Автор муралу в Полтаві Саша Корбан: «Мурал дуже часто стає обличчям міста»

Художник Саша Корбан приходить на інтерв'ю після кількагодинної роботи над створенням муралу. Він стомлений і замурзаний фарбою. При перших хвилинах діалогу він зазначає, що не родич «того» Корбана, а значить розмова починається з посмішки. Саме в такому настрої вдалося поговорити про філософію муралу, ідею його створення для Полтави, прикольні історії, роль художника сьогодні. А також як хлопець із Донбасу, який працював у шахті, став відомим українським митцем. 

Мешканці Полтави на довгі роки запам'ятають тебе як автора першого муралу безпосередньо в місті…

Я би хотів, щоб полтавці запам'ятали мене не як першу людину, яка це зробила, а просто як людину, яка створила малюнок, що радуватиме їх. А перший він, восьмий чи десятий – це для мене не головне.

Що таке мурал взагалі? Люди зараз жваво обговорюють це в соцмережах. Чи існують у цього формату академічні рамки, а головне – що мурал означає для тебе?

Мурал взагалі – це художнє зображення, малюнок на якійсь стіні, фасаді. Точне формулювання краще запитати в мистецтвознавців. Намагаюся не заглиблюватися: я просто малюю, просто роблю те, що люблю. І роблю це від душі. Неважливо, чи це стіна 16-поверхівки, паркан під мостом чи полотно.

Минулого року я створював мурали великих розмірів, я отримував насолоду від роботи на висоті 50-ти метрів і від самого процесу створення. Зараз же я міксую: роблю і якісь менші штуки, малюю під мостом чи на «заброшках» (ніхто про це навіть не знає, де я малюю). Незабаром покажу (посміхається).

А що для мене в моральному плані? Колись давно побачив, що люди малюють великі будинки. Я навіть не знав, що це, але хотілося це спробувати. Потім я дуже сильно захотів – і все, зараз я в цій темі. Малюю і… просто малюю.

А що мурал означає для міста?

Мурал дуже часто стає обличчям міста, або однією із його значущих рис. Наприклад, у багатьох містах мурали стають візитівками: створюють спеціальні путівники або маршрути для гостей міста. Малюнок стає набагато цікавішим, коли ти знаєш, хто його створив, що хотів сказати, чому саме це і так далі. Це дуже прикольно. Я вважаю, що малюнки повинні бути доречними в тому місці, де їх створять. Повинні гармонійно вливатися в оточуюче середовище. Вважаю, не треба малювати в центрі міста або на найвиднішому місці, лише щоб ця стіна мала мегаперегляди. Можна намалювати в якомусь дворику, на окраїні міста, але це буде справді доцільно та «в тєму». Щоб було так, наче без цього малюнку цей простір не міг дихати. Я так вважаю, хоча прийшов до цього висновку не відразу, і більш давні мої роботи не відповідають цьому принципу. Добре, що я схаменувся (посміхається).

Підступне запитання. Що для муралу важливіше: техніка чи ідея?

Душа. Коли ми приходимо в галерею, дивимося на роботи художника, то відчуваємо, що автор переживав, думав, закладав, і всю цю енергетику ми відчуваємо. Так само і в муралі. Коли художник намагається передати ідею, біль чи радість через малюнок – це відчувається; незалежно від того, яка техніка, які кольори чи ще щось. Головне – відчути цю енергетику. Якщо художнику вдається передати її – це нереально круто.

Тоді як з’явилися почуття, енергетика для полтавського муралу?

Коли Артур (Артур Кобзар, автор ідеї створення муралу – прим. авт.) мені написав з пропозицією приїхати до Полтави і створити мурал, я так щось собі думав, мав якісь ідейки, але точно не міг все таки вирішити, що ж саме хочу подарувати жителям вашого міста. Потім коли приїхали сюди в гості, поїздили містом, і ідея сама викристалізувалася. І якщо чесно – сталося це біля вашої Білої альтанки. Перші враження від міста, його атмосфери, архітектури, людей вплинули на кінцевий ескіз. Захотілося зробити щось щире, ніжне, чисте…

У цьому малюнку я б хотів, щоб кожен побачив, чи навіть відчув, щось своє. А якщо коротко – то я намагався зобразити емоції та непіддільну щирість маленької дівчинки, яка отримала перший свій букетик. Можливо, від тата… Кожного дня, коли я працював повз мене проходила маленька дівчинка… І щораз як ходила туди-сюди, говорила: «Це я з квіточками». Весь час забуваю її ім’я, воно таке гарне, незвичайне. Вона завжди ходить із бабусею, і постійно повторює це.

Сподіваюся, що завдяки стрит-арту, а також іншим урбаністичним ініціативам, будуть розвиватися мешканці та гості міста. Вони бачитимуть, що можна щось змінювати, робити, допомагати місту і оточуючим.

Раз уже заговорили – якими були реакції перехожих? Чи запам’яталися якісь історії за період роботи?

Реакції перехожих, як завжди, були різними. Зазвичай жителі раділи і намагалися мене підкормити (посміхається). Але були й негативні: це нормальна штука, що комусь не подобається. Було, що прямим текстом казали: негарно (а був, грубо кажучи, перший робочий день, перші мазки). І я кажу: «Дайте часу трохи; я допрацюю – і потім поговоримо».

Під час роботи в Полтаві мені не подобалося, що більшості вже подобався незавершений малюнок. Я казав: «Артур, усе, згортаємося, поки всім подобається. Щоби потім, коли я закінчу, не почали бити» (посміхається). Ось. Чесно кажучи, намагаюся не чути позитивні відгуки під час роботи, бо я бачу свою ідею, бачу малюнок по-своєму; мені треба його допрацювати. Якщо мені постійно казатимуть: «Чувак, усе круто, усе добре!», я можу розслабитися, сидіти пити каву і все. А потім сидітиму й сумуватиму, що недопрацював.

Ти працюєш без страховки. Як воно?

Та нормально!

Я не проте, що страшно чи не страшно…

Страшно. Я реально висоти боюся.

!?

Ну, тут не страшно – десять метрів у стінки. Риштування ще хитаються, але я звик. Спочатку перші півгодинки ще обережненько ходив. Коли мокро, то дещо слизькувато, а так… нормально. Таке.

У попередніх відповідях ти згадував про великі будинки. Тобто цей, у Полтаві, – «таке», а є «великі». Яка максимальна висота, на яку доводилося підніматися?

П’ятдесят метрів. Це шістнадцять поверхів.

І там теж без страховки?

Так, на люльці будівельній. Минулого літа я малював на люльці вперше. Це було нереально взагалі. Я заліз, уперше став у цю люльку сам. Нікого нема. Вона хитається. Вона хитається н е р е а л ь н о. Вітер дме – вона хитається, ти йдеш – вона хитається. Я розумію, що... блін, це капець. П'ятдесят метрів: я як на долоні у всього району, де малюю. І мені треба ще щось намалювати. Перші два дні я звикав (працював при цьому, але було дуже важко). Потім уже нормально, і зараз це нормально в принципі. Хоча раніше – хто б мені сказав, не повірив би.

Я часто розповідаю історію: колись у 2009-му році мені вдома, в Кіровську, проводили інтернет. А перший під’їзд мого будинку відмежований від другого та третього. І мені вели інтернет з першого під’їзду. Чувак телефонує мені, типу піднімися на дах, я тобі кабель подам. А був листопад, дощило, вітер… І я підіймаюся, а там отак... усе хитається. Підходжу, до краю даху лишається метрів п’ять, і я просто стаю на карачки і починаю повзти. Кажу, чувак, я боюся, я не можу, як ти взагалі там знаходишся? А він такий, почекай, зараз мені ще руку подаси, а я ні-ні-ні. Отака історія; а зараз я фарбую такі штуки (посміхається). Не знаю, як воно так сталося.

Зараз страху вже немає, минув. Це нормально. Надихає абсолютно весь процес – від, грубо кажучи, як під’їхала машина чи поставили риштування, і до кінця. Тільки лише коли от усе, кінець – іде таке спустошення, ніби з тебе всю енергію висмоктали. Тому що ти намагаєшся, коли малюєш, усього себе віддати туди. А далі вже починається сум якийсь. І, звичайно, мені жодна моя робота не подобається, але мені подобається згадувати моменти якісь із процесу, коли потім дивишся на малюнок. Тому що це життя, воно йде, і якісь такі штуки стаються в цей момент; ти спілкуєшся з людьми, щось відбувається. Це незабутньо. Це круто.

Поділишся ще такими моментами?

Малював я дівчинку з гребінцем давно (це було 2015 року). І був двір, там купа бабусь. От одні бабусі. Я почав малювати  в кольорі, і перший день виходило таке – мазня. На другий день щось уже трохи вимальовується, але мазня лишається. Для початку роботи це нормальна річ, процес. І мене почали бабусі просто винищувати: «Вона бомжиха?», «Чого вона репетує?», «Що це таке?», «Нащо ти сюди прийшов?», «Нащо зафарбовувати?». І кожна бабуся підійде і почне таке. Потім, кінець-кінцем, коли я намалював, уже всім сподобалося, усе добре, і одна бабуся підійшла й вибачилася. За те, що вона не вірила мені. А я казав, просто дайте мені трохи часу. Ще тоді зламалися навушники, і я ті три дні слухав усе, що вони про мене думали. Було весело.

Тут, наприклад, у Полтаві поки малюю, жителі мене годують. Голова ОСББ сусіднього будинку Павло Семенович говорить, що в них у вайбері є група будинку, і вони там уже в чергу вишикувалися, хто що мені буде готувати на обід. Дуже гостинні у вас люди, надіюсь, їм подобається, що я роблю. І оця штука теж від них, хочеш? (Протягує чудернацький фрукт, обережно загорнутий). По-моєму, це манго.

Теж ще цікаво. Збоку може здаватися, що процес простий: зробив ескіз, приїхав, риштування поставив, намалював, риштування прибрав, поїхав. А малюнок лишився. Які залаштунки створення муралу? Які етапи? Вочевидь, до великого простору для малюнку існує особливий підхід.

У кожного художника свій підхід. Бачив, як іноземні майстри й без «сітки» малюють – це нереально круто, як на мене. Сам підхід – тут важливо побачити саму стіну та оточуюче середовище. Тоді починаєш думати, що саме краще зобразити тут. Якщо є можливість приїхати – це круто пройнятися духом місця. Якщо ні – відкриваєш мапи в інтернеті, дивишся фото, просто сидиш, ходиш і думаєш. Не постійно, авжеж, але воно завжди в голові десь є. Може стрельнути десь у метро якась ідея: такі моменти завжди по-різному стаються; я не знаю, як конкретно це приходить. Треба відчути цей момент, саме атмосферу, та вигадати ідею, яка, на мій погляд (і не тільки на мій, я часто раджуся), щоб ми потрапили саме в ціль.

Потім уже починається робота над ескізом, начерки. Потім – отримання дозволів офіційних у адміністрації міста, художньої ради і так далі; купа таких нюансів. Треба поговорити з мешканцями обов’язково, пояснити, що приїде людина, хто саме і для чого, що малюватиме. Буває важко. Буває дуже важко. Але до цього часу все було добре, і ніяких екстремальних випадків не було. А далі в принципі поставив ліси, намалював – усе (посміхається).

А над спільними муралами працювати цікавіше? Чи складніше?

У мене є друг, стрит-артист Рома Wius – ми часто з ним робимо спільні малюнки. У нас є три роботи, що ми створили цього року. Кожен малює у своєму стилі, кожен відповідає за свою частину. У принципі, у світі мало малюють спільні мурали: дві-три людини максимум водночас. Найчастіше вдвох працюють. З приводу спільних – я би ще хотів помалювати з кількома художниками, є в мене така мрія. Тут важливо з людиною знайти спільну мову: якщо ви дружите, чи один одного поважаєте, наприклад. Тоді йде спільний посил, то це дуже цікаво. Але кожен відповідає за свою зону. А також важливо гармонійно розробити разом ескіз.

З ким би з відомих світових художників (не обов’язково сучасників) хотів би намалювати спільний мурал?

Є пара художників, які мені подобаються, і з якими я спілкуюся. Сподіваюся, коли-небудь я доросту до їхнього рівня, щоби ми могли з ними стати поруч і помалювати. Ще, мабуть, із Айвазовським. Я просто коли дивлюся на його картини…. Він нереальний. Нещодавно ходив на виставку, він був дуже й дуже сильною людиною. Із сучасних українських художників обожнюю Матвія Вайсберга. Я просто фанат його. І, до речі, з ним спілкувалися про те, щоби колись помалювати на стінці разом. Можливо, колись це станеться. Ще мені подобається Анатолій Криволап. Ніби дивишся – і просто, але там є такі моменти, які викликають здивування: «Ого, як він досягає цього?».

Щодо інших робіт. Скільки всього муралів за твоєю спиною, не рахував?

Ні, не рахував. Можливо, п'ятнадцять-двадцять. В основному ці мурали в Києві, адже я живу зараз там. Ось, круто, що тепер є мурал у Полтаві. Нещодавно намалював роботу в Італії, і скоро поїду ще закордоном взяти участь у проекті. Скоро дізнаєтеся подробиці.

 Розкажи про команду та про свою мотивацію. Чим для вас є створення муралів?

Наша команда – Sky Art Foundation, фонд, заснований Дмитром Палієнком у 2014-му році. Юлія Островська – директор, куратор стрит-арт фестивалів, багатьох виставок і проектів, арт-менеджер. Ну, і круті художники: Юрій Коваль, Андрій Кальков, і нереально крутий кераміст Юрій Мусатов, який тут у вас недалеко – в Опішні, мільйон разів бував. Ми з ним, до речі, там і познайомилися. Ще Денис Шпак, мій друг. Я його часто малюю, він навіть зображений на 16-поверхівці. Це наша маленька команда, з якою ми намагаємося щось змінювати, розвивати, творити. І вони мені дуже допомагають в моїй творчості.

Чому я часто малюю мурали без гонорару? А чому б і ні. Десь заробляю гроші, вистачає на життя. Я розумію, що не завжди гроші вирішують все. А мурали, насамперед, малюю від душі і для мешканців. Щоб їх чіпляло. Коли є комерція, це відчувається, починається диктування: «а намалюйте так, і намалюйте так». А коли малюю від себе – це по-справжньому щиро, від душі, це відчувається глядачем і передається. Це, мабуть, і є щастя для мене.

 Розкажи в двох словах свою історію – життя та малювання.

Народився в Кіровському, на Донбасі, після 9-го класу мене запросили в спортивну школу в Маріуполі. Я типу подавав спортивні надії, думав, що буду якимось великим футболістом – воротарем. Але після 11 класу не зрослося; повернувся в Кіровське і не знав, що робити. У більш професійний спорт мене не взяли – я стояв на воротах, а там зросту треба побільше. Пізніше, у 19 років довелося йти в шахту, а у 24 – звільнився. Потім почав малювати.

А до шахти не малював?

Я спробував уперше в 14 чи 15 років, і я досі пам’ятаю це відчуття. Пам’ятаю, де я ставив, що написав – це просто як показують у фільмах, коли хтось щось з’їсть, і в нього салют такий навколо. У мене таке ж було. Пам’ятаю, які мурашки по шкірі були тоді, і щоразу, як про це розповідаю, – теж мурашки. Це були нереально круті відчуття; вони зі мною щоразу, коли малюю.

У старших класах малював трохи, потім у мене сталася в житті трагедія, і я надовго перестав малювати. Малювалки – просто на малюнки кажу малювалки завжди – мені допомогли не здохнути, насправді. Коли більш серйозно почав займатися, хейтерів було дуже багато. На шахті взагалі з мене сміялися, типу нащо воно треба. Витрачав тисячі доларів на фарби, для кого і для чого – не зрозуміло. Всі ржали, але нічого. Я просто малював. Часто це допомагало мені у важкі часи.

Коли є можливість, я працюю з дітками з неблагополучних родин. Розповідаю деякі історії, говорю, як мене там за перші графіті «лошили» в школі. Була стіна, де ставили свої підписи всі круті чуваки. І я пішов поставив. І за це мене майже не вбили (посміхається). Тоді ще подумав, що я вас усіх… (посміхається). Але це давно було, я вже всіх переміг. І розповідаю це дітям, коли щось не виходить. Коли бачу: згасають. Намагаюся розповісти, що не все так печально, усе має вийти, просто докласти зусиль, перетерпіти, перебороти, зціпити десь зуби (ну, я так прямо не говорю, просто розповідаю на своєму прикладі). І коли з ними займаюся, не нав’язую нічого: вони працюють самі, я щось своє малюю. Просто даю зрозуміти: я з вами. Комусь можу щось підказати, але загалом самі. Тому що коли я починав малювати, мені ніхто нічого не казав – сам пробував. Для них малювати з дядькою, що малює великі будинки – це ж просто ааах. Для них це круто, незабутньо. А для мене – можливо, я буду для когось якимось маленьким прикладом. Колись їздили з дітьми малювати в Сєвєродонецьк, а потім вони написали твори про свої круті враження. Деякі писали, що коли ми до них приїжджали, – це найкрутіші спогади. Воно того варте. Я не вважаю себе якимось гуру, або мегачуваком, або ще кимось. Але просто були колись труднощі, і я намагаюся дітям розповісти, що все можливо побороти і змінити.

Чи наклала війна свій відбиток на твоє життя?

Ну, я сидів у Кіровську до останнього. Навіть стріляли вже в Шахтарську, стріляли поруч у Горлівці, у Єнакієво. Потім, коли надумав поїхати, уже ніби закрили всі пости. А ще є така штука – (посміхається) – у мене в паспорті чуб на фото. Колись вибрив собі ірокез: чи ми посперечалися, чи просто чудили, одним словом – посміялися. А потім ірокез підріс, а в двадцять п'ять треба ж змінювати фотку. І з друзями на «слабо» чи на спір: «А сфоткаєшся з чубом?». Та не питання. От і сфоткався; хто ж знав. Я коли виїжджав, то сім блокпостів отак, з чубом: «Драсті. Драсті…». Я сидів і думав, що мене зараз знімуть з машини. Але не зняли. У Київ приїхав із тисячею гривень і все, не знав що робити. Юлю знав, пару графітників, а мене ніхто не знав. Пощастило, що поселили чуваки мене за містом. А потім потроху й налагодилося. 

Чим займаєшся, коли ти не мураліст?

Я малюю постійно. Іноді це дизайн інтер’єру, намагаюся писати полотна. Це, правда, буває рідко, що великий мінус, але колись це виправлю. Тоді зроблю свою виставку теж.

Також гуляю з друзями, граю в футбол, ходжу на виставки, в театр, концерти – в принципі, займаюся всім, як і інші)))

Так виходить, що я вже трошечки заробив собі ім’я, є своя техніка, є своє бачення. У мене кілька улюблених жанрів, впізнаваних.

Знаю багато молодих художників, яких дуже бентежать перспективи саморозвитку в Україні. Виїжджають із країни або шукають замовлення закордоном. Адже в нас фінансування галузі культури лишається на останніх місцях. На твою думку, чи може художник у нашій країні спочатку вижити, потім розвиватися і стати успішним?

З мого особистого прикладу – я працював у шахті. Це був мій хліб, стабільна робота. Я звик за два роки на поверхні і п'ять років у шахті. Але розумів, що шахтар з мене – ну такий собі. Малював графіті завжди, пробував, бачив, як хлопці розвивалися, і сам намагався. Коли звільнився з шахти – це було найскладніше рішення в моєму житті. Ну і в принципі найважливіше. Я пішов зі стабільної роботи і просто малював, малював, малював. Ніхто не гарантував мені, що ти, чувак, будеш малювати мурали чи ще щось, чи будеш трохи відомим. Я не думав, а просто хотів малювати з самого початку. Я не знав, до чого це приведе. Я навіть зараз не знаю, що там буде завтра чи післязавтра – просто малюю. Я витрачав багато грошей на балони, на фарби, хоча міг себе відчувати наваго краще фінансово. І я не знав, навіщо. Не задумувався. Просто робив, тому що мені хотілося це робити. І все.

Так само з молодими художниками. Було би бажання – можна насправді досягти всього. Головне справді любити, мабуть, цю штуку і всього себе віддавати. Розумію, що нереально важко, є купа спокус, на які потрібні фінансові витрати. І коли тобі грошиків не вистачає на щось, стає сумно. І в мене таке було. Хотів повернутися на шахту, взагалі плив. Але в один момент зібрався, просто малював, брався за все, щоб заробити на хліб. Потім заробив на хліб і на масло. Потім прийшла війна, і я лишився і без хліба, і без масла. Довелося заново. У Києві зіткнувся з фінансовими труднощами. Ніхто не гарантує нічого, але я просто малюю. Головне любити те, що робиш, постійно розвиватися. А якщо зациклюватися на грошах, то, мабуть, треба зав’язати з творчістю.

Багато хто думає, що нинішні митці не обходяться без алкоголю, наркотиків чи інших стимуляторів. Чи є у тебе певні допінги? Чи, можливо, хобі? Що тебе тримає на плаву емоційно, творчо.

Дуже часто буваю спустошеним після якихось малюнків. Коли намалював Честера Бенінґтона, я згас просто. Його вчинок прийняв дуже близько, бо я через такі штуки проходив у житті, тому це була одна з найскладніших робіт. Як знаходжу натхнення? Гуляю, відпочиваю, граю в футбол, катаюся на веліку, тусуюся з друзями. Цією зимою спробував сноуборд, і мені просто винесло голову: я закохався в цю штуку неймовірно. Мріяв спробувати, ще коли в шахті працював. Зараз чекаю зими, щоб стати на борд і «полетіти». Іноді, щоб поновити ідеї, відпочити, досить подивитися фільм, поглянути на дерева, посидіти в парку, а краще – в лісі.

А в Полтаві за цей час я навіть ні разу не погуляв, тому що кожного дня лазив по риштуваннях зранку до вечора. Це втомлює трохи. А ще й малювати треба, і з перехожими спілкуватися, коли до тебе звертаються. Був футбол, і хлопці пропонували, типу давай вип’ємо пива, подивимося. А я так стомлювався, що мені це зовсім не потрібно, поки я працюю. Розумію, що мені треба набратися сил на наступний день. Я вважаю, що художнику, який постійно працює, шукати десь стимулятори неправильно. Ти маєш висипатися, добре себе почувати, тому що треба працювати, щоб розвиватися. Насамперед шукати якісь речі на стороні, намагаючись щось вживати – це утопія.

Взагалі щодо популярності образотворчого мистецтва серед людей сьогодні. Попит мають динамічні та розвивальні форми. А як, на твою думку, привабити людей до високого мистецтва? Чи є взагалі в нього майбутнє в Україні?

Я сподіваюся на це. Насправді це те питання, коли молоді художники бояться і стають на роздоріжжі, не знаючи, що буде. Але якщо трохи відійти від фінансових питань, а робити, робити, робити, і якщо даватимуть можливості, ковток повітря, тоді це буде можливо.

Як прививати мистецтво народу? Можливо, через мурали це теж виходитиме. Якщо, наприклад, у Полтаві створити кілька муралів, а потім зробити невеличку виставку художників, які їх намалювали. Можливо, це привабить. У Києві, наприклад, часто проходять виставки, і глядачів дуже багато на їх відкритті. Треба якось залучати людей. Бо прийти додому й залипнути в телевізор куди простіше, ніж піти про щось подумати, про щось пофілософствувати, про щось поспілкуватися з людьми. І круто, що є ті, хто намагається щось змінити, показати, що можна це робити і якимись маленькими кроками.

Знаю, ви збираєтеся ставити скульптуру, бачив макет – це дуже прикольна річ. Сподіваюся, самі люди будуть на це дивитися й розвиватися як особистості. А коли будуть розвиватися як особистості, їх цікавитиме мистецтво, театр і кіно. Я сам уперше потрапив у театр у Києві. Ходжу на балет – не часто, але ходжу, і мені подобається. Тож, якщо молоді художники будуть розвиватися, усе виходитиме. По собі знаю: коли пливеш, і поруч є людина, яка дасть так би мовити поштовх і якось підбадьорить – це дуже круто і важливо. У мене свого часу таких людей не було. Мені довелося з усього того, що було, дертися самому. І зараз я не є видатним художником, визначною особистістю, але коли бачу, що людину треба підбадьорити, намагаюся всього себе віддати, щоби підтягнути її. Щоби не згасала.

Над утіленням полтавського муралу Саша Корбан працював тиждень. Перехожі, дивлячись на малюнок, посміхаються та розглядають його, незважаючи на те, що вже сто разів проходили повз. Так почалася історія муралів Саші Корбана в Полтаві: адже художня рада, за словами митця, уже запрошує його знову, щоб продовжувати робити обличчя міста щирішим і більш усміхненим.