Жива культура Івано-Франківська

Комфортне середовище, яке створив собі Івано-Франківськ, не обмежується спущеними згори ідеями міської влади, бо містяни створюють його собі самостійно. Тут немає розподілу «ми-вони». Проявляється це яскраво.

За три дні я побачила людей, які сказали, що виїхали з Франка, а потім тут почався двіж і вони повернулися. Або ж взагалі ніколи тут не жили, а потім вирішили переїхати сюди з Києва, бо тут була потужна тусовка електронщиків.

Івано-Франківськ став містом, що приваблює молодих людей, і вони знаходять тут те, чого не дає столиця чи будь-яке з міст-мільйонників. Усі дні я думала, що за проєкт міг би так привабити когось з моїх одноліток у Полтаві, щоб зірватися й приїхати «на двіж» сюди. Не придумала.

Обʼєктивно, після початку повномасштабної війни тут стало більше людей зі східних регіонів, але вони реінтегровані й знайшли тут себе. І річ не тільки у безпеці, бо багато з них купили квиток до Франика раніше, аніж з нами сталося/розпочалося д в а д ц я т ь ч е т в е р т е.

Візьмімо «Промприлад» – взірець столітньої промислової архітектури. Моя подруга Іра з Франика каже, що років 9 тому, проходячи поряд, хотілося хіба «суїциднутися»: так погано все було з величезними площинами, що тоді не мали перспективи.

Знести його було би злочином, а моря газових лічильників, які тут виготовляли, світ більше не потребує. Загалом, «Промприлад» урятувала ідея місцевих діячів з «Теплого міста», що запропонували реновацію. Сотні інвесторів і ця ідея уже не здавалася такою божевільною. Кілька років роботи і біля колишнього заводу хочеться жити.

Стильний, натхненний простір з майбутнім мейкерспейсом, важливими ініціативами, офісами, арт-центром. Щоправда, тут майже немає місця неприбутковим проєктам, тож невідомо, у що виросте «Промприлад».

Група культурних діячів різних українських міст, з якими мені пощастило поспілкуватися, дійшли висновку, що потрібні візіонери. Це вбереже цей проєкт від створення міста в місті й не дозволить позбутися довколафранківського контексту.

Усе місто тримає в курсі своєї історії. Навіть проїзні картки тепло назвали «Галками», а друкарні рясніють виданнями про місцевих діячів визвольного руху. Мистецтво Франківщини – у гобеленах, дверях, картинах, культурних діалогах, співах Соні Стецик, дослідженнях Гуцульщини та Галичини, скляних стінах «Промприладу», «Народного дому» чи «Асортиментної кімнати».

Це місто любить свою історію, пишається нею і вміє її продавати. Чого вартий лишень проєкт «Франківськ, який треба берегти». Купуючи шкарпетки, горнятка, джеми чи магніти ви допомагаєте врятувати місцеві двері й забираєте частину історії міста з собою.

Дійсно, з історичною спадщиною не все ідеально, але повага до памʼяток зберігається. Побачити закинуту історичну памʼятку, з якою не знають що робити, – складніше, аніж ви думаєте. Як приклад, палац Потоцьких, якого немає.

Директор резиденції – колишній архітектор Франика, що має мрію відновити будівлі, які збереглися, й невтомно залучає гроші на майбутній Простiр iнновацiйних креацiй. Спершу там створили літню сцену, простір для заходів й показали місту, що цю територію забудувати не можна. Палац Потоцьких полюбила місцева молодь, тож маю надію, що це має великі перспективи.

Очевидно, що Франик має купу локальних проблем, мікробульбашки різних спільнот, але нам є чого навчитися. Спершу, зрозуміти, що ми і є Полтавою. Ніхто, окрім нас, не почне тут «двіжувати». Опісля цього, озирнутися довкола й побачити, як культурна спадщина волає про спасіння.

Навряд нам потрібен другий «Промприлад» у будівлі умовного Будинку генерал-губернатора. Єдине, громада має нарешті сформулювати своє: «Ми хочемо, щоб тут був ... ». Трохи згодом ми побачимо потенціал Співочого поля, якому б позаздрили б чимало європейських міст. Крок за кроком і хтось теж скаже: «Я виїхала з Полтави, а потім тут почався двіж, і повернулася».