Розробляючи концепт цього матеріалу, усією редакцією радились, як краще його назвати. Найвеселіші варіанти – «50 відтінків Коби» та «Коба Мілліган». Олекса додав ще один від себе: «Герда: певица, поэтесса, мелодист» (для тих, хто не в темі, – це алюзія на невмирущий банер біля Корпусного саду з боку Кадетського).
А все тому, що герой нашого репортажу – той, про кого можна сказати: «талановита людина – талановита в усьому». Олекса зараз, ймовірно, найактивніший та найвпізнаваніший громадський діяч Полтави, у найкращому сенсі цих слів. І це не бездумне розпилення: наразі моїм співрозмовником цікавиться Стенфорд, і на базі його проекту планують зробити всесвітню платформу для ветеранів.
Тож сьогодні – про АТОвця, активіста, програміста, художника, музиканта, письменника, коваля (і цей список можна продовжувати, поки ви не знудитесь читати). Його день розписаний по хвилинах, і у кінці його блокнота виписано більше 30-ти проектів, які він хоче реалізувати за життя – що тут ще можна додати?
Сьогодні ми говоримо про все це потроху. І почнемо –
про втечу з мряки.
Так називається виставка Олекси, яку він презентував у середині червня в Полтаві. Я її безсоромно проґавила, про що шкодую, і автор запевнив мене, що побачити картини в нашому місті я зможу лише за рік. Зараз експозиція в Дніпрі, далі – Луцьк, Київ, а потім Прага. Популярність робіт зростає, з’являються покупці.
Олекса розповідає, його мама – художниця, і вона все дитинство намагалася навчити його малювати. Проте з цього нічого не вийшло, бо Сашкові здавалось це заняття дівчачковим. А потім враз його «переклинило»: це сталося після повернення з війни, в 2016-му. Знову в АТО піти не міг через поранення, і тут себе теж не знайшов. Розповідає, що був у жахливому стані, втім, одного ранку просто прокинувся із непереборним і абсолютно нераціональним бажанням піти купити фарби та полотно. Це було цілковите занурення, і він просидів за малюванням впродовж чотирьох годин.
Олекса жартує, що це заняття для нього – як наркотик:
«Коли ти весь вільний час, який в тебе є, і навіть трошки не вільного, коли там треба їхати на роботу або робити якісь важливі справи, а ти типу втупу, як гравець казино, просиджуєш з цими з цими фарбами. Це немає ніякого раціонального сенсу, бо це не буде приносити тобі гроші, просто… Відключення від реальності, можна сказати, якась втеча від реальності, яка, в свою чергу, допомогла в цю реальність повернутися.
Тобто, щоб повернутися в реальність, треба спочатку втекти від реальності».
Крім того, Олекса проводить тренінги з інтуїтивного живопису, як він сам це називає, – «із занурення в колективну підсвідомість». Такі заняття допомагають ветеранам розслабити внутрішні «зажими» та розкритися.
Як і будь-якому автору, який малює «не головою», Олексі важко дати ім’я техніці, в якій він працює. Говорить, що спілкувався з кількома мистецтвознавцями, які викладають живопис, вони всі називають різні жанри і не можуть зійтися на тому, що це таке. Проте у Олекси є своє бачення того, що він робить:
«Є дуже багато художників в сучасності, які, на мою точку зору, малюють порно. Тобто, що таке порно? Це коли їдеш і співаєш “Їду – бачу ліс, їду – бачу котика”. Такі автори класно, дуже реалістично відображають дерево, травичку, гори. Ну, круто, але в нас є фотографія, кіно. Реалізму, на мою думку, вистачає.
Я вважаю, мистецтво має розкривати інші грані, воно має спілкуватися з почуттями, безпосередньо з підсвідомим. І тому, на мою думку, в мистецтві має бути еротика. Еротика – це коли ти не розказуєш повністю всю історію, як Вася проїхав з Полтави до Черкас, а розказуєш якийсь момент – от, Вася їхав до Черкас, і прийшло якесь йому озарєніє, – тоді це має право на життя. Картина має розповідати більше за просто те, що на ній є».
Узагалі, розповідаючи про своє творче життя, мій співрозмовник багато звертається до подорожей: процес малювання відбувається природньо, «наче сідаєш і їдеш кудись».
Питаю Олексу, чи малює він зараз, проте вже знаю відповідь: на тильній стороні руці – ледь помітна плямка синьої фарби. Олекса говорить, що зараз має дуже багато ідей, і коли є якась вільна хвилинка, він їх втілюює. 7-8 нових робіт, яких на момент виставки в Полтаві ще не було, вже поїхали в Дніпро.
Про приховану мотивацію добровольців
Перед розмовою радилась із редакцією: «йтиму до Коби, може хто що хоче спитати?» Одна з колег відповіла, що їй цікаво: чому людина йде на війну, що змушує її ризикувати життям заради країни? Ця тема мені не сподобалась, проте все ж чомусь питаю Олексу. І отримую неочікувано цікаву відповідь.
Він розповідає, що основна проблема із адаптацією ветеранів пов’язана із їх мотивацією. У добробаті, де він служив, за виключенням кількох людей, які потім вибули з батальйону, на рівні его, на рівні свідомості, захищати неньку-Україну від ворога. Але на підсвідомому рівні мотиви в кожного були різні.
«Я дуже багато – не тільки в нашому підрозділі, а й в багатьох інших, – зустрічав хлопців, які приходили для того, щоб довести батькові, який пішов від них в дитинстві, що вони змогли досягти чогось без нього. Дехто з них (навіть у віці 40+) хотів показати своїй матері, яка їх пресувала в дитинстві, що він – мужик, і має абсолютно незалежну позицію. Частина з хлопців доводить собі самому, що крила, які їм постійно обрізали, існують, що вони, ці хлопці, мають право на власний вибір.
Якщо це все ще більш звести в якусь таку уніфіковану річ, то підсвідома причина мотивації йти на війну, вона полягає в якійсь травмі, яка пов’язана з народженням чи з раннім дитинством. Проблема не була вирішена, вона зріла, зріла, зріла – і, відповідно, зараз ми говоримо лише про добровольців, тому що коли людину призивають на мобілізацію, тут без варіантів, тут про мотивацію зовсім інша мова».
Олекса декілька разів наголошує, щоб ми з колегою усе правильно написали: свідомий мотив з точки зору его – це любов до України, бажання її захистити. На рівні розуміння самої особистості – це найголовніше, найсвятіше, ніхто цього не відбирає. Він не мав на увазі того, що «на війну йдуть дебіли». Проте травма – це дуже важливий фактор, який на підсвідомому рівні впливає на очікування, які будуть після повернення, або на зміну особистості, яка може відбутися. Якщо не працювати над собою, військові рани лише поглиблять старе і приховане, і через це у бійця можуть виникнути серйозні проблеми із адаптацією в мирному житті.
Говорю, що це природньо, всі люди травмовані. Олекса погоджується і, більше того, каже, що ми взагалі дуже травмована нація, і це є нашою топ-проблемою через голодомори, війни, репресії. І необхідно декілька поколінь, для того, щоб українці усвідомили цю травму і почали з нею щось робити.
Проте Олекса додає, що це все – плацдарм для розвитку, тому що травма створює вихід за межі его, яке людина може усвідомити. І далі у кожного є вибір – або розширювати своє его до нових масштабів і змогти стати більше, сильніше, продуктивніше, або в цій травмі йти вниз.
Говоримо ще трохи про це все в контексті історії: згадуємо багатьох людей, які чогось досягли, щось змінили, проте мали дуже травмоване життя. Олекса говорить про Лінкольна та Вашингтона, які жили самотньо та в злиднях, вони не ламалися, не починали «бухати», робили висновки і продовжували боротися.
Про IT-BRO
Я ж ішла на зустріч з Олексою із безліччю запитань про роботу із ветеранами, оскільки ця сторінка його життя мені майже невідома. Нині проекти атовця, пов’язані з реабілітацією та адаптацією бійців, відомі, успішні та активно розвиваються. Тільки вдуматись: проект нашого земляка хочуть впровадити на всесвітньому рівні. Ідеями Олекси зацікавився Стенфорд, і наразі тривають переговори про створення єдиної платформи для всіх ветеранів світу.
Усе, знову ж-таки, почалося із роботи над собою, із внутрішніми «траблами» після повернення з війни. Олекса цікавився і цікавиться психологією юнгіанством, і тому хотів допомогти бійцям, які теж пережили травму.
У 2016-му Олекса пройшов психологічні курси, які тривали півроку, і почав допомагати демобілізованим бійцям. Зараз працює із військовими та надає психологічну допомогу: він є тренером різних програм з адаптації бійців (серед них – програма #ПОВЕРНЕННЯ). Окрім того, Олекса є ко-тренером по бодинаміці та юнгіанському аналізу ГО «Побратими».
Проте головна фішка в тому, ділиться Олекса, що боєць має сам захотіти над собою працювати, тому фахівець не береться допомагати на прохання родичів чи друзів, а тільки коли людина сама цього хоче.
А ІТ-BRO виник так: основний заробіток до війни Сашко мав з кузні, проте травми не давали займатися цим на повну. Він почав шукати себе деінде: в офісних роботах менеджера, адміністратора різних установ, блогером, журналістом в різних виданнях (власне, з тих пір Олекса досі працює блогером на 24-му каналі). Але ніщо із вище переліченого не подобалося і він ніде надовго не затримувався.
«Після війни дуже гостро відчувається, коли на роботі тобі починають втирати якісь нераціональні, несправедливі речі. Хочеться просто розбити голову людині, яка це говорить, об стіл (як мінімум). Я розумів, що мої пошуки до добра не доведуть, і треба щось робити з цим.
Благо, тоді мені запропонували співпрацю з одним порталом – тоді виникав ресурс для українців в Чехії. Я досі з ними співпрацюю, в мене багато різних обов’язків в контексті цього порталу, але суть полягає в тому, що в мене на фрілансі з’явилися “фони”, з’явилося кілька інших проектів, де можна було якось мінімально щось заробляти та мати площину для розвитку».
Потім Олекса закінчив курси в Beetroot Academy, де було одне безкоштовне місце для ветеранів, вже після сталася арка, активіста поранили, і він випав з життя на деякий час. Уже коли «трошки прочухався», продовжив навчатися як на курсах, так і самостійно.
Олекса дуже влучно говорить про ІТ-сферу в цілому:
«І в Україні, і в Полтаві є зараз така штука, як #зубожіння, типу люди шукають, де полегше заробити грошей. Тому в нас відкривається величезна кількість різних лотерей і казино, тому в нас постійно йде реклама “Джой Казіно” в інтернеті, коли ви хочете відкрити якийсь фільм, тому в нас процвітав Сергій Мавроді й інші, схожі на його, піраміди, і тому в нас дуже зараз користується популярність тема “войти в ІТ за 4 місяці”.
Я не кажу про Beetroot Academy, я хочу, щоб ви правильно написали то в статті, вони мені дуже допомогли в становленні, баченні дуже багатьох речей. Але окрім них багато різних контор, які імітують навчання і виїжджають на цій темі “зубожіння”. Типу “войти в ІТ и ехать на Гавайи”, за 4 місяці ти будеш там на Балі працювати програмістом, – на цій темі дуже багато всього виникає. А це насправді IT – це титанічна робота над собою».
Восени 2017-го Олекса, об’єднався зі своїм побратимом Роджером (Олексій Галенко) з Дніпра, і вони вирішили створити курси для ветеранів АТО. До слова, мене вразили завдання до іспиту – вони орієнтовані на бійців, дуже інтерактивні та веселі. Для прикладу, потрібно створити мапу своєї позиції, позиції ворога, розставити деревця, «бехи». І, за словами Олекси, бійці творчо до цього підійшли.
Олекса зізнається, що із 106 бійців, які зараз проходять ІТ-курси, «айтішниками» стануть відсотків 20 – бо елементарно не всі знайшли себе у цій професії. Говорить, що ідеї збудувати ІТ-націю такі ж абсурдні, як в ХХ сторіччі була ідея сформувати націю трактористів. ІТ – це така сама професія, як й інші, в деяких європейських країнах «айтішники» отримують навіть менше, ніж вчителі.
Про майбутні проекти
Перший – це буккросинговий портал.
Олекса побачив на якомусь ресурсі, що в Україні запустився телеграм-канал буккросингу і подумав: «нє, ну це несерйозно!». І наразі він розробляє тематичний сайт, це неприбутковий і абсолютно волонтерський проект.
«Ми хочемо, щоб це був український буккросинг, була спочатку навіть ідея, що там книжки тільки українською мовою. Але потім ми зрозуміли, що це буде неправильний підхід, – наприклад, багато книг того ж Юнга не мають українського перекладу. Людина хоче отримати знання, вони є російською.
Модерація буде пов’язана з тим, що там не буде “томов Лєніна”, десять книг Дар’ї Донцової і т.ін. Тут ідея саме в тому, щоб люди віддавали якісну літературу, яка, відповідно, буде актуальною. Уявіть, наприклад, що ви заходите на ресурс, хочете подивитися новинки, а там – сто томів “Сад-огород”. Нуууу нєт!»
Інший проект, який анонсує Олекса, – портал, на якому будуть репрезентовані усі справи активістів, що на цей момент не розслідувані.
Там можна буде безпосередньо дізнатися, коли наступний суд, новини по цій справі, стан здоров’я людини тощо. Ідея ресурсу належить Володимиру Теленько (це засновник Спільноти українців у Чехії), а реалізацією буде займатися команда ІТ-BRO. До цього проекту долучаться активісти Роман Сініцин, Євген Карась, Сергій Мазур, Сергій Стерненко, у Полтаві проект підтримують Олексій Сердюков, Микола Сватенко та інші активісти, які зацікавлені в тому, щоб у нас була прозорість в розслідуванні, в першу чергу таких злочинів, коли людина, по суті, ризикує своїм життям для того, щоб щось змінити в цій країні.
Окрім того, починає оживати студентський проект Олекси «Злам Стереотипів», про який не було чути декілька років:
«Він почався з ідеї, що ми ні фіга не змінимо в країні зверху, а змінити щось можна знизу, через критичне мислення. Це була ідея Зламу. Відповідно, там сформувалося ядро, в різний час була різна кількість людей, потім Злам почав Майдан, і були різні вуличні музеї, і різні концепції».
Нові проекти «Зламу» Олекса обіцяє анонсувати незабаром.
Про Майдан, АТО і поранення
Почнемо з останнього. Упрожовж розмови ми повертаємось до теми поранень, про яку мені не хотілося говорити, але про що я не можу не спитати. Коли я наважуюсь і несміливо піднімаю цю тему, розмова не втрачає легкості.
«Про кожне з поранень можна розповідати окремо. На Майдані це була відповідальність за людей, і ти не можеш до чогось закликати, якщо ти сам того не реалізовуєш.
В АТО два поранення. Зараз про це вже можна говорити: у мене була інформація, куди зливається наша волонтерська допомога. Потім, коли ми кілька разів робили зачистку в секторі М, нас тупо злили. Ми приїхали в засідку, і, відповідно, в мене було одне величезне бажання, враховуючи мій майданівський досвід, – поспілкуватися з журналістами, але за територією аеропорту в мене вистрілили. Це був співробітник СБУ, який потім таємним чином зник і якого не змогли знайти. Це дуже така глибока тема, мене врятували хлопці, мої побратими, які випадково були поруч, бо скоріш за все, їх там не мало бути».
Друге поранення було під час бою, в Пісках, під Донецьким аеропортом. Напередодні бійцям привезли магазини, і в Олекси було два варіанти – або повісити їх в районі печінки або біля рації. Він обрав перший варіант, що його і врятувало.
Олекса розповідає і про «криваву арку»: пояснює, що коли побачив кров та ножі, то діяв на не усвідомлено – коли ти в шоці, ти на інстинктах або тікаєш, або б’єшся, або завмираєш. У активіста була одна мотивація – вистояти скільки можливо, та затримати неадекватів зі зброєю біля себе.
«Тому коли я відчув перший удар, я продовжував боротьбу, тому що я хотів затримати їх біля себе, щоб відступили інші. У мене є досвід поранень, і я розумів, наскільки важко вичухуватися з того світу».
Розмова відбулася декілька тижнів тому, проте не відпускала мене увесь цей час, настільки сильно вона мене вразила. Олекса – яскравий приклад того, що в громадському секторі може існувати конструктив, а не тільки грантоїдство чи бажання показати себе. Ба більше – суспільно корисні речі можуть йти в ногу із саморозвитком, без забивання на себе та вирішення внутрішніх проблем за рахунок інших.
І ще одна думка наостанок. Видається, що це тільки початок шляху Олекси, а тому хочеться побажати йому успіхів, оскільки попереду – ще багато граней, які доведеться дослідити. Віриться, що на усіх, хто світить, усюди чекає світло.
Ірина Ірш, Аліса Чічерова
Фото на обкладинці Олега Журавльова, графіка Юлії Деркач, картини Олекси Коби