Переселенка Халіса Біналієва вирощує та продає сукуленти. Через активність бойових дій на Донеччині родина переїхала спочатку на Дніпропетровщину. Після від’їзду у грудні 2024 року три авіаудари знищили її рідний дім разом із садом, який жінка створювала роками. Аби знову не збиратися поспіхом, сім’я вирішила переїхати на більш безпечну Полтавщину. Зараз у дворі будинку поблизу Кобеляк ростуть 600 сортів молодила та близько 150 сортів очитків. Рік тому на цьому місці було порожнє поле.
Бабуся та дідусь Халіси Біналієвої походять з субетнічного народу турків-месхетинців, яких у 1944 році депортували за сталінським наказом з Грузії до Середньої Азії. Сама Халіса народилася в Узбекистані. Звідти родині довелося переїхати до України через Ферганські погроми. З 1990 до 2024 року жила в Донецькій області. Через загрозу обстрілів і застосування нового озброєння родина переїхала на Дніпропетровщину, в селище Покровське.
Через невелику відстань до лінії фронту родина ухвалила рішення зібрати речі і перебратися, тепер уже на Полтавщину, де жінка продовжує вирощувати й продавати сукуленти. Жінка розповіла ЗМІСТу історію свого роду, шлях у бізнесі та життя на новому місці.
Як жінка почала займатися вирощуванням квітів
Захоплення рослинами супроводжує Халісу з того моменту, як вона навчилася ходити. Першим яскравим спогадом із дитинства стали кущі хризантем бабусі в Узбекистані:
«Мене змалку цікавило, чому у рослини крона саме у формі шапочки. Я підходила, гладила ці листочки, від яких пахло по-особливому. А потім вона зацвіла, і я вперше в житті побачила квітку під снігом. В Узбекистані це стало для мене відкриттям – як це квітка цвіте взимку і на ній лежить сніг».
Вже до 8 років зацікавлення переросло у хобі. Дівчинка обережно зривала живці, сама робила цвяхом дренажні отвори в порожніх баночках із-під фарби та вкорінювала рослини на підвіконні. Тоді ж з’явилася перша любов до сукулентів, зокрема до каланхое, які швидко ростуть та невибагливі до умов середовища.
Трагедія народу: депортація 1944 року та втеча з Узбекистану
Коріння родини Халіси Біналієвої походить із Грузії, з регіону Месхеті. У листопаді 1944 року за наказом Сталіна весь їхній народ турків-месхетинців депортували до Середньої Азії. Халіса Біналієва пригадує розповіді бабусі про ті події:
«Ми корінне населення Грузії. Мова у нас тюркська. Вона схожа на узбецьку, татарську, казахську. У листопаді 1944 року за наказом Сталіна відбулася депортація всього нашого народу з Грузії. Прийшли зі зброєю, дали дві години на збори, завантажили у вагони з щілинами й соломою, де не було жодних нормальних умов».
Потяг їхав Середньою Азією 40 днів. За цей час безліч людей померли від голоду та холоду, а загиблих доводилося викидати просто на ходу з потяга. Тих, хто вижив після виснажливої дороги, хаотично висаджували з вагонів на проміжних зупинках, довільно залишаючи членів однієї родини у різних населених пунктах, тоді як інших змушували їхати далі. Бабуся й дідусь Халіси потрапили до Узбекистану в 10-річному віці. Оскільки діти залишалися сиротами, місцеві прихистили їх. Заради виживання та щоб діти не створювали додаткового клопоту, дітей дуже рано віддавали заміж – дівчат у 11–13 років, хлопців у 16–17 років.
В Узбекистані, де бабуся опинилася після депортації 1944 року та народилася Халіса, почалися погроми. У травні–червні 1989 року у Ферганській області спалахнули масові міжетнічні конфлікти, спрямовані проти турків-месхетинців.
Економічна криза часів «перебудови», дефіцит товарів та масове безробіття серед місцевої молоді створили ґрунт для соціальної напруги, яку підігрівали міфи, нібито депортована меншина живе заможніше та займає кращі землі. Приводом до вибуху насильства стала побутова сварка на ринку в місті Кувасай через тарілку полуниці, яка миттєво переросла у криваві бійки.
За свідченнями очевидців, погроми мали ознаки спланованих акцій: нападникам роздавали списки адрес турецьких родин, підвозили їх на машинах та постачали алкоголь. Для придушення насильства радянська влада запровадила комендантську годину й евакуювала понад 16 тис. турків-месхетинців з республіки.
Тікаючи від погромів, за рішенням общини та порадою аксакалів (духовних лідерів і старшин), родина Халіси Біналієвої у 1990 році знайшла прихисток в Україні, а саме у селах Костянтинопіль та Улакли на Донеччині, де їм довелося будувати життя з нуля.
Для родини важливими залишалися рішення общини. Після початку російської агресії у 2014 році їхня община вирішила переїхати до Туреччини. За словами Халіси, там для представників громади збудували будинки та надали їх безкоштовно, а протягом перших п’яти років люди отримували допомогу від держави. Сама Халіса, її сестра та брат залишилися в Україні. Родина вже мала тут бізнес і не хотіла залишати те, що створювала роками.
«Ми не захотіли залишати те, що вже нажили такою важкою працею. Нам подобалося жити в Україні, у нас був свій бізнес: торговельна точка і господарство, де ми вирощували перець гектарами», – розповідає садівниця.
Як з’явився бізнес із молодилами та очитками
На Донеччині родина мала власну торгову точку та займалася вирощуванням перцю. Проте згодом Халіса Біналієва захопилася ландшафтним дизайном. Вона хотіла облаштувати альпійську гірку, але звичайні квіти не витримували спеки на кам’янистому ґрунті. Шукаючи посухостійкі рослини, вона випадково купила на ринку перші три сорти молодила:
«Продавець сказав мені: “Це молодило або кам’яна троянда. Це для альпійських гірок”. Я привезла їх, посадила і місяць спостерігала. Коли побачила, як швидко вони почали розростатися, почала шукати інші сорти».
Першу колекцію з 70 сортів Халіса Біналієва придбала у земляків із Донеччини. Спочатку вона навіть не думала про продаж рослин і збирала їх для себе.
«Я привезла першу колекцію, висадила на клумбу. Чоловік каже: “Ну от, усе нарасте красиво і будеш сама продавати”. А я кажу: “Яке там продавати? Це все мені», – пригадує садівниця.
За два роки вона зібрала понад 500 сортів молодил. Коли рослин стало багато, чоловік запропонував розсадити їх за номерами та назвами й продавати надлишки. Так, колекціонування поступово переросло у справу життя. Потім до молодил додалися очитки (або їх називають седуми) різних видів – високорослі, кущові та ґрунтопокривні.
З 2018 року Халіса почала систематично вирощувати рослини та продавати залишки через соцмережі. Вона створила окремі каталоги молодил та очитків – високорослих, кущових і ґрунтопокривних:
«Спочатку це були кілька ящиків живців одного сорту, ще декілька ящиків іншого. Молодила просили – я теж зривала, загортала, підписувала і продавала людям. Потім дуже багато людей помітили мою сторінку, стало більше підписників, більше клієнтів», – розповідає вона.
Покупці цінували не лише низьку ціну (80 грн за пишний вазон проти 180–220 грн у магазинах), а й дбайливу упаковку у паперові тубуси, яка дозволяла доставити рослини неушкодженими. За її словами, така упаковка допомагає рослині пережити навіть неохайне транспортування:
«Я спочатку загортаю рослину в пакет, щоб не висипалася земля. Потім беру папір, загортаю рослину в тубус і з обох боків заклеюю скотчем. Навіть якщо коробку на “Новій пошті” будуть не дуже акуратно перекладати, з рослиною нічого не станеться», – пояснює жінка.
За словами Халіси, саме така упаковка часто стає причиною повторних замовлень і рекомендацій від покупців.
Попит на сукуленти зростає і через зміну клімату: звичні для українських клумб ромашки чи айстри без поливу не завжди витримують спеку. Молодила й очитки краще переносять посуху та морози, хоча навесні з них потрібно прибирати відмерлі пагони та наводити лад у клумбі. У Халіси в дворі є композиції з каміння, молодил та очитків (рокарії).
«Першим у селі зруйнували наш дім»: як російські КАБи знищили будинок на Донеччині
Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, лінія фронту була за 30 км від Костянтинополя, де жила родина. Проте у 2024 році російські війська почали систематично знищувати цивільне населення КАБами та касетними боєприпасами.
«Це було пряме знищення цивільного населення. Обстрілювали двори, коли люди стояли за гуманітаркою. Я в поспіху згребла колекцію молодил без підписів у ящики, викопала п’ять сортів очитків і найулюбленіші хвойні рослини. Чоловік без зупинки викопував цінні дерева», – розповідає садівниця.
У жовтні того ж року родина виїхала до селища Покровське на Дніпропетровщині, де поспіхом посадила вивезений сад. Але фронт наближався.
9 грудня 2024 року трьома КАБами росіяни повністю знищили новозбудований двоповерховий дім родини у Костянтинополі разом із ландшафтним дизайном, альтанками та декоративним водоспадом, у який жінка вклала роки праці. На місці двору утворилася вирва завглибшки 6 м:
«Першим у селі зруйнували саме наш дім. Просто всі будівлі наче вітром здуло», – розповідає переселенка.
Причиною цілеспрямованого удару стала евакуаційна машина українських військових, яка заїхала на подвір’я. Російські окупанти відстежили її з дронів і завдали масованого удару. Перша бомба влучила у край будинку, який господарка з чоловіком роками будувала власноруч. Військові встигли сховатися у підвал, а вже за 30 секунд у двір прилетіли ще три КАБи. Про деталі трагедії родина дізналася від військових, які вижили у підвалі.
Дізнавшись про це, родина вирішила переїжджати далі, аби знову не збиратися поспіхом. Тому чотири місяці поживши на Дніпропетровщині, в селищі Покровське, сім’я поїхала далі. Вони викликали вантажівку, зібрали речі та вирушили шукати новий дім на Полтавщині.
Новий старт на Полтавщині
Зрозумівши, що треба рухатися далі в безпечніші регіони, родина обрала Полтавщину через родючі ґрунти та схожий клімат. Переїзд відбувся в січні 2025 року. Спочатку родина жила у двох різних орендованих квартирах, поки шукала будинок, а потім робила ремонт.
Викопані рослини з відкритим корінням теж переносили з квартири на квартиру, під час пошуків постійного помешкання. У березні 2025 року Халіса висадила збережені рослини на новій ділянці у селі Підгора на Полтавщині:
«Коли ми вирішили переїжджати, у січні (прим. ред. 2025 року) вже викорчовували все те, що встигли там посадити. Звісно, чимало рослин потім не вижили, бо, уявіть собі, ми з ними носилися по всій Полтавській області. Бо не одразу в цей будинок заїхали. Він був недороблений усередині.
І оці викопані рослини з грудкою землі у пакетах ми перетягували з квартири в квартиру, і всю колекцію в ящиках без ґрунту теж носили й розкладали, де тільки можна було. Коли тут швидко зробили ремонт, просто пофарбували стіни, якраз настав березень, і я одразу почала висаджувати все, що ми навезли.
Уже у квітні й травні почала помічати, що деякі хвойні не витримали, бо корінь був голий, без землі. Грунт просто розсипався дорогою, поки ми це все перевозили. З багатьма довелося попрощатися, тож на їхні місця я докуповувала нові, такі ж самі сорти».
Буквально за один рік із порожнього поля, засипаного щебенем та будівельним сміттям, утворився розкішний сукулентний двір. Місцеві мешканці та гості, які приїжджають до саду Халіси, не вірять, що всю цю красу створили лише навесні минулого року. Люди щиро дивуються, як швидко вдалося облаштувати такий масштабний простір.
Майстриня пояснює, що такий швидкий результат можливий завдяки природним властивостям сукулентів. Ці рослини дуже стрімко розростаються, розмножуються й швидко закривають собою відкритий ґрунт. Щоб далі працювати, власниця сукулентного двору оформила ФОП:
«Я хочу працювати і щоб я могла дарувати людям радість. Удома, коли ми жили, у мене різних сортів було потроху, зовсім небагато, а зараз десь у чотири рази більше».
Сьогодні в колекції Халіси Біналієвої 600 сортів молодила (500 із них на продаж, 100 – новинки), близько 150 сортів очитків та власні сортові гібриди. Особлива гордість майстрині – гібриди очитків. Коли різні сорти ростуть поруч, вони природно повторно запилюються бджолами та вітром. Зібране насіння дає унікальні екземпляри:
«Всі ці рослини знову запилюються, а потім у ґрунті проростають інші, яких немає в усьому світі. Він такий один-єдиний. Я даю йому назву, описую, як він росте. Зараз у мене на продаж є 16 власних сортів-гібридів, які я встигла викопати під касетними обстрілами».
Нові види квітникарка не створює самостійно. Увесь процес бере на себе природа, а саме вітер і комахи. Жінка пояснює, що закордонні селекціонери перехресно запилюють різні екземпляри, виводячи нові ексклюзивні сорти. Проте для неї немає різниці, хто саме створив гібрид – людина чи природа. Завдяки такому природному розмноженню підприємиця розраховує вже за рік поповнити власну колекцію ще на 35–40 сортів унікальних рослин.
Не обійшлося і без справжнього дива під час евакуації. Разом із грудками землі на корінні молодил з Донеччини приїхало насіння. На новому місці на Полтавщині навесні проросли два унікальні гібридні очитки:
«Вони приїхали з нами насінням, яке я навіть не бачила, а проросли тут і зараз ростуть розкішними кущами. Ці два очитки на все життя нагадуватимуть мені про наш дім у Костянтинополі».
Після вимушеного переїзду та остаточної втрати родинного дому на Донеччині Халіса Біналієва не відчула розгубленості щодо побуту. Натомість була радість від того, що на новій ділянці є велика територія, де можна розбити новий сад, а не обмежуватися крихітним клаптиком землі. Проте ця радість перепліталася з глибоким болем через зруйноване минуле життя:
«Була така тиха радість, але водночас і велика скорбота за втраченим, зруйнованим домом. Тому труднощів як таких не було. Тут було, знаєте, як: або бий, або біжи. Тобто або пропади, або відновлюйся.І я вирішила відродитися, а не зникнути зовсім із соцмереж, закритися в собі й опустити руки. Вирішила піднятися й стати ще сильнішою. Весь минулий рік, свій перший рік тут, я відновлювала свою колекцію».
Щоденна робота з землею та рослинами стала для садівниці не лише джерелом енергії та прибутку, а й головним сенсом життя.
Адаптація на Полтавщині пройшла швидко. Перший рік пішов на відновлення колекції. У цьому Халісі дуже допомогли її підписники та покупці з усієї країни. Вони надсилали коробками кущі, дарували та обмінювали рідкісні сорти. Завдяки такій підтримці сортову колекцію вдалося швидко відродити, а гібриди очитків та молодил самостійно засіялися на новому ґрунті. Сама садівниця каже, що після переїзду найбільше здивувалася власній реакції:
«Спочатку була якась внутрішня радість від того, що трапився новий дім і в мене є велика територія, де можна створити новий сад».
Після весняного відновлення колекції попит швидко повернувся. Халіса розповідає, що за два місяці активної роботи відправила понад 400 замовлень. Люди продовжують витрачати гроші на рослини навіть під час війни.
«Усе дорожчає, кажуть, що зима буде важкою. Але ніхто на це не зважає й не відмовляється від рослин через те, що нібито треба економити на їжу, а квіточки залишити на потім. Ні, квіти у людей стоять на першому місці, тому що вони заспокоюють і дарують емоції. Багато хто пише: “У наш нелегкий час я вирішила зробити собі подаруночок, щоб хоч якось відволіктися”. Люди купують квіти, незважаючи на війну чи скруту», – каже колекціонерка.
Відкритість бізнесу та абсолютна довіра клієнтів
Сьогодні Халіса Біналієва розвиває дві сторінки у Facebook, які сукупно нараховують майже 14 тис. підписників. Одну з них – «Халіса сукулентні рослини» – вона веде давно, а другу, «Сукулентний двір», створила як резервну після блокування рекламного акаунта першої сторінки. На обох сторінках жінка продовжує приймати замовлення.
Вона будує свій бізнес на повній прозорості та довірі. Кожне замовлення перед відправкою майстриня фотографує, підписує ім’ям покупця та викладає у публічний доступ. Усі фотографії сортуються за окремими папками, починаючи з 2019 року.
Це допомагає легко вирішувати будь-які непорозуміння. Якщо клієнт каже, що в посилці бракує якоїсь рослини, Халіса відкриває архівні фотографії відправки за цей день. Якщо на знімку дійсно немає потрібного горщика, вона одразу повертає гроші або безкоштовно додає рослину до наступного замовлення.
Робота з клієнтами базується на взаємоповазі та ненав’язливості. Пані Халіса попереджає про терміни відправки, які можуть зміщуватися на день-два через погоду чи сімейні обставини, і відправляє посилки лише після згоди та оплати. Якщо людина попросила реквізити, але не сплатила замовлення, вона ніколи не нагадує про це й не квапить. Підприємиця переконана, що в житті бувають різні обставини, тому важливо ставитися до покупців із розумінням:
«Я не пишу людині: “Ну що, ви будете оплачувати?” Може, в людини обставини змінилися. Я вважаю, що треба просто розуміти людей», – говорить вона.
За її спостереженнями, високий попит на сукуленти в Україні пов’язаний із тим, що ці рослини відповідають сучасним європейським трендам колекціонування:
«Україна зараз переходить до європейського стандарту колекціонування. Багато сортів приходять із різних частин світу, люди між собою обмінюються, купують новинки, радяться», – пояснює Халіса Біналієва.
Частина сортів походить із різних регіонів світу, а в Україну потрапляє переважно через людей, які привозять рослини з Європи. Сама Халіса не їздить за новинками за кордон: купує окремі сорти в українських колекціонерів.
Як влаштований робочий день
Незважаючи на великі обсяги, Халіса працює сама, без помічників, сама живцює, приймає замовлення та пакує. Вона дотримується принципу турботи про власне здоров’я:
«Щоб це приносило радість, я не виснажую себе. Я висипаюся. Можу спати до 9 ранку. А потім працюю до самого вечора. Головне для мене – виспатися вранці, тоді у мене є витривалість на весь день. Ця праця повинна приносити радість».
Багато покупців приходять за рекомендаціями: викладають фотографії своїх клумб, показують, як розрослися придбані рослини, і радять її сторінки іншим.
Сьогодні підприємиця розвиває свої сторінки у Facebook «Халіса сукулентні рослини» та «Сукулентний двір», надихаючи тисячі українців створювати затишок у своїх садах.
Нові виклики: служба чоловіка та опіка над тваринами
Останні місяці принесли родині нові випробування. Чоловіка Халіси мобілізували до лав ЗСУ. Весь великий обсяг роботи, а це не лише сукулентний сад, а й вирощування 6 га перцю, повністю лягли на її плечі.
Попри емоційне навантаження та велику кількість щоденних дзвінків від клієнтів і робітників, вона справляється з усіма процесами. Розповідає, що найскладніше – постійно перемикатися між власною справою та роботою чоловіка. Водночас вона не сприймає щоденну роботу лише як обов’язок. Раніше, коли через дощ вона не могла вийти в сад, їй було складно просто сидіти без справи:
«Мені краще працювати з рослинами, із землею. Це приносить задоволення, дає енергію та сенс у житті», – говорить садівниця.
Окремою важливою частиною життя Халіси є турбота про тварин. Разом із речами вони вивезли з зони бойових дій свого великого собаку та п’ятьох шотландських котів. Вже на Полтавщині до їхнього двору почали приходити сусідські та покинуті тварини. Переселенка віддала сусідських тваринок, які приходили у її двір, ветеринарам на стерилізацію, попередньо запитавши у їхніх власників, і зараз опікується вже десятьма котами.
Наразі тварини мешкають у приміщенні котельні, де до зими планується облаштувати спеціальні маленькі дверцята для вільного пересування котів. У майбутніх планах родини – побудувати окремий літній будиночок для котів, а також повноцінні господарські споруди, гараж та підвал.
Життя на Полтавщині та плани на майбутнє
Полтавщина зустріла родину сприятливим кліматом і гостинними людьми. Халіса Біналієва каже, що місцеве повітря має помірну вологість, завдяки чому тіньолюбні рослини не згорають на сонці так, як це було під сухим гарячим сонцем на Донеччині.
Особливою радістю для родини стала можливість купувати натуральні домашні продукти – яйця, птицю та м’ясо у місцевих. На Донеччині родина теж вирощувала перці, і через постійну зайнятість сім’я роками купувала лише фабричну продукцію, тому сільський побут Полтавщини викликає у них щире захоплення.
Водночас переселенка розповідає, що віддалені села регіону залишаються без мобільного зв’язку, шкіл та магазинів, через що місцевим жителям доводиться їздити за продуктами до районних центрів.
Самій Халісі така відстань не створює значних проблем: її будинок розташований приблизно за 2 км від Кобеляк, тож за потреби вона може поїхати до магазину. Водночас жінка вважає, що для віддалених сіл потрібні хоча б невеликі магазини. Вона також зазначає, що в деяких селах складно підтримувати зв’язок із близькими.
Водночас, за словами власниці сукулентного двору, тут простіше знаходити сезонних працівників. На Донеччині, де багато сімей самі вирощували перець, з робочими руками було складніше. На новому місці родина вже дала місцевим людям сезонну роботу – від посадки та прополювання до збору врожаю. Переселенка каже, що для селян це можливість заробити гроші на зиму:
«Тут я можу зателефонувати одній людині, і вона збирає мені бригаду. Навесні вони садять, прополюють, потім є перерва приблизно на півтора місяця, а потім починається збір до морозів. Для людей це можливість заробити і відкласти гроші», – розповідає Халіса Біналієва.
Говорячи про майбутнє, підприємиця ділиться, що після втрати власного дому навчилася не загадувати наперед, а покладатися на долю:
«Після втрати дому, в який я вклала душу і планувала там постаріти, я більше ніколи не кажу наперед. А поки живеться, я буду жити й займатися тим, що роблю».
У її найближчих професійних планах – розширення території під нові власні сортові гібриди очитків, кожному з яких потрібно щонайменше пів метра простору для повноцінного росту. Халіса Біналієва мріє про настання миру, яке дозволить відбудувати повноцінне господарство, розширити сад і втілювати всі задумані плани.
Після втрати дому жінка більше не планує життя на роки вперед. Халіса Біналієва говорить, що вдячна за можливість виїхати не лише з речами, а й із тваринами та частиною рослин. Водночас розуміє, що повернутися до колишнього життя вже не вийде:
«Попереднє життя вже не буде таким самим. Попереду – нове життя, нові події, нові люди».
Фото з особистого архіву Халіси Біналієвої