Богдан Галась служить на північному напрямку. Хоч здається, що на цій ділянці фронту з квітня 2022 року обстріли стаються перманентно, певна фаза бойових дій є.
Воїн народився в Іловайську, зараз йому трохи більше за 20. Богдан Галась – історик, який майже два роки служить у Державній прикордонній службі. До цього пробував себе у різних галузях: торгівля, проведення заходів, захоплювався періодом визвольних змагань.
Нині Богдан носить військову форму. У цьому інтервʼю говоримо про історію Донеччини, розвиток ідентичності мешканців цього регіону, його роль у післявоєнній Україні. Це дві зовсім інших розмови.
«Я не міг знайти іншого шляху, аніж бути тут»
На початку повномасштабного вторгнення Богдан потрапив до війська з четвертої спроби. Через вік йому з другом відмовили у військкоматах трьох районів. У квітні 2022 року хлопець отримав диплом бакалавра, і пішов служити у ДПСУ за контрактом.
«Чому ДПСУ? По-перше, у мене, як у Юнгера, була романтизація війни. Друге — досить багато років я перебував на порубіжжі. Місто, де я народився, знаходиться за 30 км від кордону з Росією. Тема цієї межі, тема того, ким я є, тема порубіжь мене романтизували. З часом романтизація спадала, але я задоволений, що знаходжуся саме тут».
Якщо запитати Богдана про його мотивацію, виходить певний сплав захоплень хлопця історією, впливу оточення та власної відповідальності:
«Загалом, не дивлячись на певні моменти, де я ріс у мене завжди винакло 2 запитання. Перше, про яке я вже згадував, звучить так: “Хто я?”. Мені на нього допомогло відповісти знання історії, етнографії, етнології. Друге: “Для чого я?”. З цим мені допоміг розвиток у філософському ключі.
Гуманітарні факультети – таке собі ковадло революціонерів, людей з полум’ям в серцях. Я не міг знайти іншого шляху, аніж бути тут. Плюс національна ідентичність, регіональна. А також лишається робота матері в Донецькій ВЦА. Мені було б соромно, що вона там працює, а я нічого не роблю для захисту держави».
Чому Бахмутський повіт у 1917 році одним з перших підняв український прапор
Щойно розмова заходить про Донеччину, Богдан одразу уточнює, що з нею не потрібно асоціювати Донбас. Це абревіатура Донецького басейну, який займає лише частину регіону:
«Якщо подивитися на сучасну адміністративну карту Донецької області, можна виділити кілька культурних областей: східна Донеччина, південна Донеччина (Приазов’я) північ – колишній Бахмутський повіт Кальміуської паланки. Ти скажеш цим людям, що вони Донбас – вони покрутять пальцем коло скроні. І, відповідно, центр і захід до Павлограда, де і розташовується басейн. Тобто Донеччина – це, фактично, збірна солянка».
Богдан додає, що ця строкатість різних частин Донеччини впливає і на ментальність мешканців регіону. На його думку, це не тільки ментальність ворогуючих українців і росіян, які протягом століть перемішувалися. Це й греки-фанаріоти, котрих багато в Маріуполі (наприклад, той самий Куїнджі). До речі, росіяни під час окупації міста, розграбували його музей. А ще – багато вірмен, а північ можна віднести до слов’яно-сербів. Під час колонізації Катерина ІІ намагалася вбити двох зайців: і врятувати від османів своїх союзників сербів-чорногорів, і міксувати українські поселення з представниками інших націй, каже Богдан.
Звідси випливає питання про дві ідентичності мешканців Донеччини. Першу – козацьку, яка розвивалася з часів Дикого Поля і є уособленням свободи. І другу протилежну, що насаджена засновниками великих підприємств та Радянським Союзом. Назвімо її робітничо-шахтарською. Щодо цього Богдан також має міркування:
«Стосовно феномену Дикого Поля, наш край був, є і буде порубіжжям дикунства і цивілізації. Цей момент і надалі залишатиметься характерним для розвитку нашого регіону і держави. Ми є яскравим представником теорії фронтиру Фредеріка Джексона Тьорнера. Слобожанщина, Північна Слобожанщина, Донеччина були заселені козаками у 15-16 ст. Сучасне місто Донецьк – це колишній український зимівник. Сучасне місто Луганськ було українським містом Кам’яний Брід, відгалудженням Кальміуської паланки».
Загалом, якщо поглянути на терени заходу України 15-16 століть, побачимо досить багато євреїв, поляків, представників бюргерського класу та автохтонних українців. Вони всі мешкали у містах — закритих компактних поселеннях. Хочеш не хочеш, але вони мали стійкі правила: поважати одне одного, виконувати певні процедури.
З цього народжується поняття толерантності. На території Дикого Поля цього не було. Власне тому історія памʼятає про ушкуйників, вільних втікачів. До них прирівнювали людей, яким не подобалося працювати, наприклад, у фільварковому господарстві, тому вони йшли шукати пригоди. Було також багато утікачів з різних банд. І цей феномен насилля закарбувався в козацькому дусі.
Говорячи про «робітничу», далеку від козацької вольності ідентичність, обговорення заходить у 20 століття. Тоді гіганти капіталу, як Х’юз або Гаскойн, відкривали підприємства, а навколо культивувалися поселення.
«За мізерну працю Юз і Гаскойн винаймали працівників. Російська адміністрація возила на шахти багато політичних активістів, які мали судовий арешт або повинні були сидіти у в’язниці – це була дешева робоча сила.
Люди в закритому суспільстві тяготіють до свого: орловці знаходили орловців, курці-курців, білгородці-білгородців. Так, деякі шахти у народі починали називати бєлгородська, курська, орловська. Це не лише мої тези – Гіракі Коромія приблизно 20 років тому написав книгу “Свобода і терор на Донбасі” і попередив подальший конфлікт та його причини», – каже воїн.
Що стосується українських селян, то мізерна кількість з них йшли працювати шахтарями. 14-годинний робочий день, паперове кріпацтво – це було нехарактерно для козацької вольності. Джон Юз у своїх щоденниках описував, що українці заслуговували значно більше, ніж росіяни у плані розумових здібностей, тому на його підприємства їх була меншість.
Богдан додає, що немісцеві робітники доволі добре культивували в собі ідеї класової боротьби і вони ж зробили Донеччину «червоною» під час революції. Натомість, українські робітники не були раді ні царату, ні червоним:
«Бахмутський повіт у 1917 році одним з перших підняв український прапор після утворення Центральної Ради. Той самий Болбочан, який звільняв Київ, Донеччину — описував у щоденниках, що його солдатів радо зустрічали місцеві мешканці. І ніяких проблем з тим, що вони з Полтавщини, Черкащини або інших областей не було. Робітничим регіоном Донеччина стала вимушено – після НЕПу всіх загнали в шахти та колгоспи. А до цього це було не характерним проявом українців».
«За регіональною ідентичністю ми є різними, але національною – елементи цілого»
Переходимо до блоку питань, які турбували мене найбільше – за результатами опитувань 2014 року не більше 30% мешканців Донеччини мали проросійські або сепаратистські настрої. Водночас можна було спостерігали спроби певних політиків відділити донецьку ідентичність від української ще з 2004 року. Запитую у Богдана, які ще передумови для появи таких настроїв він відчуває і чи можна було їх попередити.
Богдан додає, що будь-яке неконтрольоване розповсюдження регіональної ідентичності веде до сепаратизму. Донецька ідентичність має дорівнювати харківській, одеській, полтавській, львівській, тощо. За регіональною ідентичністю ми є різними, але національною – елементи цілого. Ми також зупиняємося на способі життя, який вели вже згадані вище робітники.
«Люди, які постійно працюють фізично — мають 12-годинний робочий день і 1 годину, щоб приїхати на роботу і назад — не мають можливостей розвиватися. Умовно: людина, яка працювала 12 годин в шахті, не буде читати Канта після зміни. Росія вміло користувалася цим контингентом. Вони були носіями російської ідентичності, нащадками робітників, які приїздили звідти і залишилися, мали кровну спорідненість з росіянами».
Богдан наголошує, що 2014 рік став початком не лише етнічної війни між росіянами та українцями, а і класової. «Відняти, розділити і відділитися» – така логіка була характерною для людей низьких соціальних рівнів. Українці, яким було що втрачати ніколи не прийняли і не приймуть російську ідентичність.
Як військові можуть популяризувати національну ідею
Богдан переконаний, що якби на Донеччині більше розповсюджувалися українські настрої, було більше розмов з населенням, можна було б уникнути або зробити значно важчим для росіян початок війни на Донбасі у 2014 році. Важливо інтегрувати регіон в український план та розповсюджувати тут ідеї українськості. Крім того, після деокупації доведеться розвінчувати міфи, які росіяни накладали не одне десятиліття.
«За ці роки на окупованих територіях понаставляли багато пам’ятників – як їх зносити? Після громадянської війни в Іспанії та завершення правління Фраціско Франко повністю прибрали пам’ятки, які прославляли його режим. Натомість створили нейтральні монументи, які були зрозумілими перехіодному поколінню. А вже через 2-3 покоління почали активно розповсюджувати ідентичність через пам’ятки».
Військовий також вважає, що сепаратистів треба буде покарати, але робити це за законом.
«Попри те, що ми демократичне суспільство, треба позбавитися певних елементів які не будуть зароджувати українську ідентичність — дати їм можливість виїхати, або судити демократичним шляхом. До людей, які були заручниками ситуації і мали на це причини, на мою думку, варто проявити толерантність. Але зараз всі ці ідеї звучать доволі утопічно».
Богдан впевнений, що після звільнення Донецька і Луганська області повернуться в перманентний стан дикого поля і будуть не лише щитом східної частини України, а і центральної Європи
«Я не вірю, що Росія розпадеться — загроза, була, є і буде. Східній частині України випала честь бути форпостом цивілізованого освіту. В цьому ключі я бачу розвиток Донецької і Луганської областей: як в мілітарному плані, так і культурному. Феномен українського воїнства, шляхетності повинен затьмарити те, що було раніше. По факту, зараз офіцери, сержанти — це еліта. Вони повинні стати каталізатором до появи нового класу, який популяризуватиме національну ідею».
Обкладинка Катерини Василенко