11 лютого, 19:02
11 лютого, 19:02

Цими вихідними до Полтави приїздив український журналіст, автор проєкту «Служба розшуку дітей», режисер-документаліст та письменник Руслан Горовий. Віднедавна він приміряв на себе нову роль – актора, дебютував із виставою  «Чуваки не святкують, або Ukrainian».

ЗМІСТ поговорив з Русланом Горовим про проблему занедбаності українських міст, пожежу в будівлі екскінотеатру Котляревського та війну на сході України.

Про Будинок дворянського зібрання

Руслан Горовий каже, що по приїзду до Полтави одразу відправився на прогулянку містом. Перше, що впало в око – згорілий екскінотеатр Котляревського:

«Ми зараз на рівні становлення, як нації, ми ще дуже молоді і дуже не сформовані як нація. Саме тому для нас смачні реберця важливіші за архітектурну пам'ятку. Саме цим користується Росія, яка намагається нас принизити, сказати, що ми не такі. Це все прийде, ми дуже молода нація. Я вірю, що має минути кілька поколінь, щоби вимерли як мамонти ті, хто застав “совок”, можливо і їхні діти. І тоді все зміниться. Колись все буде цінуватися, а поки – реберця. Шкода, дуже шкода, що народ так на це реагує».

Горовий говорить, що багато українських міст зараз мають занедбаний вигляд і, на жаль, це реалії сучасного життя. Причиною цього вважає низький рівень розвитку місцевої влади як інституції:

«Я все бачив, що дуже занедбано. Річ у тім, що не тільки зараз Полтава має такий вигляд. Бо держава і місцеві органи самоврядування дуже молоді, не сформовані нормально. Не люди, а саме як інституції. Немає таких прописаних законів, щоб ці речі віддати бізнесу, щоб той привів їх у порядок і за них відповідав, як у інших країнах. А грошей на це немає, тому що багато у нас ще розкрадається, бо немає інституційних впорядкованих речей».

Галушки та специфічна мова

Руслан Горовий каже, що Полтава у нього асоціюється з галушками і Полтавською битвою:

«Це нормально. Ми заручники наратив, які нам вклали в голову. У мене Полтава не асоціюється з пам’ятником Петра  I, тому що я не так часто у Полтаві. Але конкретно з Полтавською битвою, Мазепою, галушкою та мовою специфічною».

«У Полтаві не суржик, а говірка»

Щодо полтавського суржику виникає безліч розбіжностей. Хтось вважає, що цієї мови треба позбутися, а хтось вважає, що це «ковток свіжого повітря» для мови.

Руслан Горовий вважає, що у Полтаві не існує суржику, а є говірка, яка дає живитися мові і не «закоцюбнути»:

«Я не вважаю, що це суржик, бо суржик – це коли навмисно вставляють слова з однієї мови в іншу. А це у вас говірка, вона відрізняється. І це все мова, яка надає мові жити. Все, що не приживеться, рано чи пізно піде. Я був за кордоном і бачив, як там люди розмовляють українською зразка 60-го року. Повірте, ви і половини не зрозумієте про що з вами будуть говорити. А ми живемо в середовищі, де мова розвивається і дає можливість нам жити, бо вона розвивається разом з нами. У нас в Конотопі звідки я родом, теж “каклєта”, “колідор”, “лісапєд”. Так що, я не хвилююся за говірку».

Полтавці в українському мистецтві

Руслан Горовий говорить, що у Полтаві є люди, які фігурують у різних галузях мистецтва на всеукраїнському рівні. Але він не встигає за цим усім слідкувати. Проте, він має кількох друзів митців із Полтави:

«Я дуже гарно знаю мою куму Татусю Бо. Звісно вона якісь речі про Полтаву розповідає у своїх циклах. У мене тут друзі – Бодя Грубич, який теж пише книжки. У вас у Полтаві є реально зірочка письменництва, яка насправді дуже серйозна. Бодю я знаю, приблизно з початку війни. Ми познайомилися, оскільки багато блогерів у фейсбуці з проукраїнською позицію перезнайомилися один з одним. Ми якось приїхали до нього раз, другий і тепер ми дружимо вся його сім'я з моєю».

 «Чуваки не святкують, або Ukrainian»

Руслан Горовий каже, що ця вистава про сучасніть, про те, що відбувається з українцем зараз. Про те важливе, чого ми часто не помічаємо, ховаючись за екранами гаджетів:

«Зараз такий період, що не до свят і фактично можна так зробити висновок, що “чуваки не святкують”. Зараз не час для святкування. Ми показуємо повну картину. Таке як воно і є життя, з усіма його алгоритмами і можливими рішеннями. Багато людей не помічають, що в країні війна. Ми спробуємо зрозуміти чому так відбувається, що буде після війни, яким чином з нами сталося так, що прийшла війна, чому Росія нам не браття».

Фото з репетиції вистави

Виставу «Чуваки не святкують, або Ukrainian» поставили за творами самого ж Руслана Горового. Письменник  каже, що ідею про інсценізацію виношували довго:

«Річ у тім, що наш продюсер Михайло Бондаренко весь час мені казав : “Давай щось зробимо за твоїми оповіданнями”. Але постійно не було на це часу. А от ковід нам допоміг таким чином, бо були перерви у кожного. І ми спробували зробити виставу за моїми оповіданнями і він сказав: «Давай спробуєш зіграти, якщо в тебе є час”. Ну от ми і спробували».

У цьому спектаклі Горовий вперше спробував себе у якості актора. Нове амплуа сприйняв за новий цікавий досвід:

«Все, що дає мені можливість кайфувати від життя – я роблю. Я дуже спокійно ставлюся до своїх творів. Мої твори – це не вистава, мої твори – це оповідання, які живуть окремо. Це історія Максима Галенка (режисер, – прим. авт), який розставив нас, як фігури на шахматній дошці в партії, і це його варіанти моїх історій, не мої. Мені самому було цікаво спробувати себе у якості актора, тому мені було дуже цікаво. Хоча я зрозумів на власному досвіді, що акторський театральний хліб дуже не простий».

«Я відчуваю провину, що у мирній країні гинуть діти»

Руслан Горовий є автором музичного проєкту «Так працює пам'ять», який присвячений 15-річному харківському активісту Дані Дідіку. Хлопець помер від вибух під час Маршу гідності у Харкові 2015 року.

Руслан Горовий говорить, що альбом на честь загиблого патріота пишуть українські музиканти. Уже записали понад 50 пісень. До проєкту вже встигли долучитися Сергій Жадан, гурт «Антитіла», «Фіолет», alyona alyona та інші:

«Якщо в мирній країні гине дитина, ми всі щось не зробили аби її врятувати. Значить я особисто відчуваю провину за те, що я живий, а 15-річний хлопчик, який у мирній країні пішов на мирну ходу – загинув. Я побачив, що місцева влада нічого не робить, щоб увічнити його пам'ять, а колектив школи нічого не робить для того, щоб назвати школу його іменем. Саме тому я взявся за боротьбу за назву школи, а для того, щоб привернути увагу я прошу музикантів присвятити йому пісню. Скільки це буде тривати, я не знаю, але ми точно назвемо школу його іменем».

Фото Аліни Сакало

Обкладинка Дарії Муращенко