Віталій Улибін: «Згоріла хата» — гори й сарай, або Якби муза Національного хору мала голос, вона б голосила


 

«Кто хохотом заткнет голодный рот, у власти не попросит бутерброд…» писав свого часу відомий драматург Леонід Філатов і був правий. Адже мистецтво – словесне, драматургійне, співоче – завжди йшло пліч-о-пліч із сатирою на тих чи тих політичних діячів чи події. Варто згадати байки Глібова чи «Вишневі усмішки». У Полтаві серед чиновників навіть побутувала приказка що Гоголя, мовляв, краще читати, ніж бачити. Коли в місто приходила чутка про приїзд Миколи Васильовича, місцева еліта швидко вибиралася на літні дачі, щоб не стати черговим яскравим персонажем нового тому «Мертвих душ».

 

«Мельчает век — мельчает идиот»

Єдине, в чому помилився Леонід Філатов, — ця фраза добре характеризує незалежне мистецтво, а не тих митців, які прямо чи й опосередковано залежать від влади і її «бутерброда» (читай ефірний час/зарплата).

І тут належить відчути дуже тонку грань між витонченою сатирою і грубим, неотесаним бидляцтвом-блазнюванням. Уся країна стала на вуха після того, як Національний хор імені Верьовки зі сцени «95 кварталу» взяв участь в аморальному шабаші політичної пропаганди і чорнухи.

І питання не в тому, кого саме стосувався номер — винуватість героїні цієї похабної частушки в тих чи тих протиправних діях нехай доводять правоохоронці і чинна влада, це, зрештою, їхній прямий обов’язок. Виправдовувати чи звинувачувати Гонтарєву – однозначно справа не коміків, які готують сумнівної якості (ІМХО) середнячковий гумор, розрахований на обивателів і люмпенів. Не можу інакше назвати тих, хто підспівував і підгигикував тій вакханалії, яку розгорнули на сцені. Зловтішатися з чужого горя, хто б то не був, може тільки або людина аморальна, або той, хто нічого не досяг сам, але охочий порадіти, що в когось життя ще гірше. Позицію «Кварталу», який у день народження жінки присвячує їй пісеньку рівня дворової гопоти, я не хочу і не буду. Я ще не досяг того рівня інтелекту, щоб розбиратися в такого роду творчості. Та й треба зауважити, що хейт-хвилю спіймали не вони, а саме їхнє тло – хор імені Верьовки.

 

За шмат гнилої ковбаси…

Сам номер можна аналізувати вздовж і впоперек, розбирати на фрази і півтони. Пропагандистська машина в усій її красі в кожне слово заклала смисли і сенси, доступні нехитрому сприйняттю. Смішно? Особисто я не розумію, з чого сміятися. З «прекрасного» жарту з іменем соліста? Чудова алюзія на Григорія Верьовку – Євген Шнурок. Серйозно? Не знаю, треба пояснювати чому в більшості людей уже з цього моменту номера з’явився блювотний рефлекс?! Я не буду. Днями були роковини по смерті Григорія Верьовки – 55 років. І, боюся, він таки перевертався в домовині. На місці хористок я би під землю провалився.

Ну і, власне, сама пісня. Всі її вже чули — це, безумовно вершина сонграйтерської творчості сучасної естради. Хор, якому довірено оберігати один із ключових символів державності — Гімн України, виконав роль тла для блюзнірства «Кварталу», скотившись до придворного блазнювання.  І найприкріше, найболючіше, що цей хор — колектив, який упродовж майже 80 років представляв Україну в усьому світі, володів чи не найбільшим зібранням фольклору, і, певно, найбільшим професійним колективом з незліченним творчим танцювальним і пісенним доробком, цей хор продався за 1000 баксів, аби вмить зазнати нищівного краху. Я знаю, наші люди легко забувають образи, проковтнуть і цю, і вже через пів року-рік ходитимуть на їхні концерти. І я ходитиму, але легкий післясмак щойновиблюваного обіду все одно буде залишатись після кожного їхнього виходу на сцену.

 

Мораль, гроші і вибір

Кожен наш вчинок і крок — наслідок нашого вибору. Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки — це не просто набір регалій. Це заслужені і неодноразово захищені звання. У чому дилема? Хор налічує понад 150 учасників, має в репертуарі більше 1000 творів — а це костюми, інструменти, бутафорія, реквізит — тобто квадратні метри складських і репетиційних приміщень. Сотні квадратних метрів. Не просто якихось, а державних. І так само 150 державних зарплат. Повне державне фінансування. Утримання колективу лежить на платниках податків. І це я не до тих популістських істеричних криків, мовляв за наші гроші і такий позор, стид, сором, ганьба. Це я до того, що хор НАЛЕЖИТЬ державі і ЗАЛЕЖИТЬ від рішення купки нових чиновників. Чи був вибір у колективу — брати чи не брати участь у цій оргії? Певно, що був. У кожної з вокалісток. Кожна мала прийняти складне для неї рішення між грошима і совістю та власною самоповагою. Такий само вибір був і в керівника. Вибір було зроблено і результат ми побачили. Перемоги гідності не відбулось. А питання доцільності фінансування хору все ж таки підняли. І трястимуть його ще не один тиждень.

 

Слуги влади… від Сталіна і дотепер

«Никогда такого не было и вот опять». Більшість користувачів і коментаторів обурюються і дивуються: «Як же так?», «Це ж державний», «Це ж національний», це ж, це ж, це ж…

Хор імені Верьовки для більшості українців є зразком патріотичного колективу з відповідним творчим доробком. Утім, мало хто знає, що Державний український народний хор був  створений 11 вересня 1943 року постановою Ради народних комісарів УРСР № 246. У розпал війни Сталін дав команду створити великий (на 134 людини) колектив з потужним репертуаром. Як таке можливо в період жорсткого контролю над життям культурних і інтелектуальних еліт країни? Аж он воно де собака зарита: «Поставить перед ними задачи: способствовать развитию украинского народного хорового и музыкально-хореографического искусства и пропаганды среди трудящихся масс».

Тож нічого особливого нині не сталось. Мийте ноги і лягайте спати. Метода не нова, а добре забута стара. Тільки бракована виявилась. Маси вже на одну тільки «мощь» не ведуться. Навчилися ще й вникати в смисли. Або ж їм дають право так думати. Адже пропагандистська машина діє значно тонше і тактовніше. Подейкують, правда, що номер був спланований давно, заздалегідь і з зовсім іншою метою — ненароком обвалити електоральну прихильність до Кошового, який у соцопитуваннях стрімко і дуже не до речі обігнав кандидата в мери Києва Олександра Ткаченка. Ідея, треба сказати, не позбавлена сенсу, хоча й надто мудровано виглядає. Тим паче на виборців саме Кошового, яким сц… плюй у вічі — їм роса божа, цей номер, певно, зіграє навпаки на приріст.

 

Замість висновку

А все-таки правий був свого часу адмірал Колчак, який закликав: «Артистов, кучеров и проституток не трогать — они одинаково нужны любой власти».


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація