Вічна стоянка. Так називають місце, де сьогодні стоїть єдиний в Україні експонат Ту-160, який пілоти назвали «Білим лебедем». У 2000 році льотчик Щербак востаннє переганяв літак з Прилук до Полтави. Тоді з нього зняли двигуни, тому цей бомбардувальник більше ніколи не полетить, на відміну від ще 8 таких «лебедів», які віддали росіянам. До роззброєння тепер ставляться неоднозначно, але відомо, що цього вимагав час і обставини: після здобуття незалежності Україна декларувала себе як без'ядерна держава, тому добровільно позбулася цього озброєння.
Історія української авіації тісно пов’язана з Полтавою. Варто лише згадати про авіабазу «Полтава», 185-й гвардійський важкий бомбардувальний авіаполк, стратегічну повітряну операцію «Френтік», службу першого президента республіки у вигнанні Ічкерії Джохара Дудаєва та «Програму спільного скорочення загрози».
Окрім багатолітньої історії, у музеї тепер є елементи сучасної. Після повномасштабного вторгнення росії до Музею важкої бомбардувальної авіації (філія Національного військово-історичного музею України) почали привозити хвости знищених ворожих літаків, спалена танки та бронемашини.
Заступник директора музею Микола Білокінь показав їхні найцікавіші експонати та розповідає про важливі етапи існування авіації у межах Полтави.
Роззброєння
Останній український бомбардувальник Ту-22М3 утилізували 27 січня 2006 року. Тоді на авіабазі «Полтава» віддали на брухт останній із 60 українських бомбардувальників Ту-22М. Це відбулося в межах «Програми спільного скорочення загрози», яка передбачала відмову України від стратегічної ядерної зброї та ліквідацію всіх засобів її доставки. Роботу фінансували Сполучені Штати Америки. Зокрема знищили 17 Ту-22М2 та 43 Ту-22М3, а також 423 авіаційних крилатих ракети Х-22, які перебували на озброєнні Повітряних сил України.
«Коли був Будапештський меморандум, ухвалили рішення, що ми тільки обороняємося. Вирішили, що наступальних дій не ведемо, тому нам важкі бомбардувальники не потрібні. Поступовим було й скорочення. У нас були військові частини, що входили у дивізію й були сформовані у 1943 році, розформовані у 2004 році. Загалом, літаки потихеньку нищили під контролем американців. Сказати правильним це було чи ні, нехай ваше несвідоме зробить висновки».
На вічній стоянці бачимо літак Ту-95, який мав технічну можливість пускати ракети Х-55 і Х-101. Такі ж літаки використовують для бомбардувань українських міст. Раніше їх розміщували у саратовській області на аеродромі «Енгельс», а пуски ракет виконували з Каспійського моря. Тепер їх перемістили до мурманська.
«Це перший реактивний бомбардувальник. Ще є Ту-16, Ту-4 і Ту-160, які розміщувалися у нас. Саме в Україні їх вперше випробували. Усього було до 20 машин, але вирішили, що нам не потрібні більше і літак знищили. Ще 8 літаків передали в росію на взаємозаліки, а інші, з великим моторесурсом, знищили».
Далі макет літака Ту 22-МЗ. Микола Білокінь розповів, що він призначений для ракетно-бомбового удару у глибокому тилу противника. З собою ці моделі можуть брати бомбове і ракетне навантаження. Одна з них – Х-22, що вбила 22 людини у кременчуцькому «Амсторі» й вдарила по багатоповерхівці у Дніпрі. Ракета не нова, але потужна, тому росіяни активно її застосовують. Х-22 має 11 м довжини, важить до 5 тонн й має метровий діаметр. Може летіли до 4 махів, до 4 тис. км на годину.
Сьогодні росія використовує Ту-95 та Ту-22М3 у війні проти України.
Інший літак – Ту-160. Він дещо сучасніший. Такі моделі перебували в Прилуках, а на озброєння їх поставили у 1987-89 роках.
«Цей макет «є тільки у нас, він єдиний в Україні. Летить зі швидкістю до 2200 км на годину, заправляє 148 тонн пального, має максимальну вагу 2 тис. 745 тонн. Має змінну конструкцію й геометрію крила, а максимальний підйом можливий на 12 тис. м. Найдовший політ можливий на 18 тис. км з дозаправкою в повітрі. Такі літаки використовували у Сирії».
З 2000 року й назавжди «Білий лебідь» лишатиметься на стоянці:
«Двигуни зняті. Він більше ніколи не полетить», – констатує Микола Лебідь.
Усі літаки, чиї макети лишилися в Полтаві, втратили своє призначення й використовувалися з навчальною метою. Ідентичними літаками росіяни обстрілюють українські міста. Микола Білокінь каже, що потужні характеристики дозволяють льотчикам бити ракетами на вкрай високих відстанях й далеко від цілей. Пілоти бомбардувальників не бачать куди саме прилетить, бо їхні ракети уже запрограмовані і їх потрібно лише випустити штурману. Але жоден з цих льотчиків не може не знати, що він щоразу стає військовим злочинцем, через якого гинуть цивільні.
Знищена російська техніка
Віднедавна однією з експозицій музею стала виставка спаленої військової техніки просто неба. Знищені танки чи БМП сюди передають українські військовослужбовці, які працюють на різних напрямках. Микола Білокінь каже. Що вони перебувають у тісному контакті з воїнами. Іноді вони телефонують до музею і кажуть: «Ми літак збили, треба?»:
«Часто кажуть, що у них є такий чи інший експонат. Для мене воно все "вау". Особливо, коли летить ракета Х-101 і її збивають, або гелікоптер, який збивають пострілом з "Ігли". 24 лютого спрацював інстинкт самозбереження. Люди переживали за музей, бо стільки праці сюди вклали, але вдалося все вберегти».
Про кожен новий експонат Микола Білокінь знає у деталях. Виставку спаленої техніки влаштували силами музею та ЗСУ і тепер вона має попит серед відвідувачів.
Один з її елементів – хвостова частина літака Су-25. Його українські військові збили 2 березня 2022 року під Макаровим. На «хвості» була радянська зірка, але її вирізали. Музейник підходить ближче, огортає поглядом і дає висновок: усе, чим вони пишалися тепер лежить у нас або на землі, або в ній.
Поряд лежить фрагмент російського гелікоптера Мі-8. Його знищили українські військові під Макаровим. Трошки далі є башта від БМП БМД-4:
«Я хочу сказати, що це сучасна машина й вона доволі дорога, бо виконана з алюмінію. На ній теж стоїть французька оптика. А тепер вона у такому стані завдяки ЗСУ. А ось стоїть знищений танк з Гадяча, нам хлопці привезли».
У цьому ж секторі розміщені бронетранспортер, БТР-82 та БМП-2, легендарний танк Т-80 й башта Самохідної установки 155-мм гаубиці, яку знищили під Тростянцем на Сумщині.
Історичні експонати й «Френтік»
У музеї можна побачити макети літаків та техніки, що використовувалася у Другій світовій війні.
До прикладу, літак Су-24 – фронтовий бомбардувальник для завдання ракетно-бомбового удару у фронтовій частині коли ведуться бої. Його крейсерська швидкість сягає 1 тис. 400 км на годину. Його максимальна швидкість – 1 тис. 700 км на годину. Екіпаж – двоє пілотів:
Інший експонат – гелікоптер Мі-8Т. Ця техніка й досі використовується нашими силами оборони. Вертоліт призначений для евакуації поранених, висадки десанту, перевозки вантажу. Він досить популярний, тому музей лишив його як експонат.
«У нас також є легендарний танк Т-34, тягачі, пункт зв’язку, гармати 45 мм, 76мм, гаубиці 122 мм, 152 мм. У центрі розташована Алея героїв Другої світової війни. Тут є герої, які отримали відзнаки перебуваючи у 184 важкому бомбардувальному полку».
Історія музею тісно пов’язана з Другою світовою. У 1944 році на авіабазі «Полтава» стяли американські літаки Boeing B-17 Flying Fortress й відбулася стратегічна операція «Френтік» (у перекладі «Скажений»).
Микола Білокінь розповідає, що суть операції полягала у тому, що літаки з Британії та Південної Італії бомбардували Німеччину та її сателітів й поверталися в Полтаву на обслуговування. Потім знову вилітали на завдання.
Тодішній радянський лідер Йосиф Сталін не хотів розміщувати літаки в Полтаві й прагнув знайти для цього інше місце, але американцям вдалося його переконати. Отже, до вересня літаки розміщувалися у межах Полтавщини:
«Літаки були у Полтаві, Пирятині, Миргороді з санітарною частиною у Нових Санжарах. Злітна смуга була грунтовою, тому американці вони привезли металеві плити й облаштували злітку. Норма була 9 кв м на день, а наші жінки складали до 12 метрів».
У пам’ять про цю операцію 21 вересня 2019 року у музеї заклали капсулу з посланням поколінням на 100-річчя «Френтіку».
Джохар Дудаєв
Окрема експозиція у музеї присвячене Джохарові Дудаєву. Він служив у 185-му гвардійському Кіровоградсько-Будапештському Червонопрапорному важкому бомбардувальному авіаполку з 1985 по 1987 рік, обіймав посаду начальна штаба.
Побратими Дудаєва позитивно згадують про нього й пам’ятають, що це був справедливий командир, який вкрай відповідально ставився до своєї роботи й мешкав на вул. Кучеренка.
«Він міг з солдатом та офіцери говорити однаково. Суворий, але справедливий. У 1996 році його запеленгували російські служби і він загинув на руках дружини. Тоді Дудаєв уже був президентом Ічкерії. Росіяни завжди хочуть когось захватити і він це бачив. Знав, що Росія розпадеться, бо їхня політика і ментальність несумісна з існуванням людини».
У Полтаві досі лишаються побратими Джохара Мусаєвича. Один з них штурман Дмитро Христов, який літав з Дудаєвим. Також згадують як він брав участь в афганській війні, але соромився цього:
«За вірою він був мусульманином, а коли спілкувався з чеченцями, то завжди був на рівних й не командував. Його сан, за їхньою вірою, був нижчим, то ж підкорявся людям з вищим саном. У 1987 році він переїхав працювати командиром дивізії у Тарту в Естонії й брав участь в афганській війні, бомбардував кишлаки й міста, але приховував це, бо знав що це було неправильно».
Розлого про життя Джохара Дудаєва читайте за посиланням.
Відео – Олена Стадник, Євген Чорний, Юлія Сухопарова
Випущено за підтримки ERIM - Equal Right & Independent Media
