Вітер проноситься між прапорами. Шурхіт стягів на Алеї Героїв Затуринського цвинтаря просить вшанувати мовчанням воїнів, які тепер тут навіки. Цієї алеї не мало б тут бути, якби не війна.
Сьогодні, 24 серпня, Юлія Рябуха мала стати офіційною дружиною десантника Івана Ковальова, але не судилося. Замість весільного букета вона тримає квіти біля могили свого нареченого й цивільного чоловіка. Замість білої сукні обирає флагштоки, які поставить біля хреста.
Іван загинув 24 лютого у Сумах біля військового коледжу. Десантник із гаслом «Завжди перший» не зміг бути осторонь, коли навала йшла просто до Полтави. Того дня він сказав коханій: «Нічого не бійся. Люблю тебе», а вже за кілька годин їхню колону розстріляли. Він був водієм машини у мінометній колоні. Коли почався обстріл, Іван Ковальов вийшов з машини й почав оборону, але навіть бронежилет не захистив його від кулі.
Воїна поховали на затуринській Алеї Героїв першим у першому ряду. Юлія часто приходить туди, поливає квіти й багато мовчить. Так роблять й інші матері та вдови. Інколи вони спілкуються про квіти, які посіяли, про фотографії, які потрібно замінити, але зі своїми героями більше мовчать, вдивляючись у фото на надгробку.
Юлія Рябуха мала стати офіційною дружиною, але їм просто не вистачило часу. Відміряли занадто мало – пів року спільного життя, пропозиція одружитися, коли він був уже був напоготові захищати Україну, і трагедія. Тепер Юля змагається за право представляти свого воїна за українським законодавством. Після образливого «ви йому ніхто» в березні, вона хоче через суд довести, що була і є його родиною.
У День незалежності України публікуємо історію двох молодих людей, яких розділила війна, та особисту боротьбу сотень українських дівчат в обличчі Юлії Рябухи за право юридично називатися родиною загиблих героїв, із якими не встигли взяти шлюб.
Місце звитяги
Дорога до Алеї Героїв складна й довга. Транспортного сполучення сюди немає, тому йти важко. Юлія часто бере з собою зо 15 літрів води, щоб поливати квіти. Це суттєво ускладнює завдання, але вона відчуває, що їй вкрай необхідно доглядати могили свого полеглого героя та його побратимів.
Дівчина доглядає місця пам’яті й побратимів Івана Ковальова, бо не всі можуть доїхати так далеко. Обставини в кожній родині бувають різними, тому рідні часто доглядають за могилами чужих чоловіків та синів. Перевірити, чи зійшли квіти, прибрати зайвий бур’ян, подивитися, чи не вкрали тарілку – буденність для тих, хто приходить на могили полтавських героїв.
«Я втратила своє життя, ми мали б стати офіційною сім’єю. Мені важко було втратити кохання, але розумію, що він захистив усіх нас такою ціною. Моя історія з Ванею – це не поодинокий випадок. Можливо, чуже горе не болить, але тільки не мені, бо я бачу статистику на Затуриному. Я там буваю 2-3 рази на тиждень і щоразу там на одного більше. Поруч із Ванею кілька його друзів, я доглядаю за ними».
Дружини військових згадують, що до 24 лютого у повітрі витала напруженість. Українські захисники немов відчували, що ось-ось станеться щось, але рідним наказували не панікувати й тримати стрій. Іван Ковальов був саме таким.
«Я спілкувалася з дружинами хлопців, які загинули разом із Ванею. Вони теж відчували, що насувається. 11 лютого він вирушив у бік Чугуєва, де базувався, і востаннє ми поговорили 24 лютого, коли все сталося. Обмінялися деякими словами, яких мені не скаже ніколи й ніхто. “Не хвилюйся, кохана, все буде добре, все буде чудово, залишайся вдома”».
Юлія працює в центрі національно-патріотичного виховання, а з Іваном вони почали зустрічатися після того, як вона поїхала з вихованцями табору «Юний десантник» до них у військову частину. Майже одразу вони почали жити разом. Уже 11 лютого він поїхав на службу, а 14 числа зробив пропозицію по відеозв’язку. Подруга піднялася з квітами та каблучкою, а Іван подзвонив до коханої й запропонував стати його дружиною. Вони хотіли символічно одружитися у День незалежності України:
«Іронія в тому, що число 24 не зникає з нашого життя. Вані не вистачило до його Дня народження 1 місяць і 1 день. Усі його фрази були пророчі. Напередодні війни ми говорили щодня. Деякі фрази у військових з’явилися однакові, переважно заспокоювали. Ваня і його побратим Олег Кулаковський, як мені його дружина розповіла, почали надсилати свої старі фотографії».
23 лютого бригада Івана Ковальова була у готовності: чекали дій від росії. Їхня колона поїхала з Чугуєва на Сумщину. Говорив, що мріє купити машину, познайомити наречену з батьками, які живуть на Луганщині:
«Він народився у селі Полтавське, дуже хотів туди поїхати. Такий сильний і впевнений у собі був, тому з початком війни я навіть не хвилювалася. Він казав, що я сильна й витримаю, щоб я брала відпустку на серпень, щоб ми розписалися. 24 лютого близько 7 ранку ми обмінялися повідомленнями й десь о пів на одинадцяту подзвонила до нього. Він попросив мене чекати на нього й пам’ятати, що він захистить».
Український Луганськ
Іван Ковальов народився та виріс на Луганщині у багатодітній родині. Російськомовний, але палкий патріот і кадровий військовий не злякався бути одним із перших, кому судилося зупинити ворога, що планував впевнено пройтися Сумщиною в бік Києва.
Іван пішов на службу до українського війська, щоб захистити родину від тимчасової окупації Луганщину. Став старшим солдатом 5-ої батальйонно-тактичної групи 81-ої окремої аеромобільної бригади. Це не перший його контракт, а до цього служив у інших військових формуваннях.
Іван Ковальов отримав нагороду «Козацький хрест» III ступеня за підписом Командувача об’єднаних сил, генерала-лейтенанта Наєва. Цю престижну нагороду воїн отримав за складне завдання, яке виконав в ООС. І хоча переважно її отримують офіцери з вищим званням, старший солдат Ковальов був удостоєний нею за сміливість.
Сміливий захисник у побуті був неговірким, стриманим і хотів створити родину. Юлія Рябуха каже, що його особливою рисою була цілеспрямованість. Він активно займався спортом, брав участь у змаганнях й посідав призові місця й навіть мав власний «спортзал». Після його загибелі, усе спортивне спорядження Івана залишилося побратимам. Не тільки воїн, а й боєць з надзвичайною силою духу й вірний друг. Таким його запам’ятали усі, хто знав.
«Футболка “Український Луганськ” у мене не випадково. Я на День захисника йому її подарувала. Луганщина мала для нього значення, він на контракт пішов, щоб захистити своє. Він дуже любить її. Коли це сталося, він був у такій же футболці, тому я купила собі дублікат. У ньому був величезний потенціал. Спортсмен-переможець, відмінний водій. “Завжди перший” – це його гасло, він достойний звання десантника».
«Він особливо хотів захистити маму, Ольгу Степанівну, яку любив понад усе. Часто розповідав про неї вдома, її золоті руки, смачні страви, домашній затишок. З усіх братів, а Ваня має чотирьох, він любив маму найбільше. Він завжди їй говорив, що любить її, хоч був вже дорослим. І ласкаво кликав "Маманя". Останнього разу коли він був вдома, сказав переказати їй, що любить і попросив не боятися. Вона для нього була всім, тому хвилювався за її настрій і здоров'я, просив триматися».
Цивільна дружина Івана каже, що він був збірним образом України. Родом із Луганщини, обожнював Україну, вважав себе козаком і був непоганим воїном, який боровся до останнього. Він носив козацьку джуру (зачіска, – прим.авт), а один з його останніх дописів в інстаграмі був із фотографією пам’ятника Шевченку, яке підписав: «Я українець і пишаюся цим».
У Полтаві служив трохи понад рік, але був амбітним десантником, отримав блакитний берет. З 2017 року десантники почали отримувати марунові берети і його Іван Ковальов також гідний:
«Він десантник від Бога. Навіть після складної травми коліна, він не покинув тренувань й після реабілітації став у стрій. Тому я встановлю на його могилі 2 прапори: Десантно-штурмових військ України та Високомобільних військ. Для нього це мало значення».
Указом Президента України від 8 березня його посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Юлія каже, що біля його могили встановить флагштоки з прапорами десантно-штурмових військ та високомобільних десантних військ.
Війна з системою
Після 24 лютого цивільне та військове законодавство зіштовхнулося дуже тісно одне з одним. Зараз Юлія Рябуха збирає усі світлини, листування, свідчення, що вона була його родиною, щоб встановити факт спільного проживання.
«У нас чимало людей живуть у цивільному шлюбі й до цього моменту не замислювалися над такими юридичними моментами, але у мене проблеми з цим виникли. Його командування й хлопці про мене знали, але через бюрократичні моменти вони не можуть передати мені свідоцтво про його смерть, які вже потрібні його мамі та родині. З ними частково втрачений зв’язок, бо вони на окупованій території».
Першою проблемою було те, що Юлія не одразу дізналася про загибель свого героя. За протоколом, одразу сповіщають батьків, а потім дружину тощо. Він залишав номер Юлії, але їй вирішили не телефонувати, тому вона певний час не знала, що його більше немає. До 1 березня вона продовжувала йому телефонувати. Про смерть дівчина дізналася від спільних друзів:
«Я не повірила одразу, тому почала перевіряти. 6 березня я дізналася і 8 березня його кращий друг Іван, який був у тій колоні, мені зателефонував. Він попросив вибачення, що він не зберіг і я все зрозуміла. До лікарні Ваня так і не доїхав, він помер просто на полі бою. Я всюди телефонувала, шукала його».
Через заблокування Сум його довго не могли вивезти, потім тіло доставили до 1-ої міської лікарні Полтави. Юлія впізнала свого воїна і тільки тоді усвідомила, що його більше немає. У це складно повірити, бо зазвичай рідним кажуть жорстоку фразу: «Герої не вмирають». Насправді вмирають, не гине тільки пам’ять про них і біль всередині рідних.
Уже після цього моменту почалася війна з системою. Юлія Рябуха представилася як наречена загиблого, але їй відповіли, що це нічого не значить:
«Оця фраза, що я йому ніхто, вона дуже мене поранила. Я зараз намагаюся зробити все, щоб цю прикрість вирішити. Байдуже, що мені скажуть інші, для мене Ваня був цілим світом, і я зроблю все, щоб гідно вшанувати його пам’ять незалежно від мого статусу. Жахливо уявити, що зараз багато дівчат і жінок у такому ж положенні, як і я. Вони можуть не знати, де їхні кохані. Оскільки я з друзями Вані не втрачаю зв’язок і шукаю для них різне спорядження, то знаю, що для багатьох родин бюрократія зачиняє двері перед коханими наших героїв».
У березні в військкоматі сказали, що Івана не можуть поховати без дозволу рідних, а в морзі говорили, що треба вже ховати, бо тіло занадто довго чекає. На цвинтарі казали, що не можуть виділити місце. Відсутність офіційного статусу дружини для Юлії суттєво ускладнила процедуру прощання. Дівчина прийшла до військкомату й сказала, що вона єдина на Полтавщині, хто може займатися його похованням, тому вони мають дати їй можливість це зробити. І тоді військові зв’язалися з його братом і він дав дозвіл на те, щоб Івана Ковальова поховали.
Одразу поховали командира воїна Андрія Пархоменка, а потім 15 березня поховали й самого Івана. На похорон прийшли всі, хто вижив у тій колоні та побратими з 5-ої бригади.
«Мені було дуже приємно, що вони прийшли, хоча їм було нелегко. Більшість із них були на милицях, мали поранення, але прийшли до мого Вані. Вони й зараз часто приходять на Алею Героїв. Я часто знаходжу цигарку, що зотліла на могилі, його улюблені напої. Наші хлопці там бувають дуже часто. Він був з тих, хто завжди здобуває поставлену мету і навчав мене долати усі складнощі. Саме тому, я роблю усе заради його світлої пам’яті. Я йому обіцяла, що буду сильною, бо таким був мій Ваня. Усі його друзі стали моїми також, і я робитиму усе, щоб про них знали і пам’ятали, щоб їм було легше воювати, бо разом ми сильні й переможемо».
Сьогодні Юлії потрібно отримати свідоцтво про смерть свого чоловіка з кількох причин:
- передати його батькам хоча б в оцифрованому варіанті, щоб мама героя могла оформити пенсію, бо вона має проблеми зі здоров’ям;
- отримати можливість брати участь в облаштуванні меморіалу на Алеї Героїв. Міська влада облаштовуватиме місце пам’яті воїнів і Юлія хоче на рівні з іншими родинами мати голос, коли вирішуватимуть, що буде з меморіалом.
Встановити факт спільного проживання можна тільки через суд. У такій процедурі немає апеляції, тому засідання для Юлії Рябухи дуже важливе. Вона зібрала усі докази й сподівається, що суд дасть можливість називатися його дружиною і вести перемовини про місце пам’яті на Алеї.
Сьогодні дівчина займається волонтерством і намагається закривати потреби від військових та побратимів її героя:
«Просто це може врятувати життя ще кільком таким, які мій Іван. Я знаю, що їх там чекають, і мій біль важко описати, тому не хочу, щоб дружини й мами хлопців його відчували, тому я намагаюсь їм допомагати, як можу. Після загибелі мого Вані я познайомилася з дружинами воїнів, які загинули в тій колоні. Це наш спільний сильний біль, ми спільно доглядаємо за могилами наших героїв. Я приношу квіти їм усім, а їхні дружини – моєму».
Місце героїв
У День Незалежності країни, що воює, потрібно нагадувати собі про те, яку ціну ми щодня платимо за це свято. За кожним прапором на Затуринському цвинтарі – цілий всесвіт. Тисячі щасливих хвилин та посмішок, обіймів рідних, плани та сподівання. Вони віддають їх за свободу України, тому мають бути гідно вшановані.
Юлія каже, що поховати її героя було дуже складно. Ускладнювало чимало обставин: директор кладовища не міг дозволити поховання через відсутність свідоцтва про смерть Івана, яке ще не встигло приїхати із Сум, а тому він не дасть розпорядження копати замерзлу землю робітникам, бо це важка робота. Невже це справді має чути родина людини, яка поклала життя за свою країну?
Хоча війна в Україні триває з 2014 року, Полтава виявилася до цього абсолютного не готовою. Місця на Алеї Героїв на Боженківському цвинтарі вже скінчилися, а нових за 8 років так і не знайшли. Після 24 лютого стало зрозуміло, що рішення про нове місце потрібно ухвалювати швидко. Так з’явився сектор урочистих поховань військовослужбовців на Затуринському кладовищі.
З часом у Затуриному з’являється все більше могил, а рідні все частіше кажуть про інфраструктурні проблеми з ґрунтом, підземними водами, відсутністю транспорту до кладовища, що розташоване на виїзді з міста. Сьогодні на деяких могилах уже можна побачити провали на надгробках: щільність піску, який переважає на цій ділянці, не дозволяє утримувати форму довго. Могили героїв провалюють у глибину і це моторошне видовище.
Виправити ситуацію має складна й відповідальна робота полтавської влади з укріплення та облаштування території, розв’язання транспортного питання. І ця проблема буде завжди на часі, адже мова йде про пам’ять тих, завдяки кому ми досі можемо гуляти вулицею Соборності, співати гімн у День Незалежності, пишатися ЗСУ.
У день нашої незалежності та щодня ми маємо згадувати тих, хто поклав життя за нашу країну, і продовжувати боротися за свободу до останнього москаля, що ступив на українську землю.
