08 березня, 20:03
08 березня, 20:03

З 1977 року країни-учасниці асамблеї ООН святкують 8 березня – день, що асоціюється у багатьох з початком весни, квітами та жіночністю. Однак насправді проголошенню свята передувала багатовікова боротьба жінок за емансипацію, за видимість і значимість у патріархальному суспільстві.

Світові, громадянські, вітчизняні війни – невіднятні сторінки світової історії, які пам’ятають безліч імен жінок-визволительниць. Тому сьогодні ЗМІСТ розповідає про жіноче підпілля полтавського ОУН та УПА під час Другої світової війни.

Хто такі ОУН і УПА

Організація українських націоналістів (ОУН) утворилося в 1929 році у Відні, де лідери організації відразу провели конгрес та оголосили мету створення партії – побудову Української соборної держави, боротьбу проти польських та російських поневолювачів українського народу.

Спираючись на інтегральний націоналізм Дмитра Донцова – ідею, яка характеризується частковою або повною відмовою від індивідуальних цілей задля досягнення загальнонаціональних (наприклад, побудова незалежної України для ОУНівців), учасники вдавалися до різних засобів боротьби – від агітацій та освітніх заходів до відритого терору. 

Плакат ОУН та УПА (Джерела: istpravda.com.ua)

У своєму інтерв’ю історикиня Яна Примаченко каже, що на першому з’їзді було присутньо лише 32 представники: 16 з Галичини та 14 з Наддніпрянщини. Своїм лідером молоді революціонери обрали Євгена Коновальця – колишнього полковника армії Української Народної Республіки в період національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

Євген Коновалець (Джерело: uinp.gov.ua)

Відомо, що в 1938 році Євгена Коновальця вбивають радянські спецслужби, а на його місце приходить Андрій Мельник. Саме з цього моменту в ОУН стається розкол – ОУН(б) очолює Степан Бандера, в ОУН(м) залишається під керівництвом Андрія Мельника.

Попри те, що ціль в обох підрозділів була єдина – побудова незалежної України, не було чіткої позиції щодо того, як повинна діяти організація і яку «нішу» займати. Так, керівники ОУН не дійшли спільної думки, чи повинна партія стати єдиним осередком українського руху, чи залишитися закритою.

Після вторгнення німців на територію України ОУН ініціювала формування Української повстанської армії (УПА), яку очолив Роман Шухевич, відомий під псевдонімом Тарас Чупринка. УПА створювалася для більш ефективної збройної боротьби проти ворогів української державності, нарощування обороноздатності та проведення мобілізації серед добровольців.

Печатка УПА (Джерела: istpravda.com.ua)

Як зазначила у своїй праці старша наукова співробітниця Львівського історичного музею Любов Коваль:

«Характер УПА, партизанська тактика боротьби в запіллі ворога не дозволяли побудувати її організаційну структуру за чіткою схемою регулярних армій. УПА мала свою, чітко визначену, продуману структуру, кожна ланка механізму якої мала свої чітко визначені завдання... Структура УПА була настільки продуманою, гнучкою, що давала можливість пристосуватись до мінливих обставин для досягнення максимального ефекту в бойових умовах».

Полтавське підпілля

З початком війни, з метою розширення підпілля та створення «похідних груп», «мельніківці» та «бандерівці» відправили спільників на Схід. За різними джерелами їх було від 4 до 7 тисяч осіб – ідейних революціонерів, що вірили у визволення Батьківщини від комуністичних, польських та німецьких загарбників.

В Києві ОУН(м) створили ОСУЗ (крайовий Провід ОУН на осередньо-східних землях), який окрім Чернігівської, Київської, Житомирської та Вінницької областей охоплював і Полтавську.

Членами полтавських осередків в Полтаві, Кременчуку, Лубнах, Миргороді, Пирятині, Золотоноші були здебільшого військові, політичні та громадські діячі Української революції 1917 року. Одним з визначних діячів полтавського підпілля став Богдан Онуфрик – за його сприянням ОУНівці отримали місця в регіональних органах влади, школах, поліції та ЗМІ. Це дозволило суттєво розширити можливості агітаційної діяльності та ефективніше «вербувати» до революційної боротьби ОУН.

Попри те, що в 1942 році Полтавщина увійшла до рейхскомісаріату «Україна», що дозволило німецьким окупантам розгорнути жорстокі каральні операції проти українських сил, на жовтень 1943 року у місті працювали близько 30 підпільників. Саме вони продовжили агітаційну та інформаційну війну проти окупантів, готували військові кадри для західних підрозділів та вдавалися до провокацій, мітингів проти загарбників.

Плакат ОУН та УПА (Джерела: poltava.to)

В умовах німецької окупації продовжували діяти осередки ОУН – міська управа на чолі з Федором Борківським, общини Української Автокефальної Православної Церкви та управа Червоного Хреста.

Жіноче підпілля – Червоний Хрест

З кожним днем втрати УПА зростали. В цих умовах збільшувалася й потреба у наданні медичної та гуманітарної допомоги тим, хто її потребує – українським партизанам, цивільному населенню та військовополоненим. В умовах німецької окупації розпочинає свою роботу Український Червоний Хрест.

В XX столітті жінка у війську – виключення, а не закономірність. На війну шли здебільшого чоловіки, а їх дружини залишалися вдома з дітьми або емігрували у пошуках кращого життя за кордоном. Проте історія України пам’ятає багато імен тих жінок, що не скорилися страху перед німецьким та радянським окупаційними режимами, а продовжували свою роботу задля кращого майбутнього своєї Батьківщини.

Жінки у Червоному Хресті організовували санітарні пункти у селах та містах та підпільні лікарні, навчали санітарок та відправляли їх до куренів УПА для надання невідкладної допомоги повсталим. Шпиталі влаштовувалися навіть у лісах – якнайдалі від військових та поліцейських об’єктів. І поки серед чоловічого населення проходила мобілізація, у жінок була своя – тисячі захисниць долучалися до УЧХ, проходили медичну підготовку та направляли останні сили для збереження життя своїх братів, чоловіків та синів.

Не дивно, що скоро осередки підпільного Червоного Хреста почали виникати у кожному куточку окупованої України. В Полтаві організацію очолили небайдужа бухгалтерка Галина В'юн.

Галина В'юн  (Джерела: poltava.to)

У своїх мемуарах «Під знаком Червоного Хреста в Полтаві (1941—1942): Спогад-звіт для історії» вона писала, що через Полтаву тягнулися величезні ешелони українських полонених – людей, які не бажали воювати за комуністичну армію та склали зброю, сподіваючись на благочестя німецької армії.

«Хоч полонені, що були переважно ще молодими людьми, побули в німецьких руках ще тільки кілька тижнів, вони були вже такі виснажені голодом, холодом і німецьким знущанням, що втрачали навіть людський вигляд».

Налякана такими розправами Галина звернулася до голови місцевої управи Федора Борківського, бо була впевнена: «потрібно щось робити». Вислухавши жінку, міський голова відповів обнадійливо – управа й сама збиралася організувати допомогу військовополоненим, проте німці відрізали будь-які можливості. Бортківський висловив сподівання, що творення такого товариства під силу полтавським жінкам та назначив Галину відповідальною за організацію Червоного Хреста.

«Так раптом те, що лише випадково було назване мною «особистою справою», перетворилось у мій особистий громадський обов'язок».

Один з місцевих проукраїнських інтелігентів Олександр Дигас допоміг Галині зав’язати перші контакти – познайомив з представниками православної церкви Олексієм Потульницьким, Демидем Бурко та їх дружинами Зінаїдою Потульницькою й Антоніною Кушнір-Бурко. Саме дві останні приєдналися до В'юн та склали «керівну верхівку» УЧХ.

Демид Бурко (Джерела: poltava.to)

В листопаді 1941 року Червоних Хрест офіційно розпочав свою роботу. Головними завданнями були допомога військовополонений та жертвам сталінського терору, сиротам та жінкам, які втратили чоловіка у війні.

«Всі учасники наради висловили бажання і готовість працювати… але одночасно також висловили побоювання, що німці не затвердять великої організації… тому радили обмежити керівництво організації до мінімуму, виставляючи наперед самих жінок».

Як пише жінка, дуже скоро вона зрозуміла, чому таку нелегку та ризиковану справу доручити «трьом маловідомим жінкам». В той час доля українського руху Полтави опинилася в руках однієї жінки – пані Тірель, колишньої викладачки німецької мови. Чи через «жіночу солідарність», чи через впевненість Галини, Червоний Хрест отримав офіційний дозвіл від німецької влади. Їм було виділено приміщення на вулиці Котляревського.

І хоча сама жінка про свою діяльність пише вельми скромно, чекісти вважали її ледве не керівницею всього ОУНівського підпілля Полтавщини, звинувачуючи в антирадянській пропаганді, націоналістичній пропаганді та намаганням залучити місцевих до діяльності Організації Українських Націоналістів.

Обкладинка «Під знаком Червоного Хреста в Полтаві (1941—1942): Спогад-звіт для історії» (Джерело: diasporiana.org.ua)

Полонених у Полтаві розташовували на Слісарному провулку біля Кобеляцької вулиці. В жахливих умовах там перебувало 15 тисяч військових

«Полонені лежали в них на твердій мокрій підлозі, в бруді й так тісно, як сірники в коробці. Багато серед них було ранених, хворих і знесилених так, що вони вже не могли рухатися. Серед живих лежали й уже мертві».

На прохання волонтерок в «Голосі Полтавщини» опублікували інформацію про збір гуманітарної допомоги й попри те, як говорила сама Галина, що полтавці вмирали від голоду, через два тижні Червоних Хрест направив у табір чималу кількість продуктів – борошна, кукурудзи, олії, пшона, квасолі, гороху та чистих речей.

«Мені особливо запам’яталося, як зворушливо продемонстрували свою сердечність наші селяни в час відзначення… Різдвяних свят… до Полтави прибув із одного з регіонів Полтавщини великий транспорт – приблизно 40 возів, навантажених різними харчами...»

Санітарки Червоного Хреста під час Другої світової війни (Джерело: redcross.org.ua)

Незабаром наполеглива Галина В'юн домоглася аудієнції у коменданта фон-Брадовського задля отримання дозволу для відкриття шпиталю для хворих полтавських полонених. І хоча «він дав зрозуміти, що цей візит йому зовсім не подобається», переконати старого генерала вдалося. Проте, наче виказуючи справжнє ставлення до справи УЧХ, санітаркам надали будівлю колишньої школи, що перебувала в аварійному, напівзруйнованому стані.

Санітарки Червоного Хреста під час Другої світової війни (Джерело: redcross.org.ua)

Пані Теріль до кінця не вірила, що відбудувати таку розвалюху можливо, але вже наступного дня у будинку закипіла робота – місцеві приносили власні матеріали та приладдя, проводити воду та світло для потреб шпиталю.

Після входження Полтавщини до рейхскомісаріату «Україна» та прибуття до міста німецької цивільної влади, діяльності Червоного Хреста прийшов кінець. Після ліквідації товариства окупаційна влада почала «чистки» – заарештовували представників української інтелігенції, ОУНівці та навіть деяких санітарок полтавського Хреста.