровообігу зростає в 20 разів. Немає в медицині ліків, які б так збільшували кровообіг і покращували всі функції людського організму. Немає в світовій медицині чарівного елексиру, який би так покращував обмін речовин в організмі людини.

Робіть висновки, панове!

 

Травень 1967 року. Я – студент другого курсу Харківського авіаційного інституту. Гуртожиток №7. Теплим вечором відзначаємо день народження однокурсника Слави Колосовського, кримчанина. За столом, заставленим батареєю ємностей з марочними кримськими винами і скромною закускою, не нудно. Дегустуючи відмінні вина, ведемо розмови про майбутнє літо – практику на заводі ФЕД та ймовірну поїздку на Кавказ, в альпіністський табір.

А на ранок мені як члену альпсекціі інституту належить захищати її честь на традиційному щорічному кросі альпіністів Харкова. Захід цей щорічно проводився в міському лісопарку поруч з нашим навчальним закладом. І я, з важкою головою, але відданий справі інститутської секції (яке похмілля – спортивний  режим!) таки вийшов на старт дистанції, і не тільки 5 км пробіг, а й крос виграв!

Досі не розумію, як мені це вдалося? Напевно, все ж велику роль зіграв алкогольний допінг, ну і моя впертість в парі з мотивацією допомогли. Пам’ятаю все, немов сьогодні це було. Дистанція кросу складалася з двох кіл по пересіченій лісовій місцевості. Перед кінцем кола був досить крутий і тривалий підйом – «тягун» в лексиконі легкоатлетів і лижників. Ось його я ледь здолав у першому колі, навіть думка крамольна з’явилася – а може, ну його, цей крос? Але честолюбство не дозволило зійти з дистанції.

Коли ж я вдруге вибіг на нещасливий підйом, то попереду побачив двох хлопців, Миколу та Стаса, які хвацько обійшли мене ще на першому колі кросу. Миколу я знав раніше, він навчався в Харківському політехнічному вузі, мав розряд кандидата в майстри спорту СРСР з альпінізму, і був переможцем торішнього традиційного кросу, в якому брав участь і я, правда, без особливого успіху. І ось зараз мене охопив азарт – будь-що обігнати Миколу, не кажучи вже про його приятеля Станіслава.

І я зробив це! Причому Миколу обійшов уже на середині підйому. А ось зі Стасом довелося трохи «повозитися». Той, настирливий, не хотів відпускати мене до самого фінішу. Потім з’ясувалося, що Станіслав був професійним легкоатлетом і мав розряд кандидата в майстри спорту з бігу на середні дистанції. Але за сто метрів до фінішу я все ж відірвався!

Мені це дорого коштувало. Перед очима пливли оранжево-лілові кола, дихати було нічим, десь в глибині горла застрягла суха і колюча, немов плід будяка, грудка, до того ж мене гойдало і нудило, як під час штормової морської прогулянки.

Яким же радісним для мене було повідомлення організаторів кросу, що за перемогу в кросі мене додатково нагородили безкоштовною (!) путівкою в альпіністський табір «Джайлик» – те, про що ми, сидячи вчора ввечері за святковим столом, тільки мріяли!

Отримавши в нагороду путівку в табір, розташований у долині річки Адирсу на Центральному Кавказі, я туди …не потрапив. А поїхав в складі СБЗ (студентського будівельного загону) в протилежному, північному напрямку – освоювати тюменський край. У червневі екзаменаційні дні однокурсники завербували мене в будівельний загін. Переважило бажання заробити – я постійно відчував матеріальні труднощі. Але, скажу відразу, пізніше зовсім не шкодував про своє рішення – романтики в тайговому краї було з надлишком.

Наші мандри і пригоди в дорозі – тема для окремого посту, тому відразу ж переходжу до розповіді про тайгові будні.

Наш загін зі ста бійців в спекотне літо 1967-го працював у районі Тобольська. Стратегічним завданням була підготовка в лісових тюменських хащах просіки під майбутню залізницю «Тюмень-Сургут» на ділянці завдовжки близько 15 км.

 

Просіка, яку ми прорубали

 Ширина просіки коливалася в межах 100-300 метрів. Загін був розбитий на кілька бригад, які не тільки спеціалізувалися в одному виді робіт, але й періодично змінювали свій профіль. Постійними були лише завдання в геодезистів і планувальників трас.

Бригади спеціалізувалися на очищенні лісу сокирами від чагарнику і тонкостовбурних дерев (російською вони іронічно наззивалися «проходимцами») та на спилюванні дерев і розпилюванні їх на частини (за назвою пилки «Дружба» їх величали «дружбістами»). Були ще «сучкарі», які зачищали розпиляні стовбури, «штабелювальники», які складали колоди, та «утилізатори», які очищали територію від порубаних гілок.

 

Найвідповідальніша робота дісталася нашим дівчатам. Вони годували сотню вічно голодних бійців на камбузі. Природньо, ми допомагали кухарям, як могли. Кожен день виділяли чергових хлопців (по одній людині з бригади). Вони носили воду, чистили картоплю, мили посуд, перетягували важкі варочні котли…

Мені найбільше сподобалося працювати «проходимцем». На щастя, наша бригада переважно цим і займалася.

 

Наша бригада, автор блогу – вгорі

У розпалі робіт ми відірвалались далеко вперед від основної частини загону по розмітці майбутньої просіки. Ми були попереду «штабелювальників» та «утилізаторів» приблизно на 57 кілометрів. Але що було погано, так це те, що кухня перебувала в протилежному кінці нашої малорухомої колони. А транспорту, який би доставляв нам їжу через дрімучу тайгу, не було.

Доводилося щодня, крім важкої фізичної роботи, накручувати ще й пристойну кількість кілометрів. І не тільки в обідню перерву, а ще й на початку і наприкінці робочого дня.

Але нас вабив стимул. Липневі дні після холодного червня стояли дуже спекотні. А наша бригада «проходимців» рвалася все вперед і вперед, слідом за планувальниками майбутньої залізничної траси. Хотілося швидше прочистити ліс від дрібної порослі та низько розташованих гілок і повернутися до основного загону.

Ні, ця робота нудною не була, але хлопцям набридло щоденне надурочне ходіння по тайзі. Усе-таки втома відчувалася: спробуйте помахати сокирою 810 годин, а потім ще зробити в чоботях-скороходах багатокілометровий марш-кидок до табору.

 

На фото 1967 року – бригада відпочиває. Зліва – ваш автор

Очікував нас в цій справі і неприємний нюанс що далі ми «зарубались» у тайгу, то довшою була наша щоденна пішохідна прогулянка.

«Але ж ти любиш бігати, чорт забирай!» подумки дорікнув я якось собі. А наступного ранку, поклавши в штурмовий рюкзачок, крім запасу питної води, ще й робочі чоботи, а на ноги взувши вдало прихоплені з собою в тайгу китайські кеди, «потрусив» до місця роботи. Я і пішки завжди був у передніх рядах, а коли побіг, то випередив інших хлопців з бригади майже на півгодини.

Перший тиждень з початку пробіжок бігав тільки вранці. Фізична робота все-таки давала про себе знати. Але потихеньку втягнувся. І протягом двох-трьох тижнів довів кількість денних пробіжок до трьох – це не менше 15 кілометрів в день. Тільки після обіду я йшов на роботу статечно, щоб «жирок зав’язався» :). Хлопці не засуджували – у нас в загоні була демократія. Кандидатів у СЗГ в плані «адекватних пацанів» відбирали дуже ретельно.

З часом у мене навіть з’явилися колеги по пробіжках. Звичайно, зі мною вони «змагатися» не могли, але результатом перегонів були задоволені. По-перше, це все ж була зміна фізичної діяльності, по-друге – відмінне тренування серцево-судинної і дихальної систем, ну, а по-третє – непередавані відчуття, загострені від безпосереднього контакту з живою природою, чарівно смачного лісового повітря, збагаченого фітонцидами і запахами тайгових трав. А які картини миготіли перед очима під час бігу!

Звичайно, пробігти три рази по 57 км щодня не виходило. Але через день-два вдавалось, навіть коли йшов пішки, обов’язково підбігав інакше вже не міг. Навіть в останніх числах серпня і після обіду потихеньку біг на роботу.

Досягнувши за допомогою сокир на просіці контрольної позначки 15 км, ми як переможці повернулися на базу нашого загону і влилися всією бригадою в подальшу роботу. Займалися обрубуванням гілок на розпиляних стовбурах, перетягували очищені 78-метрові колоди і складали в штабелі.

  

Штабелювальники

«А як же пробіжки-тренування?» запитаєте ви. Відповідаю: не закинув. До того втягнувся, що прямо ноги зуділи, вимагаючи навантаження. Щоранку вставав на годинку раніше загального підйому, і бурмочучи приказку «охота пуще неволи», іноді навіть зі злістю, не відновившись повністю після вчорашнього навантаження, виходив на лісові стежки, щоб пробігти свої 810 км.

Перетерпівши вранці, весь наступний день я був свіжий, як огірочок. Скільки років пройшло, але до сих пір відчуваю те задоволення тренованого тіла. Біглося легко, без осоливої втоми, навіть злетіти хотілося, і я літав, правда, тільки в думках, і в сні частенько … 🙂

 

Лісоруби

Повернувшись восени з «таборів» до Харкова, я продовжив регулярні тренування (організм вимагав), вийшов на пік своєї спортивної форми та виграв на легкоатлетичній першості інституту перше місце в бігові на 5 км, виконавши в півфінальному забігу розряд кандидата в майстри спорту з бігу.

На змаганнях з легкої атлетики я продовжував виступати протягом 8 років, неодноразово підтверджував розряд КМС, ставав призером і переможцем на багатьох легкоатлетичних змаганнях і турнірах як міського, так і обласного, республіканського масштабу. А в 1975 році майбутня дружина познайомила мене ще з одним прекрасним видом спорту – спортивним орієнтуванням.

Це була моя чергова спортивна, і найміцніша, на всі наступні роки любов. Їй я не зрадив і до сьогодні.