Третій і благодійний показ вистави припав на першу неділю цієї весни, що символічно, адже «у неділю рано зіллячко копала…» Щоправда, цей показ не відбувся би без підтримки нашої ініціативи на краудфандинговій платформі «Змісту». Річ у тім, що журналісти запропонували нам розмістити свій проект на їхньому ресурсі зі збору коштів і, о диво, за якихось кілька місяців просто небайдужі люди зібрали 6 тисяч гривень! Сучасне мистецтво таки потрібне полтавцям?)

Нашими глядачами були захисники та їхні родини. Від цього ми хвилювалися особливо, хоч завжди переживаємо перед виходом на сцену. До вистави я встигла побути ще й адміністратором – відповідала за зв'язок з організаціями нашого міста, які допомагали розповсюдити запрошення серед майбутніх глядачів. Яким же приємним було моє здивування, коли я побачила майже повен зал. Хлопці та їхні сім’ї прийшли, аплодували стоячи, посміхалися. Що сказати - ми щасливі.

Узагалі, публіка для мене – це ще одна енергетична хвиля, котру я ловлю навіть до улюбленого звуку завіси. Глядачі заходять, сідають, гомонять, і ця неповторна атмосфера долітає за лаштунки. Під час гри на сцені я не бачу людей (не знаю, чи це тільки мені емоції затуманюють зір?), а можу лише відчувати, як реагує зал. І це для мене завжди дуже цінно. Наприклад, говорю я своєму Грицуні: «Ти – дурень, а я, знай, – Туркиня». Чую - сміються. О, значить «зайшло».  Оплески після вистави, звісно, приємні, але вони, начебто, – логічні, обов’язкові, так би мовити, «must have», а от сміх – це вже винагорода: спробуй зароби. А ще після вистави я люблю дивитися на публіку: такими хорошими здаються ці обличчя, ці знайомі й незнайомі люди, які недавно спостерігали за тобою і яких нарешті можеш розгледіти ти. Усі вони чомусь прийшли сюди після пережитого дня, котрий був наповнений і поганим, і хорошим. А значить ми, актори, маємо старатися, щоб люди виносили із собою з глядацької зали хоч трохи чогось доброго і важливого. Тому всім, хто приходив на наші вистави, сміявся, плескав у долоні, просто відпочивав або збирається це зробити – наше велике і щире спасибі. Глядачі, ви нам дуже потрібні, чесно.

Ой, друзі, я ж ніколи, здається, не дякувала тій, без якої не було б мене у «Зіллі» й, може, взагалі у «Т.АКТі». Користуючись нагодою, виправляюся. Моя улюблена Тетянко, спасибі тобі! «Красна, пишна, на все село найгарніша» – такою створила Таню-Туркиню пані Кобилянська. Ех, яка я була б рада, якщо мені хоч трішки вдалося наблизитися до цієї чорнобрової «квітки». До речі, про квіти. Розкажу-но я вам про наші з Тетянкою маки. Не знаю, як там їй на буковинських полонинах, а мені на полтавських сценах було ох як непросто ними квітчатися. Гаразд, квітчатися – то ще півбіди. Прикрашання зачіски перед дзеркалом мені навіть до вподоби. А от під час напруженої емоційної сцени віддавати маки Грицеві як символ вічного кохання, висмикуючи їх разом із волоссям та шпильками, – процедура дещо болюча й технічно непроста, оскільки треба створити ілюзію легкого руху руки))

Ось вам перше правило акторської гри: що б не сталося, удавай, що так і має бути. Згубила голову під ширмою – без паніки. Не можеш нічого змінити – дій у запропонованих обставинах, як учила Лєна (режисера Олена Суптеля). А наступного разу моя сценічна мама Іваниха Дубиха (акторка Ольга Лозовська) вже пильно слідкувала за своєю неуважною донькою  (ще б пак, у Туркині ж «любов у лісі» на думці), тому всі частини тіла і костюму падали рівненько й гарненько. Насправді, такі технічні, і не тільки, «промахи» згладжуються підтримкою колег, думкою про партнера, що ми й намагаємося розвивати у своєму колективі.

Z люблю наш «Т.АКТ» за людей. Простих, добрих, відкритих, закоханих у свою справу.  За жарти Колі й Міші, розсудливість Свєти, каву і смаколики Олі, посмішку Маші, ідеї Руслана. І, звісно ж, за те, що нас усіх знайшла і об’єднала талановита режисерка Лєна. Не знаю, як їй із нами, а нам із нею точно пощастило!

Театр «Т. АКТ» відіграв «Зілля» тричі. Про кожен показ, про людей, які його створили, про те, скільки всього лишилося за лаштунками, можна писати багато, але то вже зовсім інші історії. Зараз наше «Зіллячко» знаходиться на редакції: щось переграємо, додаємо, змінюємо задля того, аби знову зустрітися з вами й обмінятися взаємною любов’ю.