В українському війську позивні, або псевдоніми використовують давно. Їх поява сягає часів козацтва, коли козаки мали прізвиська, що часто походили від їхньої зовнішності, характеру чи бойових подвигів. Позивні – це більше, ніж просто засіб комунікації у військових структурах. Вони є символом ідентичності та бойового духу.
Запорізька Січ – форпост українського воїнства, завжди була прикладом відмінної організації та дисципліни. Кожен загін мав свої унікальні назви, які дозволяли швидко орієнтуватися в бойовій обстановці. Ці назви стали своєрідними першими позивними, що заклали підґрунтя для майбутніх поколінь захисників України.
З часом, коли українські землі увійшли до складу різних державних утворень, система позивних також змінювалася.
Після початку війни в 2014 році, позивні стали не просто технічним засобом, а справжніми іменами-символами. Вони відображають особисті якості бійців, їхні вподобання та навіть жарти. «Тихий», «Фенікс», «Редіс» – ці та інші позивні стали легендарними, їх знають і шанують не лише в Україні, а й за її межами.
«Позивні» часів козацтва
Звичай вигадувати прізвиська побутував у козаків. З «Енциклопедії історії України» відомо, що їх надавали з різних причин, проте за основу брали кілька аспектів, серед них: пам'ятний вчинок людини, незвичайна подія в її житті, або особлива риса її характеру, поведінки чи зовнішній вигляд. Часто вони мали жартівливий характер, тому більшість з них були емоційно-оцінювальні.
Нині ж цю експресивність складно визначити, адже пройшло декілька століть і контексти стерлися часом.
З історичних оповідей відомо, що, наприклад, запорожець Микита Корж своє прізвисько отримав після падіння з могили Чортомлик. Сходячи, він упав і скотився донизу, ніби корж. А козак Махина отримав своє прізвисько через низький зріст.
Відомий козацький отаман Дмитро «Байда» Вишневецький славиться хоробрістю, вдалими воєнними походами, взяттям Очакова, вдалою обороною під час татарських набігів. У 1563 році Вишневецький потрапив у полон й був засуджений турецьким султаном до страти. У «Пісні про Байду» описують, що навіть попри жахи тортур, він взяв до рук лук та стріли й поцілив у султана. У відкритих джерелах пишуть, що саме народ нарік Вишневецького «Байдою», що означало «вільна людина».
Козаки могли мати кілька прізвиськ. Надалі вони стали основою для прізвищ, які зафіксували у документах, переписах та реєстрах.
Письменник та мислитель Іван Франко першим у слов’янській й українській ономастиці пояснив причини появи різноманітних прізвиськ, що потім стали прізвищами козаків, які зафіксовані в «Реєстрі Війська Запорозького» (1648–1654 роки). Він стверджував, що «Січ була одною великою кузнею таких свіжих прозвищ». Таку думку він підкреслював тим, що більшість людей, які знаходили тут собі захист, мали різні причини приховати свої давні прізвища та жадали отримати нові.
В «Енциклопедії історії України» виокремлюють кілька чинників творення прізвищ:
- відображення української топонімії: Павло Фастовець, Ігнат Зощутинець (з Ощутинець), Семен Лучанський, Максим з Гавриловки, Пилип Зомчара (з Омчара);
- військові звання й назви посад козаків: Матвій Асаул, Гринець Рудий Сотник, Михайло Писар;
- родинні чи інші відношення козаків: Фесько Топихин братанич, Мисько Петров сестринець, Протас Лисого пасинок, Наум Чигиринчин муж, Семен Зінцев онук.
- етнічна належність людини: Москаль, Донець, Туровець, Сербин.
- загальні назви професій, побутових речей, страв: Желізняк, Солодовик, Драбина, Кухлик, Куліш, Кулага та інші.
Деякі прізвища існують і досі в первинному вигляді або дещо змінені.
Важливо, зауважити, що наступні сторіччя псевдо брали під час війн чи партизанських рухів, щоб приховати свою справжню особу чи сплутати ворога, наприклад, під час переговорів на радіостанціях.
Позивні українських воїнів XXI сторіччя
Традиція обирати собі псевдо відродилася за останнє десятиріччя війни. Їх використання ґрунтується на звичаях та особистих уподобаннях.
Позивні українських воїнів, як правило, унікальні та легко запам'ятовуються. Це допомагає їм ідентифікувати себе один одного в бою. Часто псевдо грунтується на основі особистих якостей, зовнішності, інтересів і захоплень воїна.
Обираючи позивний, захисники намагаються, аби він не перегукувався з псевдо побратима в одному колективі. Також намагаються використовувати одне, рідше – два коротких слова. Псевдо має звучати чітко та маскувати особу.
Позивні містять не лише історичний аспект, це окремий розділ, що вивчають мовознавці. Дослідниця Ю. Копитко виділяє чотири групи позивних за мотивацією утворення:
- за ознакою «людина в суспільстві»: за професією, родом занять/хобі, етнічно-національною належністю, статусом у суспільстві, званням, титулом;
- за характерними рисами: характером, зовнішністю, кольорами, зброєю, військовою техніко, конотоніми на позначення акторів, співаків, знаменитостей, історичних постатей тощо;
- за ознакою «реалії навколишнього світу»: птахи, звірі, флора, топоніми; риби; речовини, матеріали, явища природи;
- відіменні номінації: назви від прізвища, імені, по-батькові.
Позивний можуть придумати побратими бійця чи його близькі, або ж сам військовий. Офіцер одного з оперативно-тактичних угруповань військ Валерій на псевдо «Чорний» каже, коли людина сама придумує собі позивний, це видно відразу:
«Граніт, Шкаф, Кремінь, Ланселот. Мабуть, аж отримували задоволення від самого себе в процесі. Це чистої води самолюбство. Живі позивні видно миттєво: Фізрук, Циган, Кабан, Дюрасел, Баскет, Шуруп. Діденко – Дід, Кривенко – Крива, Лещенко – Лящ, Литвиненко – Литва, Фарафонов – Фараон, Дементьєв – Дем або Димедрол».
«Чорний» прихопив своє псевдо з цивільного життя, так Валерія називали друзі через його смаглявість. А зараз так його кличуть вже побратими.
З цивільного життя взяв позивний і захисник Віктор на псевдо «Тамада». Воїн служить в 144 окремому батальйоні 116 бригади. З початку війни він виконував бойові завданян півтора року, потім звільнився з лав ЗСУ по догляду за матір'ю. Навесні повернувся до побратимів.
Свій позивний воїн отримав ще зі студентства, бо на різних вечірках завжди був душею компанії. Зараз «Тамада» – медик взводу.
Сергій з позивним «Журналіст» отримав своє псевдо через специфіку професії, якою займався у мирному житті. Інколи співслужбовці називають його «Доцент» чи «Професор», або, враховуючи специфіку етикету, Вікторович.
«Окрім позивних, в армії надзвичайно поширеним є звертання по-батькові без імені. Це не вияв панібратства, а цілком нормальна практика спілкування», – каже Сергій.
Бувають і жартівливі історії, після яких у воїнів з’являлися позивні. Так сталося із ветераном війни Артемом «Йожиком»:
«Коли я служив свій перший контракт і ще не мав позивного, то якось в компанії товариш, реальний "кіборг" Донецького аеропорту, розповів анекдот про їжака. І я так з нього сміявся, що став "Йожиком" і відтоді не змінював та не вигадував собі інший позивний».
Для українських захисників позивні – більше, ніж прозвище. Це традиція, що пройшла крізь роки та стала невід'ємною частиною української військової культури, передаючи дух незламності та героїзму.
Фото – з особистих архівів захисників
Дизайн – Катерина Василенко