«Армія – це зріз суспільства, де ти зустрічаєш і геніїв, і паскуд». Ницо Потворно у Полтаві

Сергій Гусак, відомий багатьом як музикант Ницо Потворно, сьогодні чітко розставляє пріоритети у своїй ідентичності, ставлячи на перше місце фах лікаря, потім службу у війську і лише наприкінці –  творчість.

В інтервʼю ЗМІСТу він зауважує, що не схильний називати себе захисником у звичному розумінні, адже його головна місія – медицина. Попри вузьку спеціалізацію отоларинголога, у Збройних силах йому доводиться бути універсальним фахівцем.  

Сергій Гусак розповідає, що армійські будні змушують його займатися всім підряд від соматичних хворих та діагностики інфарктів до суто фізичної роботи чи паперової тяганини. Він переконаний, що армія є дзеркалом суспільства, де можна зустріти як абсолютно випадкових людей, так і справжніх геніїв.  Іронізує, що статус лікаря в армії часто означає готовність виконувати будь-які маніпуляції, навіть ті, що виходять далеко за межі лор-практики. Шлях Сергія до війська розпочався з повістки, яка застала його вдома у 2024 році. Попри роздуми про різні підрозділи, він обрав медичний центр Нацгвардії. Детальніше про це – в розмові зі ЗМІСТом.

— Як вас правильно зараз представити в матеріалі? Музикант, військовослужбовець, лікар – як ви себе позиціонуєте?

– Я спочатку лікар, потім військовослужбовець і в третю чергу – музикант. Не дарма я так кажу, тому що так воно і є в моєму житті. Зараз роль військовослужбовця і захисника ніби вийшла на перший план, але я би про «захисника» не казав, тому що я лікар. В першу чергу – лікар, військовослужбовець, потім – музикант. Отак. Але без «захисників».

– Яка задача перед вами як перед медиком у Збройних силах стоїть зараз?

– Як перед медиком. Ну, я лор. Я, грубо кажучи, роблю всю отоларингологічну службу. Зараз, на жаль, усюди багато акубаротравм, і це була задача першої черговості. Але в армії ти робиш усе: від таскання мішків і носіння бумажок до ведення якихось соматичних хворих та реабілітації.

Але якщо в когось є питання по вухах, носах і горлах – тут уже виходить на сцену Сергій Олександрович. От я був на ротації, я нібито був лором, і всі лор-питання були мої. Але поміж тим ти все одно робиш абсолютно все як лікар. Тому що всі кажуть: «Ну ти ж лікар! Що, ти не можеш засунути палець в жопу?» Я совав. І ЕКГ знімав, і інфаркти діагностував, тому що ти ж лікар. А потім хтось приходить і знову каже: «Ну ти ж лор». А потім треба принести мішки, і кажуть: «Ну ти ж військовослужбовець». І ти такий: «Ну да…» Коротше, й*буть на всіх моментах взагалі.

— А співати просять в армії? Це ж ваша пряма творча спеціальність.

— Співати по-моєму, ні. Ну, просили декілька разів, але так, щоб сильно, то ні. Слава Богу, я цього уникав завжди. Співати перед якимось полковником не дуже хочеться.

Якось я був у Добропіллі. Голий виходжу з душу в квартирі, мене тільки-но випустили зі стабпункту, поїхав додому помитися. Дзвонить наш тодішній замполіт. Вони сидять дома у нашого колишнього командира роти, п'ють і кажуть: «Сергій, треба сказати тост нашому полковнику, командиру роти». Там сидів Труш і всі ребята. А я голий! Він ще й по відеозв'язку дзвонить. Ну, я не палюся, що весь голий, стою і кажу полковнику цей тост. Вони так і не дізналися. Полковнику сподобалось? Да. Потім ще передзвонили, сказали: «Дякую, ти так сказав, йо-майо». Але співати, слава Богу, не доводилося. І не хочеться.

Начальник медичного центру теж мене колись викликав. Сиджу в медичній роті, дзвонить жінка з відділу кадрів: «А ви що, музикант? Треба, щоб ви приїхали до Києва». Я кажу: «Нащо? Предмет розмови який? Мені зараз їхати з Ірпеня до Києва». – «Ну, треба». – «Поясніть мені просто словами».

Вона каже: «Добре, зараз передзвоню». Передзвонює: начальник медичного центру дав особистий наказ. Думаю: «Та *бав я твій мед». Ну добре, їду ці 40 кілометрів у медцентр. Приходжу в кабінет начальника, а він каже: «Що ви мене ставите в незручне положення? Люди зверху бачать, що у вас сольний концерт. Треба якісь там квитки». Я кажу: «Так на сайті ж написано, що військовослужбовцям безкоштовно всім». Він такий: «Да?» – «Да». Він одразу дзвонить: «Алло, там усім військовослужбовцям безкоштовно». Ну, я сказав все і пішов.

Оце чиста армійська хуй*я – викликати «на ковьор», щоб ти сів, розказав і пояснив те, що й так написано на сайті. Не хочеться співати перед ними, якщо чесно. Це ніхто не цінує. Я співаю тільки перед своєю аудиторією, яка мене знає і слідкує за мною з самого початку. Вони знають, через що я пройшов, і розуміють, як я веду свою музичну діяльність. Пам'ятають усі мої скрутні моменти в житті. Музика для мене – це чиста психотерапія. Моя аудиторія зі мною вже дуже довго, вони все розуміють і не втікають з концерту, навіть якщо я п'яний чи забуваю слова. Вони знають, що в мене рідко бувають концерти, тому приходять – і це завжди солдаут. Я люблю свою аудиторію. Там полковників нема. Що той полковник знає? Він знає свою службу, на що й віддався. А в мене є свої люди, які пам'ятають усі мої пісні.

— Яким був ваш шлях у військо? Як ви туди долучилися і як минув той проміжок «без армії», про який ви колись писали в твіттері?

— Як я прийшов у військо? Працював на роботі в поліклініці лором. Прийшла повістка – пропонуємо з'явитися. Так як це була ще не бойова повістка, а просто виклик, перша думка була: добре, йду у військкомат, а далі розберемося. Це був 2024 рік. До цього, звісно, було як зазвичай: вип'єш пива ввечері і такий: «Ні, все, я лікар, мені треба йти мобілізуватися!» Зранку тверезієш: «Та ладно, потім, треба ще якісь моменти закрити». Потім знову випиваєш – «Та ні, треба йти». Коротше, дочекався повістки.

Вона прийшла на роботу. Я сидів на унітазі, коли подзвонили з відділу кадрів: «Прийшла повістка, Сергію Олександровичу». Кажу: «Добре». Дзвоню батькові, розказую, що завтра йду в ТЦК. Він каже: «Почекай, ну давай, може, ти знайдеш якесь своє місце за фахом». Подумав – хороша порада. Подзвонив знайомим. Шукав місце лора в «Азові», їздив у «Культурний десант» до Колі Серги. Він мені співбесіду провів, каже: «Будеш робити там щось». У них там гарний офіс, звісно, але я подумав: ні, я ж лікар, хочу лікувати.

Потім у якийсь момент написав Шамілю в твіттері. Напевно, вони тоді з Женею Спіріним десь трошки пили, бо мені одразу пише Спірін: «У нас є медрота, медцентр, нам треба лікарі. Ти хто?» Кажу: «Лор». Вони такі: «О, братік, та ти що?! Приїжджай до нас». Поїздив я, поговорив і вирішив поїхати ще в Ірпінь до них. Приїжджаю, Спірін мене завів на співбесіду до іншого лора в медроті. Я все розказав, що вмію, що знаю, послухав про їхню долю. Думаю: ну все, окей. Сідаю в машину, заводжу двигун, включається радіо і там грає пісня Status Quo  In the Army Now» Це був прям сигнал, дуже символічно. Ми ще дня три-чотири сиділи з колишньою дружиною, говорили, обирали. І вибрали піти в медцентр. Я пішов і підписав контракт. Це Нацгвардія – Медичний центр Національної гвардії України. Спочатку був на посаді лікаря-спеціаліста, потім став начальником клініко-діагностичного відділення. А зараз цю роту розформували.

— І тому ви зараз переводитесь в іншу бригаду? Розкажіть про це переведення, наскільки це складний процес?

— Так, роту розформували, нам дали вибір іти в один або інший корпус. 

Насправді в самому процесі нічого дивного, бо просто ходиш і підписуєш обхідний лист на 15 чи 20 пунктів. Забираєш усі можливі атестати на світі, які тільки можна забрати: продовольчий, грошовий, речовий, службову характеристику, медичну характеристику. Розписуєшся в усіх бланках. Тобі видають гумові черевики, сумку для гігієнічних засобів, спальник, карімат – коротше, все, що числилося за тобою і що вони могли тобі видати, видають, дякують за службу, тиснуть руку і пизд*єш собі в іншу бригаду.

А потім починається заново те саме, тільки в іншу сторону. Треба всюди здати ці атестати й характеристики, знову пройти психологічні й медичні тести: як ти какаєш, як пісяєш, чи є в тебе залежності. Просто постійне спілкування з іншими людьми. Це бюрократична паперова штука, яку проходять усі. Ми так само її пройшли.

— Тобто процес переведення вже закінчився і ви приступаєте до обов'язків?

— Чекаємо наказу. Оскільки я офіцер, для офіцерів це трошки довше. Передають особову справу, і на посаду офіцера ставить не командир бригади, а командир корпусу. Це довший шлях: запит іде до комкора, він підписує, потім наказ спускається вниз. Дуже часто цей наказ приходить тільки по п'ятницях. Це просто армійська кухня, треба почекати.

— Як ваші очікування і реальність на військовій службі, вони збіглися? Про бюрократичну тяганину говорили завжди, як ви відчули її на собі?

— Від армії в мене не було особливих очікувань. Я розумів, що в армії має бути якось «по-армійськи». Але поки ти туди сам не прийшов, ти не зрозумієш. Це як вчитися на чужих помилках і на своїх: на своїх ти завжди вчишся набагато краще. Звичайно, я дивився якісь фільми, батько колись розказував, як він служив. Але поки ти сам не побуваєш у казармі, не поспілкуєшся з людьми, не підпишеш 300 000 журналів кожен день і не позаймаєшся якоюсь абсолютно незрозумілою хуй*тою – ти не пропустиш армію через себе.

Це так само, як війна. Можна дивитися військові фільми. Я люблю, наприклад, «Врятувати рядового Раяна», як вони там бігли в Нормандії по пляжу. Але це все одно фільм. Поки ти не побачиш, як на тебе летить дрон, і не відчуєш його запах, поки не прилетить КАБ – тільки тоді ти справді розумієш, що таке війна. Коли ти бачиш мертвих людей, які дуже часто загинули безславно, не героїчно, а просто: влетів бл*дський дрон у машину, або на міні підірвалися, або випадково хтось когось підстрелив. Це просто жахливо.

І це все крутиться навколо армії, паперів, полковників, долбой*бів, прекрасних людей, тупих людей, людей не на своєму місці і людей інколи геніальних. Все дуже гротескно. Немає такого, що в армії зібралися тільки найкращі. Це, як кажуть, справді зріз суспільства. Там є всі.

Але так як я лікар і вмію говорити з народом (бо стикався з цим ще з часів університету, потім працював на швидкій), я вмію виходити зі своєї бульбашки спілкування. На швидкій ти вперше бачиш: «А, ось як люди живуть насправді, що є зовсім різні люди». В поліклініці я пропрацював сім років, до мене приходили хворі на голову, психічно хворі, здорові, багаті, іноземці, діти, дорослі – абсолютно рандомні люди. Я навчився з ними говорити. І в армії так само – тобі може попастися будь-хто: від повного, конченого на голову долбой*ба до геніальної, талановитої людини. І вони всі тут. Як воно там стається? Якось живемо. Це справді народна армія, в яку прийшло дуже багато різних людей у різний час, з різним досвідом, у різному віці і з різних причин.

— Виходить, що найгірше і найкраще, що з вами сталося в армії – це люди?

— Армія – це просто найгірше і найкраще, що взагалі сталося зі мною в моєму житті. Оце загалом. Отака відповідь.

— Ви людина незалежна, митець. Як вам вживається в межах статуту? 

— Я тому й сказав на самому початку, що я спочатку лікар, потім військовослужбовець і тільки в третю чергу – музикант. Оскільки я лікар, я завжди працював на державних службах і все це розумію: шість років університету, два роки інтернатури, заяви, папірці, начальство, ти вічно комусь підпорядковуєшся. Вільним я був рівно півтора року, коли звільнився з поліклініки і перед тим, як пішов в армію. І що я тоді робив, я сам не знаю.

Я все життя, з самого дитинства був комусь підпорядкований: батькам, університету, кафедрі, поліклініці, лікарні. Тому я не можу сказати, що я якась така незалежна в душі людина, яка прийшла в армію і не зрозуміла, як це – ходити на шикування і виконувати задачі. Ні, я до цього був готовий з дитинства. На зміну прийшов, зі зміни пішов. У мене армія була ще в поліклініці. Лікарство – це така сама служба, ти служиш людям, несеш відповідальність, пишеш папери. Ти не просто офіціант чи фотограф. Ти сидиш і вирішуєш питання, від тебе все залежить. І тобі ще з університету вбивають у голову: «Історія хвороби пишеться не для пацієнта, а для прокурора. Прийде прокурор і тебе виї*е». Тому ти ведеш документацію так, як має бути. В армії, в принципі, те саме. Єдина відміна, що з лікарні я міг звільнитися, а з армії– ні. Все. А так по суті те саме.

— Попри службу ви випустили новий сингл «Самотні разом». Чим особливий цей трек?

— Особливий він тим, що я почав його писати в момент кризи стосунків з дружиною. Ще восени ми розійшлися ненадовго, потім зійшлися, тоді я й написав текст і придумав мелодію. Ну, а потім так сталося, що ми розійшлися вже назовсім. І я вирішив, що треба щось випустити.

Коли я написав у твіттері, що розійшовся з дружиною, бо вона мене не любить – це зібрало мільйон коментарів і переглядів, напевно, найпопулярніший мій пост взагалі. І багато хто писав: «О, слава Богу, розвівся! Ми чекаємо на оху*вший альбом. Оце ми любимо, коли йому погано, він зараз як напише депресивних пісень, чекаємо брейкап-альбом!» Боже мій, вони так само любили, коли я в реанімацію потрапив. Мій перший альбом став популярним, коли я лежав у токсикореанімації. Люди почали слухати, тому що це було щось на кшталт гонзо-журналістики, тільки в музиці, де чувак розказує про реальне життя. І от тепер у цього чувака ще й розлучення – клас, зараз він понаписує.

Я випустив цю пісню, яку почав восени, і ще одну. На другу просто написав текст, бо не мав сил писати біти. Вперше в житті я взяв не свій біт, а попросив музиканта Максима Тощо, щоб він скинув якісь свої старі біти, які не продав. Він скинув, я на коліні написав текст у замітки, зафіксував один із днів цього горювання. Випустив дві пісні та й усе.

Чим цей сингл особливий? Тим, що я просто пишу про своє життя. Якщо мені завтра виріжуть геморой – я, може, напишу пісню про те, як мені його вирізали. Я ніколи нічого не придумую. Я почав кар'єру «Ницо Потворно» з того, що мене все заїбло. Заїбла вся ця естрадна музика в стилі «осінні листи, мені потрібна тільки ти, спалили мости», де всі орієнтувалися на радіо. На той момент у мене вже розпалися дві групи, ентузіазм закінчився, грошей ніхто не давав.

Я просто забив хй і пішов працювати в поліклініку лором, думав – буду лікарем до кінця життя. Але не писати музику я не міг. Сидів сам, без групи, писав біти. Думав, що буду писати сам, тепер можна з матюками, можна все, що завгодно, бо мені вже похр на радіо, на М1 і на кліпи. Так написав один альбом, потім про реанімацію. І раптом цей альбом у 2020 році на «Лірумі» займає друге місце після «ДахаБраха». Ні*хя собі! Виявилося, що цей вистріл стається саме тоді, коли ти забиваєш х*й на всі формати і робиш те, що подобається тобі.

Вся моя музика – це психотерапія, оформлена в риму і біти, і заспівана більш-менш у тональності. Все, що мені болить, я загортаю в обгортку, як цукерку, і мені стає легше. Коли пісня виходить, вона вже ніби не моя. Я ці емоції закрутив, віддав  і вони діляться між людьми. Це вже не мої особисті переживання, а щось окреме. Мені стає легше, бо коли ти кажеш правду і сповідаєшся, завжди легшає.

— Хотілося б, щоб українські музиканти заробляли гроші, а не просто дарували класну музику. Ви після того, як вистрілили, не пробували монетизувати це так, щоб не повертатися в поліклініку?

— Так я ж і звільнився з поліклініки саме через те, що почав заробляти гроші в музиці! Не те щоб це були якісь божевільні мільйони, але я колись пообіцяв собі: як тільки мені з музики за місяць прийде сукупно хоча б 400-500 доларів, щоб покрити маленьку зарплату лора, я одразу звільняюся. Зарплата лора в поліклініці тоді була 15-18 тисяч. Максимум, що я колись отримував – 33 тисячі, але це коли я х*ярив по 12 годин, їздив у Маріуполь і Слов'янськ ще до великої війни, вакцинував гонівців.

Я продаю мерч, у мене є патреон, вініли – грошей нормально, слава Богу. Я заробляю більше, ніж офіцер. Коли ми розраховувалися з роти, нам видали листи – прибути в нову бригаду, нарахувати там 19 тис. 800 грн. І ти такий: «Ну класно, а що я маю з цими грошима робити?» У мене як у солдата зарплата була 20 тис., у начальника відділення, лейтенанта – 27 тис. Як жити в Україні на 27 тис., якщо ти навіть хату нормально не знімеш? Ну, знімеш і будеш там сидіти.

— Тобто фінансова незалежність у музиці у вас з'явилася за рахунок сольного формату?

— Мені вдалося саме тому, що я все роблю сам. У мене раніше було дві групи, я знаю всю цю внутрішню кухню. І в якийсь момент вирішив, що буду сам усе робити, так, як я хочу. Писати отакий бас, отаку гітару, отакі барабани. І сам буду відповідати за результат: якщо вийде добре, то я молодець, якщо погано – це моя відповідальність. Я сам пишу біт, сам пишу текст, сам співаю, сам зводжу і роблю мастеринг. Ні до кого не звертаюся. Віддаю готовий матеріал у видавництво «Потоп», бо це мій дистриб'ютор, вони просто постять треки на платформи. Нікому ні за що не плачу.

На виступах теж сам: плачу пару тисяч гривень людині, щоб просто натискала кнопку Play і Stop, та й до пизд*. Я так вгадав, бо зараз, під час війни, спробуй знайди групу – когось мобілізували, хтось утік, хтось забухав чи занюхав, коротше до побачення. Я один, і це нормально. Репери виступають під мінус і добре. Зате ніхто не лажає, все записано в тональності. Єдине, що може наїбн*тися на сцені – це я сам. А коли в групі чотири таких тіпа, які можуть на*бн*тися, це набагато гірше.

— Відійдемо від теми служби. Може, вам водички?

— Я хочу і курити, і пити. Давайте зробимо маленьку перерву на цій ноті.

— Скільки пива сьогодні вже випили?

— Фух, треба порахувати. Ну, десь два літри точно зайшло. Ми сьогодні зі солдатом Ангеловим пішли в цей ваш дефолтний маркет, я його «Метадоном» називаю («Маркетопт»). Купили розливного пива, плову, картопельки. Ми вже другий день там закупляємося, ціни мені дуже подобаються. Я взагалі в Києві рідко бачу двозначні ціни, щоб щось коштувало мені 62 чи 54 грн. У Києві викликаєш таксі – 95 грн це просто подача, а їхати – 400-500. А тут таксі 95 грн, та ти що, гуляємо на всі гроші! Перекинули сьогодні по два кілограми пива на рило, поспали хвилин 30 перед інтерв'ю, бо прокинулися зранку як свідомі алкоголіки.

— Якщо ви полюбляєте пиво, то в Полтаві є фірмова лінійка від «Полтавпиво». Скуштуйте «Пиво-Лящ» або «Диканські вечори». І обов'язково спробуйте галушки.

— О, звернемо увагу, дякую за пораду. Ми вчора були в кафе «Старт», закінчували там, а ближче до вечора сиділи в «Чічікові». Мені там борщик дуже сподобався, ну і горілочка під борщик, звичайно, теж звучала. Галушку на пам'ятнику я ще раніше бачив. Загалом у Полтаві є на що подивитися, але мені здається, що за три-чотири години тут можна все обійти. Чи я не правий?

— Ми колись писали туристичний гайд Полтавою на три дні. Тут є чим зайнятися.

— Ну, три дні в Сергія Олександровича – це розіпнеться повний синяк, самі розумієте (сміється).

— Чи можна сказати, що Полтава краща за Житомир?

— Ну, звісно, ні. Я хазяїн Житомира, як я можу сказати, що Полтава краща? Полтаву я поважаю, це гарне місто, але я як житомирянин, як мер Житомира Сергій Гусак, хазяїн Житомира і вічний син Житомирщини – як я можу таке сказати? У цьому нема змісту.

— Зараз багато уваги довкола мовного питання. Суржик часто як компроміс між російськомовними та україномовними. Що ви про нього думаєте?

— Абсолютно нормально ставлюся до суржика. У мене самого такий лайтовий, житомирський суржик. Моя мама з Івано-Франківської області, вона галичанка, а батько з Житомирщини. Він теж говорив українською, бачите, я кажу «тож», а не «також». Російські слова в мене проскакують, десь на 5–10% суржик присутній, але це не такий явний суржик, як у «Кургана і агрегата». Я ставлюся до нього як до рідної мови, бо з самого дитинства розмовляю українською.

У Житомирі колись була така схема: всі вдома з батьками говорять українською, приходять у школу і на перервах починають розмовляти російською. Потім я вступив до університету в Києві, і в гуртожитку з сусідами ми наче говорили українською. Але на парах були кияни, вони розмовляли російською. І от ми йшли на перекур у цих білих халатах, зараз розумію, який це був жах, виходити курити в медичних халатах, нас за це ганяли, і розмовляли російською.

Так тривало десь до другого курсу, це був 2010 рік – ще задовго до Майдану. І от в один день я стою на перекурі, нас чоловік п'ять. Зліва стоїть російськомовний чувак, справа – Вавуня, мій сусід по гуртожитку, україномовний. Мене щось питають, і я ліворуч відповідаю російською, а праворуч Вавуні – українською. І в якийсь момент мене перемкнуло: «Та йоб твою мать, ну що це за долбойбізм?»* Я просто з того дня вирішив, що буду говорити виключно українською, щоб не потрапляти в ці дурацькі ситуації підлаштування. Забив болт і повністю перейшов на українську, без жодного тиску.

— Як ви думаєте, цей мовний срач досі має значення у 2026 році?

— Я не думаю, що є сенс сидіти в твіттері і пизд*ти про це годинами, бо це ні до чого не приводить. Але чи важливо розмовляти в Україні українською мовою? Звичайно, надзвичайно важливо.

Я би хотів дожити до часів, коли в мене будуть діти, і щоб вони та їхні друзі взагалі не знали російської мови, щоб вона для них була як далека іноземна. Коли я працював у поліклініці, до мене приїжджали пацієнти з Білорусі чи Азербайджану. Я казав: «Я Сергій Олександрович, слухаю ваші скарги на вухо, горло, ніс». А людина мене питає: «Скарги? Что такое скарги?» От я хочу, щоб ми так само ставилися до російської мови. Щоб на слово «жалобы» ми питали: «Що це за х*йня, що це таке?» Я не хочу, щоб мої діти знали цю російську.

Коли приїжджаєш на ротацію, то зрозуміло, що люди воюють, але багато хто спілкується російською, бо вони так виросли. Ти нічого з цим зараз не зробиш. Але навіть цим мужикам по 50+ років, і вони самі кажуть: «Я бажаю, щоб ніхто нах*й після мене цю мову в Україні не знав».

Ми просто культурно зґвалтовані цим «руским міром». І через це зґвалтування ти, с*ка, знаєш, хто такий Баскоков, Кіркоров, Лепс чи цей лисий під*рас у перуці Кобзон. Ну нах*я воно мені здалося в моїй голові? Вчора ми говорили, що в Києві через мобілізацію зараз беруть на роботу зовсім молодих офіціантів і барменів, до 20 років. І був жарт: молода дівчина-офіціантка каже: «Нам треба п'ять лаймів», а старший бармен жартує: «Вайкуле?», на що вона абсолютно щиро питає: «А це хто?» І слава Богу, що ця дитина не знає, хто така Лайма Вайкуле. Вона нам не потрібна.

Але в моїй голові досі спливають якісь російські пісні з дитинства, тому що по телевізору в Україні спочатку показували їхні новини – що там партія ЛДПР і Жириновський зробили. Якого х*я в Україні мені показували новини сусідньої країни? А новорічні «Голубі вогники» з Кіркоровим? Ми все це слухали, бо в кабінетах ФСБ усе було прораховано так, щоб Україна і Білорусь дивилися промови Путіна і споживали їхню культуру. В Україні ти не міг бути великим артистом і заробляти гроші, співаючи виключно українською.

Навіть «Океан Ельзи» свого часу проривався через Росію, «Бумбокс» на другому альбомі мав російські пісні. Щоб стати зіркою, ти мав бути російськомовним як Монатік чи Іван Дорн, які спочатку їхали в Москву, ставали популярними там, і вже з російським визнанням поверталися сюди. Співачки Йолка, Ані Лорак – у них ж перший альбом був повністю українською, але вони всі їхали туди, бо там були гроші.

Я відчуваю себе і весь свій народ зґвалтованим Росією, і російська мова тут – це прямий наслідок цього насильства.

— Чи зросла увага до українських артистів за останні роки через відмову від російського контенту? Помітно, що в чартах усе більше українських імен.

— Я чітко пам'ятаю: у мене в додатку Spotify for Artists 24 лютого 2022 року статистика ще була звичайною, а вже з 25-го числа графік прослуховувань просто свічкою пішов угору. Повномасштабне вторгнення відсікло російський контент для багатьох. Люди почали масово слухати українське, артисти побачили попит і почали створювати нове, дехто переклав свої старі російськомовні треки українською, як той же Монатік та інша естрада.

З'явився ринок. А якщо з'являється ринок і гроші, то з'являються й виконавці, з'являється стимул працювати. Бо я до цього 10 років грав по кабаках за два бокали пива, і це було до сраки.

— Реально виступали за пиво, чи це образно?

— Абсолютно серйозно. Нам на гурт із чотирьох людей казали: «От вам чотири входи і 10 бокалів пива на вечір, на барі можете брати». Ми тоді думали: єб*ть, оце рівень! А раніше взагалі нічого не давали. Ми грали просто тому, що хотілося грати.

А зараз у нас є україномовні лейбли, круті режисери, які знімають кліпи, музичні шоу на ютубі як «Безодня Музики» чи «Критиканти», які оглядають і піарять молодих виконавців. З'явилися музичні премії. Я сам вперше за 15 років творчості отримав премію «Золота зоря Ліруму». На Jäger Music Awards нас, правда, Кажанна обіграла, хоча я вже навіть промову в голові склав, яку мав зачитати керівник мого видавництва.

Величезну роль відіграли стрімінги й авторські права. Раніше ми записували пісню і просто викладали її «ВКонтакті». Зараз усе йде через Spotify, Apple Music, Deezer. Я маю чистий пасивний дохід із прослуховувань, де щомісяця приходить десь 15–20 тис. грн просто за те, що люди слухають мої старі треки. Раніше, за часів SoundCloud, про таке й мови не було. Тепер є фінансові можливості, з'явилася конкуренція, якість треків і кліпів зростає, бо кожен хоче бути кращим за іншого. У нас уже в кожному жанрі є потужні представники: фолк – «Онука» та «ДахаБраха», поп, рок, реп.

— Хто з колег по ринку вам особисто подобається з тих, хто з'явився останнім часом?

— Я знаю майже весь ринок, але так щоб когось прям заслуховував, то ні, бо я сам є учасником цього процесу і більше слухаю закордонну музику, орієнтуюся на світові тренди. Але крутих виконавців зараз вагон.

Мені подобається The Maneken як музичний продюсер, його останній альбом класний. Співак Брикулець – цікавий молодий артист зі своїм самобутнім вайбом. Кажанна – вона мені трохи схожа на Cardi B, але дуже старається, у неї є продуманий образ, вона серйозно цим займається. Про «дідів» типу «ТНМК» чи «Бумбокс» я взагалі мовчу.

Я через «Бумбокс» взагалі почав займатися музикою, коли в 2004 році почув їхній альбом «Меломанія». Я тоді вперше дізнався, що можна українською мовою писати про звичайне побутове життя, про якісь імейли, IQ, дівчат, консьєржку, шпалери і тарілки. Це було дуже приземлено і так лягло мені на душу. Бо, наприклад, гурт «Крихітка Цахес», яких я теж дуже люблю, писали більш поетично про небо, дощ, сигарети і машини, а Хливнюк співав про побут, і це було геніально.

Артем Пивоваров мені музично взагалі не подобається, але я віддаю йому глибоку пошану за те, як він виріс. Чувак починав із гроулінгу в якомусь рок-гурті, а зараз збирає Палаци спорту з поп-проєктами. І це прекрасно, що Палаци спорту в Україні зараз збирає Пивоваров, а не Кіркоров. Шугар з'явився – приколіст, блогер, хай буде. «Антитіла» мені теж не дуже близькі, але супер, що вони є, бо  я знаю людей, які під час Майдану слухали їхні пісні і були в захваті. Чудово, що зараз розвивається український реп: Паліндром, jockii druce вони роблять якісно, це не якийсь тупорилий реп у дешевий мікрофон. Ну і Джеррі Хейл – вона взагалі нормальна чувіха, хоч мені і здається, що трохи йобн*та на голову в хорошому сенсі. Чули, що на її концерти VIP-квитки по 45 тисяч гривень продавали? От вам і ринок.

— Наостанок розкажіть про ваш твіт про Полтаву. Чому ви написали, що життя постійно змушує вас тут застрягати?

— Якось так складається, що Полтава вічно мене застерігає. Перший раз це було ще до війни. Я вертався на своїй Ford Fiesta з якогось фестивалю в Новомосковську разом із колишньою дружиною. І прямо в Полтаві у мене ламається помпа в машині. Ми застрягли тут на два дні, об'їздили всі СТО, щоб нам її полагодили. Це було абсолютно несвідоме рішення залишитися в місті, але Полтава мене просто засмоктала по обставинах.

Другий раз я опинився тут уже через службу, теж несвідомо. Я приїхав сюди не галушок поїсти і я знову тут застряг через армійські переведення. Мені здається, що Полтава на мене якийсь зуб точить, бо я застрягаю тут не за своєю волею вже вдруге. Як казала одна баришня: Доля судьби – бути в Полтаві. Обставини мене постійно тут залишають.

Але, звичайно, дякую Полтаві за дешеві ціни і смачне пиво. Це точно не найгірше місце на землі, де завдяки обставинам можна застрягти. Слава Богу, що мене не тягне в якусь повну сраку, а в Полтаві – цілком окей. Дякую!

Фото Аліни Гончарової для ЗМІСТу