У композитора Григорія Давидовського було лише два костюми. В останні роки життя він часто ходив Полтавою у своєму концертному фраку, адже повсякденний одяг уже зносився. Містяни добре знали цю колоритну постать – довге сиве волосся, чорний фрак і некваплива хода вулицями ще не відбудованого міста.
За своє життя Григорій Давидовський офіційно створив 35 хорових капел, написав понад 800 музичних творів і дав понад три тисячі концертів. На початку ХХ століття композитор був відданим молодій українській державі та підтримував її політику. З приходом радянської влади та сталінських репресій йому вдалося їх оминути завдяки гастролям.
У науковому архіві Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського зберігаються листи, фотографії та ноти Григорія Давидовського. Про життя та творчість видатного композитора ЗМІСТу розповіла завідувачка наукового архіву краєзнавчого музею Світлана Капко, яка вивчає життєвий шлях письменника протягом семи років.
Композитор прожив довгі 86 років і застав усі можливі політичні перипетії, які відбулися на початку ХХ століття в Україні. Це і часи дореволюційної Російської імперії, Україна в складі імперії та після української революції до якої він також був причетний, потім більшовицька революція, репресії, Голодомор і Друга світова війна з післявоєнною відбудовою. Власне лише після війни у віці 80 років він зміг повернутися з Москви на Батьківщину. Саме у Полтаві він прожив останні сім років свого життя.
Що відомо про ранні роки Григорія Давидовського?
Григорій Давидовський народився 18 січня 1866 року на Чернігівщині у селі Мельня в родині священника Митрофана Давидовського. Його сім’я була багатодітною і майже всі брати майбутнього композитора стали священниками, які на початку революції підтримали створення автокефальної української церкви та її відокремлення від московського патріархату.
Початкову освіту він здобув у Новгород-Сіверській гімназії, а потім у Чернігівській духовній семінарії, а наступні 4 роки життя композитора ніби «розмиті», адже не збереглося чіткої інформації про його діяльність. За словами науковиці ранні роки його діяльності почалися з 1888 року, про це відомо з його автобіографії: тоді Григорій Давидовський створив свій перший хор у рідному селі Мельні. Це був один із перших світських хорів в Україні.
«Відомо, що батько його не пускав вчитися в консерваторію, він хотів, щоб син теж був священником і вважав, що недостойне таке діло займатися музикою і бути музикантом просто. А потім він все-таки випросився і в консерваторії провчився аж на двох курсах відразу. Спочатку закінчив диригентське оркестрове відділення, а потім вирішив ще й на вокальному повчитися», – каже завідувачка наукового архіву краєзнавчого музею Світлана Капко.
За час навчання у Петербурзі він створив робітничий хор із трудового кварталу у якому було найбільше заводів, відомий як Заневська сторона. За словами дослідниці до хору входило близько 600 чоловік, при цьому вона вважає, що були різні склади хору, наприклад, сьогодні виступали одні, а завтра інші.
«Навчання він проводив для робітників і членів їх сімей. Коли Давидовський створив цей хор, він вийшов такий хороший, що вони виступали на всіх міських святах та заходах. Одного разу на один із заходів потрапили його викладачі з консерваторії. Спочатку хотіли вигнати його з навчального закладу, щоб він таким не займався, а вчився, але потім передумали. Тоді ж доручили йому вести консерваторський хор, і це був неординарний випадок, що студент другого курсу керував консерваторським хором. Зазвичай цим займалися професори або викладачі», – розповіла Світлана Капко.
Український хор, який привів композитора до Франції
Композитор прожив 12 років у Петербурзі, за час його діяльності там третій створений ним хор складався лише з українських студентів, які навчалися у місті на Неві. До хору входили 120 українців з 20 різних навчальних закладів, які співали українські пісні. Репертуар та виконання нового співочого колективу дуже сподобалося місцевим, дослідниця творчості Григорія Давидовського Світлана Капко припускає, що петербурзькій адміністрації теж сподобався хор, якщо вони дозволяли їм виступати.
На одне з тодішніх свят до Російської імперії з візитом прибув посол із Франції разом із військовою ескадрою та з кораблями. Науковиця Світлана Капко розповіла, що:
«На причалі, прямо біля кораблів, де зустрілося міське керівництво із французьким послом, виступав хор студентів-українців. Виконував «Бандуру» Давидовського та інші українські пісні. Це настільки сподобалось послу, що він запросив Давидовського для створення слов’янського хору при російському посольстві у Франції».
Григорій Давидовський прийняв пропозицію посла та уклав контракт на рік. Писали, що хор створили у Ніці, а не Парижі, як планувалося, і до нього входили чеські та італійські співаки, які виконували українські пісні. Відгуки у французьких газетах були «захмарні», писали, що такі слов’янські пісні та виступи в цілому Європа ще не бачила.
Попри великий успіх хору композитор повернувся до України не добувши ще місяць до кінця контракту, окрім цього у Франції йому пропонували продовжити контракт ще на 5 років. За словами Світлани Капко, композитор описував певні медичні симптоми, ніби у нього з'явився свербіж по всьому тілу, пропав апетит та голос, він нічого не може та хоче на Батьківщину.
Як довготривалі гастролі врятували композитора від репресій
У 1914–1916 роках капела Григорія Давидовського протягом двох років гастролювала довжелезним маршрутом – від Карса (нині територія Туреччини) до Петербурга. Формально це можна вважати закордонною поїздкою, адже Карс тоді перебував у зоні російсько-турецького протистояння і лише згодом остаточно відійшов до Туреччини.
Маршрут пролягав через Кавказ, Крим, Ялту, Керч і далі – через південь України до Петербурга. Колектив зупинявся в кожному населеному пункті, де давав концерти. Гастролі були повністю самоокупними: жодного фінансування не виділяли, тож капела жила виключно з концертних зборів.
У радянський період Давидовський знову вирушив у подібне турне. У 1926 році, коли почалася кампанія проти «давидовщини» і його ноти заборонили використовувати в навчальних закладах, він попросив дозволу на гастролі. З 1926 до 1939 року, з невеликими перервами, композитор подорожував від Тбілісі до Архангельська – фактично повторивши попередній маршрут, але в значно ширшому масштабі. Загалом ці поїздки тривали майже десять років.
На думку Світлани Капко, саме тривалі гастролі могли врятувати Давидовського від репресій. У той час, коли в Україні вирували Голодомор і масові переслідування національної інтелегенції, він постійно перебував у дорозі, що ускладнювало будь-які звинувачення чи арешти. У підсумку композитор уникнув репресивних дій з боку радянської влади.
Патріот чи пристосуванець: доля композитора у тоталітарній державі
Єдина за життя видана книжка про Григорія Давидовського, дозволена радянською владою – це невелика брошура 1962 року з серії «Композитори України». У ній подають його біографію з численними замовчуваннями та у радянському ідеологічному ключі.
«Виставлений він як творець радянських пісень про Сталіна, про Леніна і все таке інше. Хоча це не зовсім відповідає правді. Хоча, так, пісні про партію і про Сталіна він писав. Було таке, є такий за ним гріх, але хто не писав тоді? І Бажан, і Рильський, і всі відомі наші композитори, письменники, і всі, щоб вижити писали. Жоден концерт та музичний збірник не міг відбутися без 2-3 таких пісень-«паровозів» напочатку, а далі вже – хоч лірика, хоч народні пісні», – розповіла дослідниця Світлана Капко.
Поза радянськими трактуваннями, у творчості композитора є чимало фактів, які довго залишалися поза увагою. Зокрема, у київському архіві зберігається його пісня, присвячена Симону Петлюрі, видана великим накладом без гонорару, але зараз лишився лише один примірник. Імовірно, ці ноти вилучали з бібліотек у радянський час – після заборони 1936 року використовувати твори Давидовського в навчальних закладах.
На формування ставлення влади до композитора впливало й походження: як вже згадували Давидовський походив із родини священника. Сам композитор брав участь у першому конгресі створення Української автокефальної церкви, як представник Вінниччини – факт, який радянська біографія повністю замовчувала.
Під час революційних подій Давидовський активно працював у мандрівних капелах, що популяризували українську пісню. На відміну від колективів, які виїхали за кордон, як, наприклад, капела Кошиця, його капела гастролювала Україною. У репертуарі були як власні твори композитора, так і численні обробки народних пісень – українських, єврейських, грузинських, російських та інших.
«Є згадка в газеті про те, що теж за Петлюри, але вже трошечки пізніше, коли вступила Директорія в Київ, тоді теж була створена композиція, яка називалася “Дзвіниця”. Там хоровий спів імітував дзвони. Така дуже урочиста композиція присвячена Українській Народній Республіці», – каже Світлана Капко.
Окремі епізоди з історії української музики того часу – зокрема трагічна загибель Миколи Леонтовича та подальше використання його імені радянською пропагандою – демонструють, у яких суперечливих умовах працювали митці. Давидовський не став частиною жодних офіційних структур і не співпрацював із ними, що також могло вплинути на його подальшу маловідомість.
Феномен хорової майстерності Григорія Давидовського
У радянський час творчість Григорія Давидовського часто називали «куркульською ідеологією», «примітивізмом» і «малоросійщиною» через використання простих мелодій. Попри це, до революції та у 1920-х роках його музика була надзвичайно популярною: твори Давидовського виконували сільські, аматорські та професійні хори по всій Україні.
Великий вплив композитор мав і як педагог. Він організовував диригентські та хормейстерські курси, на яких підготував понад 500 керівників хорів. У той час хорове мистецтво було масовим: майже кожне підприємство, колгосп чи село мало власний хор, а фестивалі та огляди проходили регулярно. Учні Давидовського створювали колективи по всій країні, а сам композитор підтримував їх, приїжджав на репетиції та давав методичні поради.
Його вміння працювати з людьми вражало сучасників. Давидовський міг сформувати хор буквально «з вулиці» – з 20–30 випадкових людей – і за кілька місяців перетворити його на злагоджений колектив. Так сталося і в Полтаві: приїхавши 7 січня, він уже в квітні підготував капелу до масштабного концерту з власних творів, який тривав понад чотири години. За спогадами директора музучилища Михайла Фісуна, рівень полтавської капели не поступався столичним.
Давидовський також був новатором. Він розробив систему хорового співу, у якій хор міг імітувати звучання інструментів та навіть оркестру. Цей підхід виник після його співпраці з українськими театральними діячами у 1916 році, серед них був і Михайло Старицький. Для їхніх гастрольних вистав у селах композитор створив невелику оперу «Під звуки рідної пісні», адаптовану для виконання без оркестру. Музичну партію оркестру він переклав на хор із приблизно 50 співаків, що дозволяло ставити оперу навіть у найскромніших умовах.
Діяльність композитора у Полтаві
Під час Другої світової війни Григорій Давидовський працював у Москві на радіокомітеті.
«Діаспорні письменники, зокрема, в одному канадському журналі писали за Давидовського, причисляють його до “композиторів, гноблених Москвою”, так стаття називається, і вони пишуть, що спеціально його більшовицька влада не пускала в Україну. Не хотіли, боялися осередка якогось вільнодумства українського, його тримали в Росії. Ще цікавий був момент, коли його переводили в Полтаву. З радіокомітету у Москві, як тільки закінчилася війна, 1943 рік, Україна звільнена, його перевели спочатку в Харків, а потім обрали остаточне місце проживання».
Після 60 років композитор опинився у складних умовах: пенсій у СРСР тоді фактично не існувало. Лише у 1947 році, у 82-річному віці, він отримав персональну пенсію республіканського значення. Попри поважний вік, Давидовський продовжував працювати офіційно – зокрема був направлений до Полтавської філармонії. Лише у 1949 році він остаточно вийшов на пенсію.
Тоді ж, у 1943 році, після відновлення роботи Полтавської філармонії, місто запросило Григорія Давидовського організувати хорову капелу – ключовий підрозділ філармонії.
До цього колектив пережив кілька складних кадрових змін. Першого керівника капели одразу після війни репресували через те, що під час німецької окупації він виконував із хором українські пісні, зокрема «Ще не вмерла Україна». Наступний керівник також недовго протримався на посаді – йому висунули формальні звинувачення, які радше виглядали надуманими. Серед претензій – «нестача чоловічих голосів» у хорі та «бідні костюми», що в умовах повоєнної розрухи було цілком природним, а представлену ним програму з десяти російських пісень розкритикували за «український акцент» у виконанні. За словами дослідниці, у Полтаві інший акцент був просто неможливим.
Критика торкнулася й першого концерту капели Григорія Давидовського, адже програму з десяти російських пісень розкритикували за «український акцент» у виконанні. За словами дослідниці у Полтаві інший акцент був просто неможливим.
По закінченню війни Григорій Давидовський, якому тоді було майже 80, домігся дозволу переїхати до Харкова. Там він створив нову хорову капелу — ймовірно, при радіокомітеті або філармонії. Однак саме в цей час наближався його ювілей, і питання, де його офіційно відзначати, залишалося відкритим.
Анкету для приймання на роботу в Полтаву композитор заповнив 12 грудня 1945 року, але фактичний підпис про зарахування з’явився лише 7 січня 1946-го. Того ж дня з Києва надійшов наказ святкувати 80-річчя композитора саме в Полтаві. Дослідниця Світлана Капко припускає, що рішення затягували, очікуючи дозволу зі столиці. У Харкові, великому місті, не наважилися проводити гучне свято на честь митця, який мав складну біографію та неоднозначну репутацію в очах радянської влади.
Так Давидовського фактично «переспрямували» до Полтави разом із його ювілеєм. Хоча день народження припадав на 18 січня, організувати повноцінний концерт за два тижні було неможливо. Тому урочистості відбулися лише у квітні, коли новостворена капела підготувала програму. Святкування тривало два дні й включало лекцію про композитора та великий концерт із двох відділень.
У місцевих газетах про його 85-річчя згадок не збереглося. Є вірогідність, що композитор уже не мав сил організовувати подібні заходи. У Полтаві Григорію Давидовському жилося непросто, адже попри статус персонального пенсіонера, він постійно скаржився не на побут, а на те, що йому не дають працювати. У 1949 році його звільнили з філармонії, забравши навіть піаніно, яке належало установі.
Але згодом друзі дістали для нього клавесин, і митець продовжував писати музику. Попри вік, він залишався енергійним і прагнув працювати до кінця життя.
Прогулянки у концертному фраку зруйнованими війною вулицями Полтави
Спогади про композитора Григорія Давидовського свідчать, що у повоєнні роки він жив надзвичайно скромно. За словами його доньки, у нього було лише два костюми, і в останні роки життя він часто ходив Полтавою у своєму концертному фраку, адже повсякденний одяг уже зносився. Містяни добре знали цю колоритну постать – довге сиве волосся, чорний фрак і некваплива хода вулицями ще не відбудованого міста.
Попри скромний побут, Давидовський ніколи не скаржився. Світлана Капко припускає, що він свідомо жив аскетично, адже значну частину заробленого віддавав іншим. Працюючи в Києві, він підтримував своїх студентів: купував їм ноти, папір, допомагав з опаленням у важкі передвоєнні роки. Сам при цьому жив «на сухарях і воді» та навіть хворів через холод у власному будинку.
У Полтаві Григорій Давидовський залишався відомою фігурою не лише в Україні, а й за її межами. На прохання українців у Канаді його ноти регулярно надсилали за океан через товариство «Україна», яке підтримувало зв’язки з діаспорою. Композитор щиро радів, що його музику знають і виконують у Канаді – це підтверджувало його популярність, сформовану ще в дореволюційні часи.
Саме міжнародна впізнаваність, за словами дослідників, могла стати причиною того, що радянська влада не наважувалася репресувати Давидовського. У СРСР до митців ставилися вибірково: дуже відомих, особливо тих, чиє ім’я було знане за кордоном, намагалися не чіпати, щоб уникнути дипломатичних скандалів. Давидовський належав саме до таких постатей.
Для нього ж головним залишалося не визнання, а музика. Він хвилювався не за побут, а за те, як виконують і видають його твори.
Цікавий момент виявила дослідниця життя композитора Світлана Капко у його листі до редакції «Зорі Полтавщини» з приводу свого 85-річчя, який датується 14 лютим 1951 роком:
«Уже скільки років у мене в руках цей лист, а я тільки додивилася один такий нюансик. Враховуючи, що день народження у нього 18 січня. Він пише “Дозволяю помістити у газеті «Зоря Полтавщини» в день відзначання мого 85-ліття”, але воно вже пройшло місяць тому. Припускаю, що він вже просто настільки був літньою людиною, що навіть плутався у датах і вже був не здатний на те, щоб там щось таке організовувати, щось таке робити».
Того ж року композитор з нагоди 85-річчя від дня народження йому присвоїли звання Заслуженого Артиста УРСР.
Пішов із життя Григорій Давидовський у Полтаві 13 квітня 1952 року, будинок у якому мешкав митець досі цілий. За своє життя композитор організував понад 50 хорових колективів, окрім згаданих – в Житомирі, Лубнах, Керчі, Москві. За час диригентської діяльності він дав понад 3 тисячі концертів.
Хто залишився після Давидовського?
Що стосується особистого життя Григорія Давидовського, то фактично він був одружений двічі. З першою дружиною, Парасковією Петровою він зустрівся під час навчання у Петербурзі. Вона народила йому доньку Надію після чого через деякий час пішла з життя. Композитор не міг виховувати дитину самотужки, тому залишив її на виховання батькам дружини. З донькою вони листувалися російською мовою раз на пів року, листи були сухі та більш ділові аніж сімейні, але у кінці кожного Григорій Давидовський писав: «цілую тебе твій батько». До батька у Полтаву вона приїздила лише одного разу на його похорон.
Дослідники встановили, що донька композитора, яка все життя провела у Петербурзі, була заміжня, але дітей не мала. Нині її вже немає в живих, тож пряма гілка роду Григорія Давидовського припинилася.
Натомість за словами Світлани Капко родина збереглася по боковій лінії – через старшого брата композитора, Івана Давидовського. Він був значно старшим за Григорія та саме він першим навчав його музиці. Після революції Іван працював у сфері народної освіти у Вінниці, де обіймав посаду інспектора народних училищ. Саме до нього Григорій Давидовський часто приїжджав і навіть кілька років жив у місті.
У брата були дочки, з якими композитор активно листувався, адже збереглися його листи до племінниць Софії та Лілії. Сьогодні у Вінниці й досі живуть люди з прізвищем Давидовський, на думку дослідниці Світлани Капко вони є імовірними нащадки цієї гілки родини. Дехто з них пов’язаний із музичною сферою, зокрема одна з жінок працює у Вінницькому музичному коледжі. Однак, за словами дослідників, родина уникає контактів і не підтверджує свого родинного зв’язку з композитором.
У 1970-х роках до Вінницького архіву було передано великий масив документів від племінниць композитора – Тетяни та Ірини Давидовських.
Після від’їзду з Петербурга особисте життя композитора залишилося частково загадковим, але відомо, що близько 25 років він прожив із Ганною Хайнєвською, з якою познайомився під час гастролей у Ростові-на-Дону. Вона приєдналася до його капели, подорожувала з ним і називала себе його дружиною. У власних документах Хайнєвська вказувала, що є «дружиною композитора Давидовського».
Водночас у службових анкетах сам Давидовський писав, що він «холостий». Попри це, у заявах про надання житла він зазначав, що потребує помешкання «на двох».
«Вони, скоріше за все, були вінчані, але так жили у цивільному шлюбі, адже офіційно його не оформили. Вона теж музикант, вона була регенткою церковних хорів. Але дітей не було в них», – розповіла дослідниця.
Понад 40 років місце поховання композитора у Полтаві було втрачене
Раніше ЗМІСТ писав, що поховали композитора на Монастирському кладовищі, однак із кінця 1970-х років поховання вважали втраченим: нащадків для догляду за могилою не залишилося, адже дружина після смерті композитора поїхала з Полтави, а донька більше не приїздила з Петербурга. З часом пам’ятник упав обличчям і написами донизу, а огорожа частково розсипалася.
У червні 2025 року на Полтавському Монастирського кладовищі віднайшли могилу Григорія Давидовського громадської організації «Збережемо Полтаву». Тоді ж свої пошуки і почали у краєзнавчому музеї. Працівниця наукового архіву краєзнавчого музею Світлана Капко розпочала свої пошуки за описом на звороті фотографії із надгробком композитора:
«В описі фотографії було написано, що обеліск з рожевої гранітної крихти. І я і мої колеги ходили, шукали обеліск саме такого кольору, як виявилося крихта була не рожева, а просто сірий граніт. А двоє студентів Луганського університету виявилися розумніші і шукали могилу за огорожею, яка виявилася особливою. Більше на Монастирському кладовищі з такою огорожею ніякої могилки не було».
До роботи долучилися священники, зокрема отець Олег із Макарівської церкви, однак самотужки підняти повалений пам’ятник вони не змогли. Тому ініціативна група звернулася по допомогу до краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
До справи долучилася громадська організація «Save Poltava» та працівники музею. Спільними зусиллями вони підняли та вимили постамент. За словами учасників, надгробок зберігся відносно добре. Не дивлячись на те, що на пам’ятник звалилося дерево, яке й пошкодило його конструкцію, відновлення її було важливим. Виявилося, що обеліск не був міцно закріплений – під час встановлення його просто встановили промазавши розчином, адже сучасних будівельних матеріалів тоді не було.
«Ініціатори відновлення могили композитора Григорія Давидовського не очікували, що збір коштів завершиться так швидко. До проєкту долучилися громадські організації “Save Poltava” та “Стара Полтава”, місцеві музиканти, Луганський університет і Полтавське музичне училище».
Окрім цього, дослідниця планувала прочитати декілька лекцій про життя композитора для збору необхідної суми на реставрацію надгробка. Однак уже після першої лекції збір був повністю закритий. Вагомий внесок зробив меценат Андрій Данилко, який перерахував 16 тисяч гривень. Решту коштів оперативно зібрали полтавці.
За словами Світлани Капко така швидка підтримка свідчить про небайдужість містян до власної історії та бажання зберігати пам’ять про видатних діячів Полтавщини.
Науковці музею, зокрема Світлана Капко і працівники відділу охорони пам’ятників, планують доглядати за могилою і надалі. На вшанування пам’яті Григорія Давидовського музейники планують у лютому 2026 року провести круглий стіл і концерт із творів композитора.
Обкладинка Юлії Сухопарової