2025 рік. Потяг Львів-Краматорськ зупиняється в Полтаві на 40 хвилин. Олена на пероні рахує секунди. Прибуває її чоловік Ростислав. На нього чекають поцілунки коханої, а потім він знову зайде до свого купе, що поверне його в задушливі обійми Донеччини.
1942 рік. Клавдія Ботвіновська у Сокілці на Полтавщині пише листи чоловікові. Деякі з них зберегли сліди від сліз. Палкі слова, кілька речень про побут, смішні історії про зростання сина. Загортає їх у трикутник і підписує: «Польова пошта. 31452. Дмитру Івановичу Ботвіновському». Він отримає їх з печаткою «Переглянуто».
8 травня – День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Важливий для світу й особливо болючий для України, адже тут історія ніби повторюється. Триває найбільша з часів Другої світової війна, що забирає коханих і щасливі роки тих, хто чекає рідних із фронту.
ЗМІСТ публікує дві обʼєднані війною історії кохання й памʼяті, між якими майже століття. Олена та Ростислав і Клавдія та Дмитро Ботвіновські, які кохають і кохали, чекають і чекали.
Польова пошта 1942 року
Фронтові листи Клавдії та Дмитра Ботвіновських зберегла родина. Обох давно немає, але їхні почуття та спогади досі живі. Жінка зберігала звістки від чоловіка вдома, а 1945 року з ним повернулися і її листи. Писали російською, хоч в житті були україномовними, адже пошту Дмитра Ботвіновського оглядали за наказом командування. Через це у деяких його листах є закреслені слова, а місцями й цілі речення.
«Привіт, дорога моя дружино Клавочко. Повідомляю вам, що я живий, чого і вам бажаю», – писав чоловік.
Дмитро Ботвіновський був офіцером і став на захист своєї держави у 1941-му році. Відпусток було небагато, як і грошей на утримання родини. Коли чоловіка відправили на фронт, його дружина подавала запит на допомогу від держави, бо Дмитро більше не міг утримувати родину з маленькою дитиною. Країна Рад не відмовила, відомо зі службових записок, що збереглися поміж листів.
Як і в сучасній війні, військові не належали собі. Паперові листи лишалися єдиним звʼязком із рідними. Клавдія Ботвіновська часто дорікала чоловікові, що він мало їй пише, хоч певний час і лишався в тилу. Він відповідав:
«Клавочко! Твої листи я отримав, але відповіді не давав, бо думав, що адреса моя зміниться. Я мав переводитися до іншої частини, але зараз питання тільки вирішується. Прочитавши твого останнього листа, я вирішив добиватися того, щоб мене лишали тут і дали згоду, щоб ти до мене приїхала хоч на трохи».
Клавдія часто писала про бажання скоріше побачитися з чоловіком, як їй складно самостійно ростити сина і як швидко їхній Валерчик почав ходити й говорити. Якось навіть намагалася отримати спеціальний дозвіл, щоб приїхати до чоловіка. Куди саме з листів невідомо, бо ці дані закриті. Своїм дітям, народженим уже після війни, жінка розповідала, що чоловік служив ближче до сходу, а назви міст вони з чоловіком усе ж навчилися шифрувати.
Свої листи вона часто починала словами: «Привіт з України», а він писав, як сильно сумує за домом і непокоїться за родину. І не без приводу. Дружина повідомляла, що грошей було зовсім мало, тож не завжди вистачало навіть на їжу.
Місцями рядки писала зовсім роздратована й знесилена жінка. Особливо в період, коли питання з її приїздом до чоловіка вирішилося остаточно: поїхати з Сокілки не судилося. Клавдія Ботвіновська лишилася у рідному селі разом із сином і просила чоловіка брати активнішу участь в їхньому житті:
«Я тобі вже писала й можу ще повторити, що виїхати до тебе не зможу, бо спеціальний дозвіл військова частина підписала не так, як було треба. Що робити далі? Я не знаю. Ось думала, думала і надумала, що ти приділяєш нам мало уваги».
Після того листа Дмитро Ботвіновський відписав на диво швидко – лишень за місяць. Чоловік відповів, що випала нагода писати частіше, що вигадав, як бути з грошима, і що серце його стискається від болю, коли він бачить, як складно дружині:
«Клаво, наш Валерчик, мабуть, уже зовсім виріс. Мабуть, уже й говорить. Я собі уявляю, який він зараз. Я пишу ці рядки й сльози навертаються. Твоє фото біля мене на столі. Цілую тебе і сина».
Воєнні роки для їхньої родини стали тяжким випробуванням, проте Дмитро Ботвіновський повернувся з фронту. У мирі вони разом виховали пʼятьох дітей і не раз побавили онуків. Подружжя поховане в селі Лучки на Полтавщині.
Режим очікування
Уже пів року Ростислав «Сорока» носить піксель. У Полтаві на нього чекає дружина. Він – 32-річний рекрут-звʼязківець штурмової бригади, який служить на Донеччині. До цього займався волонтерством й ходив на навчання для цивільних від фонду Сергія Притули. Рішення долучитися до війська прийшло з часом: ледь не всі друзі стали військовими.
«У мене майже немає знайомих, яких мобілізували. Усі добровольці. Я й сам пішов за системою рекрутингу, бо не дуже хотілося довіряти долю системі. Якби вручили повістку, я б теж не відмовився, бо найбільша війна з часів Другої світової триває у нас вдома й нічого з цим не вдієш».
З 2019 року Олена й Ростислав майже не розлучалися. Обидвоє працювали віддалено та цілодобово були поруч вдома. Тепер чоловік живе й виконує бойові завдання з побратимами, а його дружина – на автопілоті:
«Я живу думкою про місяці, як дочекатися відпустки або вихідних, коли він приїде і ми побачимося».
Служба Ростислава не дозволяє йому зберігати листування в месенджерах. Усі фото, голосові повідомлення й текстівки «Сорока» видаляє не більш як за добу після отримання. Так подружжя також навчилося писати одне одному листи.
Коли Олена готує посилку чоловікові, кладе до неї написані від руки рядки з теплими словами кохання й обовʼязково лишає на них аромат своїх парфумів. «Сорока» каже, що повертається до листів знову й знову, особливо, коли довго не має звʼязку. Також Олена гарно малює. Для коханого вона передала малюнок із сорокою на честь його позивного та краєвид з їхнього вікна в Полтаві:
«Паперові листи – це святкове. Я можу прочитати їх у будь-який момент, бо це значно важливіше за повідомлення в цифровому форматі, де так багато втрачається. А ще ми ніколи не читали листування з початку наших стосунків. Ми писали російською, а тепер крінжуємо з цього».
У листуваннях родини стало традицією завершувати всі розмови зізнаннями в коханні й побажаннями спокійної ночі та гарного відпочинку. Також часто один одному надсилають фотографії. Ростислава цікавить усе довкола коханої, адже це – «шматочок нормального життя вдома»:
«В основному ми пишемо про почуття, плани на майбутнє, надії й що ми один для одного означаємо. Після завдань він мені обовʼязково дзвонить. Я часто Ростиславу пишу ніби в щоденник. Розповідаю, що я роблю, що поїла, як побачилася з друзями. Коли він повертається, то одразу бачить і має відчуття присутності в моєму дні», – каже Олена.
Глибокі розмови про відносини також збереглися. Подружжя каже, що в них заведено обговорювати всі проблеми й те, що їх не влаштовує. Обом хочеться покращувати відносини та щоб кожен був почутим, проте в умовах війни це не стає визначальним.
Ще однією можливістю для звʼязку стала доставка квітів. На свята й у звичайні дні Ростислав відправляє дружині квіти та робить компліменти із записками, де зізнається в почуттях і багато жартує.
Пара шукає можливості побачитися щойно випадає нагода. Наприклад, 40-хвилинна зупинка потягу Львів-Краматорськ у Полтаві – привід для побачення. Якось їм випало зустрітися на День Святого Валентина. Олена принесла котлети в формі сердечка.
«Психологічно важко тут лишатися. Я прокидаюся й думаю: “Ну не може його не бути пів року вдома”. Настане день, коли він повернеться, але не сьогодні. Я продовжую чекати й це сюрреалістично.
Коли ми були в одній квартирі, то знали: якщо прилетить “Шахед”, то забере нас двох. Тепер, коли ми порізно, то один від цього “Шахеда” може загинути, а інший сумуватиме. Нам таке не підходить, тому ми дуже обережні. Коли я одна чую дрони над Полтавою, то думаю, що не можу дозволити собі вмерти», – каже Олена.
Особливо сумно на свята. У свій 24-й День народження дівчина писала чоловікові: «Без тебе нецікаво». Різноманітнішим світ стає у відпустки «Сороки» і для нього, і для дружини. У першу з них вони вирішили одружитися. Це рішення визрівало давно, проте війна його пришвидшила.
До того, як Ростислав став рекрутом, розмови про одруження були гіпотетичними. У парі міркували, чи дійсно вони один одному ті, з ким хочуть бути назавжди. Більш рішучими їх зробила війна, коли окрім кохання потрібно думати про ризики та бюрократичні тонкощі життя в Україні:
«Я не уявляла, як це – бути дружиною військового. Потім стало зрозуміло, що це все надовго. Я сказала, що коли він піде, то ми одружимося. Раптом треба буде документи підписати, в лікарню піти. Має бути довірена людина, щоб він міг на мене покластися», – каже дружина захисника.
«У мене мама й сестра за кордоном. Розраховувати на них складно», – додає воїн.
У два тижні відпустки родина вмістила весілля, побутові справи, відпочинок і зустріч із друзями. Це реальність багатьох українських сімей, чиї рідні борються з ворогом, як і майже 100 років тому.
Обкладинка Юлії Сухопарової