До Дня визволення в’язнів фашистських концтаборів пропонуємо спогади нашого земляка з Лохвиці, знаного львівського письменника Миколи Петренка. Він зазнав примусової праці не тільки на німецькому оборонному заводі, але й на донбаській шахті та в камчатських лісах.
З 2009 року львівський меморіальний музей «Територія Терору» реалізує усноісторичний проєкт. Як розповів завідувач науково-фондового відділу музею Андрій Усач, від 2019 року цей проєкт діє під назвою #непочуті. Його мета – зафіксувати та зберегти спогади безпосередніх очевидців подій 1930–1950-х років: Голодомору, масових репресій та депортацій, Другої світової війни, Голокосту, повоєнного голоду. Співробітники музею розшукують очевидців та записують з ними інтерв’ю. Саме усна історія – один з головних методів при вивченні долі українців у трудових таборах: цю сторінку воліла замовчувати і німецька, і радянська влада.
Очевидці, з якими говорять у рамках проєкту #непочуті, мають різне коріння. Один зі співрозмовників – Микола Євгенович Петренко – наш земляк: його дитинство і юність минули в Лохвиці. Молодша наукова співробітниця музею Христина Рутар розпитала його про окупацію, та долю колишнього в’язня німецьких таборів в СРСР. Оскільки Микола Євгенович – письменник, у них вийшла довга і змістовна розмова. Ми переповідаємо найцікавіші її моменти. Про український дух козацького містечка, ставлення німців до в’язнів трудового табору і про те, як це – зустрітися через 45 років, читайте в нашому матеріалі.
До речі, якщо ви знаєте живих свідків Голодомору, Другої світової війни чи репресій, зв'яжіться з музеєм, і його співробітники запишуть спогади. Це дуже важливо, адже таких людей залишшилося зовсім мало, і їхня непочута історія відходить разом з ними.
Українські традиції козацького містечка
Микола Петренко народився 1925 року в Лохвиці. Мешканці ще зберігали пам’ять про те, що Лохвиця – козацьке містечко. Так, його батько походив з козацького стану, а мати була кріпачкою:
«Батько дав матері оцього козацького роду», – говорить Микола Петренко.
Попри те, що Лохвиця була невеликим містечком, тут зберігався козацький дух і стійкі українські традиції. У 1901 році на кошти меценатів за проектом Василя Кричевського побудовано Народний дім зі сценою. Лохвиця стала театральним містечком: тут грали усі провідні українські й російські колективи. Навіть Архип Тесленко, відомий український письменник родом з села під Лохвицею, написав п’єсу для цього місцевого театру і хотів бути там актором.
У 1922 році Сковороді виповнювалося 200 років. Громада вирішила вшанувати його пам’ять і замовила пам’ятник Іванові Кавалерідзе скульптору, що пізніше створив полтавський пам’ятник Шевченкові. Згодом земляк Миколи Петренка, літературознавець Семен Шаховський, розповідав, що за пам’ятник Сковороді громада «виплатила» авторові гонорар – 25 пудів пшениці. Це був рік першого більшовицького голоду на Україні.
За словами Миколи Петренка, під час національно-визвольних змагань двоє батькових братів були членами Української комуністичної партії. Після приходу до влади російських більшовиків їх переслідували. Батька, проте, не засудили: він був техніком-електриком, тож його відправили на будови соціалізму. Він будував ДніпроГЕС, завод «Азовсталь» у Маріуполі, ГЕС на Донбасі і в Старокостянтинові на Хмельниччині.
Микола Петренко згадує, що через постійну зайнятість і відрядження батька майже не було вдома. Це рятувало його від репресій, але сім’ї доводилося важко. Особливо це відчувалося з початком основної хвилі колективізації: почався голодомор, у людей позабирали і знищили ручні знаряддя праці – столярні і ткацькі верстати. Запевняли, що в колгоспах усе буде. Насправді ж у колгоспах не було нічого.
Влада закривала церкви:
«По всіх хатах ходили й били ікони, щоб нічого не залишилось», – говорить Микола Петренко.
У школі була своя «ліквідація»: позбувалися «націоналістичної» літери Ґ. Микола Петренко розповідає:
«Я тоді був першокласником. Учителька принесла пляшку, розбила її і дала нам повно таких дрібненьких скалок. Сказала, щоб ми обережно брали їх у руки й вишкрябували склом у букварі закарлючку в літери Ґ».
Окупація
Коли почалася Друга світова війна, Миколі було 15 з половиною років. Війна застала його в Черкасах, де він встиг закінчити перший курс поліграфічного технікуму:
«Нас спочатку забрали були в цей самий радянський загін, але він розпався. Ми були неозброєні, нічого в нас не було. Нас кинули, не годували, і ми самі розійшлися додому».
Рік окупації Микола прожив у Лохвиці. Згадує, що з харчів було тільки те, що виросло на городі. Найбільшою проблемою була сіль: магазини не працювали, її ніде було дістати.
У Миколи Петренка є поетична збірка, присвячена рокам під окупацією. Називається вона «По сусідству з гетто», адже поруч з українцями в Лохвиці жили євреї. До війни вони були ковалями, а їхні діти вчилися в одній школі з Миколою. Наш співрозмовник пам’ятає день, коли розстріляли євреїв. Це було 12 травня 1942 року. Рано-вранці усіх євреїв зібрали й повели на розстріл. Українці ж були зобов’язані працювати на колгоспному полі. По дорозі на роботу Микола побачив тіла розстріляних євреїв.
Пам’ять зберегла і світлий спогад з часів окупації: до Лохвиці приїхало кілька артистів з Києва і з Ніжина. Вони організували театр і в місяць давали пару прем’єр. Так за рік, який Микола провів в окупації, в театрі переграли всю українську класику. Коли ж підходив фронт, актори поїхали на Захід і пропали у вирі війни.
Коли фашисти почали влаштовувати облави і забирати молодь на примусові роботи в Німеччину, Микола не злякався. Навпаки, тоді сподівався побачити світу, адже це була Європа. Його з друзями піймали і повезли до Львова в Янівський табір. У місто прибули 28 жовтня 1942 року.
«З того часу я львів’янин», – говорить Микола Петренко.
Дві неволі
В’язні пробули в таборі недовго: з них сформували ешелон і повезли на роботу в Німеччину – в Бухенвальд. Тут теж пробули недовго: Миколу Петренка перевели у Штокбах – філіал Бухенвальду при оборонному заводі, де він і працював 2,5 роки до закінчення війни.
Микола Петренко згадує, що робота була важкою, але посильною. А от побутові умови й харчування були убогими:
«На сніданок – або чай, або сурогатна кава без хліба, тобто сніданку, по суті, немає. Обід – суп, 300 грамів хліба і 20 грамів маргарину. Тим, хто, як я, працював у важкому цеху, у вівторок і четвер давали подвійну порцію хліба. Вечеря – тричі на тиждень, тобто через день».
В’язні жили в бараках: кожен розрахований приблизно на 60 чоловік, а всередині поділений на 2 кімнати. У кожній кімнаті була буржуйка, маленький столик, двоповерхові нари й тумбочки. Узимку було холодно.
Не можна не сказати, що серед німців були справжні люди, які допомагали в’язням. Так, Микола Петренко пам’ятає про Гедвіг Штраус – німкеню в чорному, у якої на Україні вбили єдиного сина. Вона приносила їжу українським в’язням, і раз на тиждень щось від неї перепадало й Миколі. Згадує він також чоловіка на ім’я Альберт Лессінг, який більше року приносив йому їжу – бутерброд, чи просто шматок хліба, чи кілька картоплин. Ці люди могли бути й членами правлячої партії, але це не заважало їм по-людському ставитися до українських в’язнів.
Коли завершувалася війна і на територію Німеччини вступили американські війська, Микола вирішив повертатися додому. Каже, що йому в голову навіть не приходило не повертатися:
«Удома є якісь зобов’язання щодо батька й матері, та й узагалі там усе своє, рідне».
До дому, проте, колишні в’язні не доїхали: спочатку їх зупинили у Вроцлаві (Бреслау), який відійшов до Польщі. Там не було жодного цілого будинку, і Миколі та побратимам сказали розчищати вулиці. Потім їх привезли до Львова – знову в Янівський табір. Тепер табір, розрахований на 12 тисяч чоловік, був забитий колишніми в’язнями.
Тим, хто повертався з примусових робіт у Німеччині, радянська влада інкримінувала співпрацю з ворожим режимом:
«Есть люди, купленные немцами. Они ели немецкие булки, когда вы страдали в окопах, они заполняли толом рвущие тело гранаты, они помогали немцам. Когда мы призовем их к ответу, они залепечут о принуждении, о необходимости есть каждый день хлеб. И они ели этот хлеб, запивая его немецким пивом. Простишь ли ты им, боец?» – цитує Микола Петренко слова Іллі Еренбурга про військовополонених і в’язнів трудових, щоб ми розуміли радянську риторику.
Радянська влада сформувала з в’язнів німецьких робочих таборів ешелон і відправила його на Донбас – працювати на шахтах у Єнакієвому.
«Усяке бувало за життя: я працював і на заводах, і на рибних промислах. Але нічого нема гіршого, як на шахтах, скажу вам. Залізти на 8 годин у нору і довбати , довбати…», – говорить Микола Петренко.
Приблизно за два роки сестра Миколи переїхала вчителювати у Броди на Львівщину. Вона розповіла редактору місцевої газети про брата, який пише вірші ще зі школи. Отже, Миколу Петренка чекали в редакції районної газети в Бродах. Йому якраз тоді видали однорічний паспорт, бо до того давали посвідчення, дійсні тільки на території, де працювали й жили колишні в’язні. Тож він скористався нагодою і поїхав у Броди.
Через три місяці приїхали представники шахти, забрали Миколу Петренка і віддали під суд за те, що він, мовляв, утік із шахти. Так довелося пропрацювати ще 4 роки на Камчатці: ловити рибу, рубати ліс. У Броди вдалося повернутися в 1951 році. Таким чином, після 2,5 років примусової праці на німецькому заводі на Миколу чекало ще 6 років невільничого труду на соціалістичну батьківщину.
Вільне життя
Пропрацювавши рік у районній газеті, Микола Петренко вступив до Поліграфічного інституту у Львові. Закінчивши виш, став працювати на львівському телебаченні в редакції літературно-художніх передач. Микола Петренко пам’ятає живих класиків ще маловідомими поетами. Так, він готував телефільм про Ліну Костенко ще тоді, коли вона мала всього дві поетичні збірки.
Микола Петренко і сам писав вірші, а з 1957 року став членом львівської письменницької організації. Його як митця цікавила неволя української молоді в часи війни, тобто те, що пережив він сам, а від молодого автора чекали віршів про щасливе дитинство або принаймні про Камчатку, де він працював. Микола Петренко – не просто одноліток, а живий свідок шістдесятництва:
«За той час я стільки набачився гарних людей! Як би там не було і що б не говорили про українську літературу радянських часів, я бачив людей великої національної потенції».
Усього Микола Петренко написав понад сто книжок. Серед них є одна, присвячена знаним письменникам, художникам і композиторам, з якими йому пощастило працювати. Багатьох з них уже нема серед живих, тож автор вважає своїм обов’язком розповісти про людей високого таланту.
Невигадані сюжети
У розмові з Христиною Рутар Микола Петренко розповів дві історії, що варті бути фільмом чи повістю, тільки вони сталися насправді. Ділимося ними з вами.
Історія перша. Сестра
Під час німецьких облав на молодь попалася й сестра Миколи, тільки її вивезли раніше. Сестра потрапила в табір біля Шварцвальду, і рідня нічого не знала про її подальшу долю.
Уже в 1985 році, до 40-річчя Перемоги, Микола Петренко опублікував поему, присвячену сестрі Насті, комсомолці , яка загинула в німецькому концтаборі. Після цього одна з полтавських газет отримала листа від жінки-колгоспниці, яка упізнала в героїні поеми дівчину, з якою разом була в німецькому таборі. Жінка писала, що сестра не загинула.
Узявши в редакції контакти цієї жінки, Микола Петренко поїхав до неї в село. З’ясувалося, що в тому селі ще дві жінки були в таборі з його сестрою. Вони зійшлися всі разом і прозгадували цілу ніч. Микола дізнався, що його сестра вийшла заміж за французького військовополоненого, але за національністю поляка, і вони збирались виїхати на Захід.
Він продовжив пошуки. За два роки вийшов на українську організацію в Австралії. Там допомогли знайти сестру, і в 1990 році вона приїздила на Батьківщину. Через 45 років Микола Петренко побачив сестру завдяки щасливому випадку і п’яти рокам пошуків.
Історія друга. Помилилася адресою
Микола Петренко простягає листа і просить зачитати.
«Дорогий Колю! Щасливий випадок допоміг мені знайти твою адресу. Пройшло вже 60 років, але в мене все ще є маленька надія, що хоч хтось може мені написати, що стало з тобою. Чи пам’ятаєш ти дівчинку Люду, яка працювала на кухні табору? Сьогодні в неї є вже діти, онуки й правнуки. Ми повернулися в Польщу, на возз’єднані землі. Околиці Зеленої Гури дуже гарні: багато лісів, грибів і ягід. Запрошую тебе! Посилаю тобі ксерокопію твоїх віршів. Я бережу їх і часто читаю, тоді повертаються спогади – хороші і погані. Але ж із цього складається життя. Перепрошую, що не пишу по-російському: я вмію писати, але з помилками і, на відміну від тебе, уже не можу. Сердечний привіт тобі і твоїй родині!»
Це написала дівчина з того самого табору німецького, де працював Микола Петренко. Ця Люда – полька родом із Білокременця. Коли вони познайомилися, їй було всього 14. Якось Микола подарував їй вірші, і вона берегла їх усе життя:
«То, може, єдиний випадок, коли повоєнні оці таборові історії зійшлися через 60 років після війни».
Сміхота в тому, що вона випадково знайшла адресу Миколи Петренка, точніше, не його адресу. Люда написала на адресу Миколи Петренка з міста Лохвиці, але то був інший Петренко – повний тезко. Його дружина була вчителькою, знала вірші Миколи Петренка, мала пару його книжок, тож знайшла правильну адресу через редакцію і переслала листа адресату.
Редакція висловлює вдячність за матеріали Меморіальному музею «Територія Терору» у Львові
Інтерв’юерка Христина Рутар
Фото Анни Малахової та з приватної колекції Миколи Петренка
Оцифровано Меморіальним музеєм «Територія Терору»