19 травня, 13:05
19 травня, 13:05

Історії українських захисників – трагічні й водночас надихаючі. Вони написані кров’ю, кіптявою пожеж і пилом руйнувань. Їх озвучили канонада артилерії, переможний крик воїнів і плач матерів. 

Морпіх Гліб Стрижко з Полтави вижив після штурму Маріуполя та російського полону. Нині він повертає собі здатність ходити, сидіти та нормально бачити, яку відібрали в нього вороги. Однак волю захисника, його прагнення жити та йти до власної мети їм зламати не вдалося. Окупанти та їхні посіпаки світоглядно не здатні осягнути мотивацію українців, готових відстоювати власну державу і свободу ціною власного здоров’я та життя.

«За свої 25 років я переконався, що в будь-якому випадку має бути мрія, вища за життя, горизонт, до якого постійно прагнеш, ідеш і рано чи пізно його досягнеш. Це може звучати, як абстракція, але рано чи пізно вона стане дійсністю», – так воїн говорить про служіння Україні, як найвищу цінність свого життя. 

ЗМІСТ поговорив з Глібом Стрижком про будні захисників на бойових позиціях, ставлення українців на окупованих територіях до полонених земляків та перспективи виховання української нації.

«Патріот – це той, хто любить Україну, а націоналіст – той, хто любить Україну і ще щось робить»

Фундамент власного світогляду Гліб Стрижко заклав ще в старших класах школи. Тоді він долучився до організації, яка об’єднує патріотичну молодь і залучає її до громадської діяльності.

«У 9 класі в мене з’явилося відчуття, що, окрім того, щоб називатися українцем і приходити в школу на свята у вишиванці, хочеться щось робити. Тобто щось більш дієве. Я був старостою класу, але цього мені було недостатньо, я намагався щось робити та в 10 класі долучився до громадської організації “Молодіжний націоналістичний конгрес”, де мої патріотичні почуття закріпилися в націоналістичному світогляді. Стало зрозуміло, що патріот – це той, хто любить Україну, а націоналіст – той, хто любить Україну і ще щось робить».

Після вступу до націоналістичного конгресу світоглядні позиції Гліба Стрижка остаточно утвердилися. У 11 класі хлопець долучився до подій київського та полтавського Майданів.

«Там сформувалися мої цінності й поняття того, що “Україна понад усе” – це не просто гасло, а моя цінність. Потім я зрозумів, що для мене вона найвища».

На момент початку російсько-української війни Глібові Стрижку було 17 років, тож служити у війську він не міг. Старший брат, що має військовий фах, та вітчим пішли на війну. Гліб Стрижко чекав настання повноліття, щоб приєднатися до них, а доти – волонтерив та був послушником у церкві, долучався до роботи у Свято-Успенському соборі та Полтавському батальйоні небайдужих.

На військову службу у 18 років хлопець так і не пішов, вирішивши, що в той час може бути ефективнішим у волонтерстві. Вступив на історичний факультет Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара.

У Дніпрі Гліб Стрижко продовжив свою діяльність і в складі студентської ради долучився до створення комітету патріотичного виховання та молодіжного центру з назвою «Кузня української інтелігенції». 

«Концепт створення цього молодіжного центру полягав у тому, щоб показати, що в гуртожитку люди не тільки гулянками займаються, але й самоосвітою. Ми створювали це середовище, яке було місцем на противагу загальним тенденціям».

Після закінчення університету Гліб Стрижко потрапив до Української академії лідерства, став ментором для випускників шкіл і 2,5 роки пропрацював Українській академії лідерства в Миколаєві. 

Фото з особистої фейсбук-сторінки Гліба Стрижка

«Була можливість долучатися до творення кращої версії української молоді. Ідея Української академії лідерства – трансформувати Україну шляхом виховання нового покоління. Ми виховуємо майбутніх лідерів, які готові брати на себе відповідальність. Після випуску з академії їх приймають на різних рівнях в університетах, громадських організаціях, державному секторі. Твориться величезна спільнота. Зараз майже тисяча випускників академії в різних містах України», – розповідає Гліб Стрижко.

На третій рік роботи в Академії він зрозумів, що хоче йти служити до війська. Обравши підрозділ і роту, чоловік пів року займався фізичною підготовкою, склав іспити та підписав контракт. З 2021 року Гліб Стрижко несе службу у складі першого окремого батальйону морської піхоти. Стати захисником України він вирішив, спираючись на цінності власного світогляду. Свій вибір воїн пояснює так:

«Я щиро переконаний, що в кожної людини є свої цінності, які є критерієм для ухвалення рішень. Для когось це родина, і людина ухвалює рішення на основі того, що буде краще для її сім’ї. У когось – матеріальні блага, освіта тощо. У мене – це Україна. Таке ж абстрактне поняття, як і свобода, але для мене це найвища цінність. Відповідно є те, що загрожує моїй найбільшій цінності, – непорозуміння, яке має назву росія. Є організація, яка допомагає захищати мою найвищу цінність, – це Збройні Сили. Я прийшов до війська, бо зрозумів, що це прекрасна можливість захищати те, що для мене найцінніше».

Фото з особистої фейсбук-сторінки Гліба Стрижка

Воєнне життя морпіха та потрапляння до російського полону

З 24 лютого українці вчаться жити в новій реальності. Перший шок і збентеження від повномасштабної війни, яку розв’язала росія, відчули не тільки цивільні, але й військові.

«Війна застала нас трохи північніше Маріуполя о 3:30. Виходимо з бліндажа, а там світло, як вдень, купа реактивної артилерії, горизонт запалений цими “Градами”. Дощ іде. Як у прекрасних бойовиках: усе рветься навколо, дощить. Часткове нерозуміння, що відбувається. Ми не розуміли, що почався повномасштабний наступ, бо звечора вимкнули телефони. Був такий наказ, що можливо будуть пеленгувати території й скидати авіабомби, тому командування дало нам наказ, що маємо їх вимкнути. Загалом із 23 лютого я телефон не вмикав. Так він і розбився й десь лежить від завалами в Маріуполі».

За словами Гліба Стрижка, на остаточне усвідомлення того, що почався повномасштабний наступ росії, у нього пішло три дні. Тоді почали з’являтися перші новини про ракетні обстріли міст і ситуацію на фронті.

«Днів через п’ять у ході маневрів ми приїхали до Маріуполя, зайняли оборону на комбінаті імені Ілліча. Цей комбінат гігантський, як місто в місті, просто величезний. Парадоксально, що путін сказав, що йде декомунізовувати Україну, а ми давали тягла його армії на комбінаті імені Ілліча».

Воїн згадує, що в березні видалася особливо складна погода – морозна та сніжна. В окопі було холодно та вогко. Засинати й прокидатися доводилося мокрим, а камуфляж висушувати теплом власного тіла.

«Увесь березень і до середини квітня тримали оборону там. З плином часу хлопці навіть почали полювати, то ми там фазанів ловили. На місяць війни один хлопчина вполював зайця. Поруч була висока трава, чули звуки фазана. Пішов шукати фазана, знайшов зайця. Певною мірою облаштували побут. Навіть за весь час один раз вдалося покупалися. 

Була смішна ситуація, нам треба було пройти 800 метрів із відрами. Ми йдемо з ними – я і хлопчина – і починають вкривати “Гради”. Ми ж поставили відра на землю, лежимо і чуємо сміх: “Блін, головне, щоб зараз відра не пробило, бо це на 800 метрів назад повертатися”. Це зараз звучить смішно, але якщо вдуматися. Ми встаємо тоді, навколо все розбомблене, перевірили – відра на місці й цілі, йдемо далі купатися». 

Тримаючи оборону на Маріупольському металургійному комбінаті, 10 квітня Гліб Стрижко отримав поранення. У момент, коли в одну з будівель заводу вистрелив ворожий танк, він був на третьому поверсі. Перше, що почув воїн, був вибух неподалік від себе, а далі почався мінометний обстріл. Через обстріл перекриття між поверхами будівлі почали руйнуватися, тож Гліб Стрижко впав разом із ними. Завалений уламками, отримавши серйозні травми щелепи й тазу, військовий вижив і зміг дочекатися допомоги.

«Свідомість не вимикалася цей весь час. Потім уже, як привалило, почувши по рації, що командир викликає, я зрозумів, що живий. Почав кликати на допомогу, хлопці знайшли, витягли. Я розумів, що тут два варіанти: або я докричусь і мене хтось витягне й допоможе, або помру від безсилля під цими завалами. Але вдалося вижити».

Захисникові пощастило, що тоді на їхній позиції був бойовий медик роти. Пораненому надали першу домедичну допомогу, стабілізували стан, надягли бандаж на таз та перевезли до  польового госпіталю на комбінаті. Там військовому надали допомогу, відкрили очі, які закипіли через вибух, але збереглися завдяки тактичним окулярам.

У той час захисники на комбінаті були в оточенні, тому українська сторона, щоб зберегти життя воїна, дозволила перевезти його на тимчасово окуповану територію. Спочатку Гліб Стрижко потрапив до так званого сортувального пункту, потім – до Новоазовська, де він пробув тиждень, а потім – у Донецьк. Свої переміщення воїн іронічно називає словом “турне”, адже за майже три тижні російського полону його встигли звозити до російського Таганрогу, українського Криму та повернути на підконтрольні Україні території під час обміну. Увесь цей час він не отримував медичної допомоги, а єдине, на що спромоглися окупанти, – це не дати йому померти.

Зруйнований Маріуполь (Джерело – BBC)

Ставлення українців до полонених земляків на тимчасово окупованих територіях

Охороною полонених українців займалися російські військові або чеченці. Були й контакти з місцевим населенням на тимчасово окупованій території – це були медсестри й санітарки, які «доглядали» поранених полонених.

Гліб Стрижко розповідає, що ставилися до них по-різному: дехто докоряв, хтось механічно виконував свою роботу, демонструючи відверту ненависть. За словами захисника, об’єднували цих людей дві речі: нестача освіти й критичного мислення, а також нездатність усвідомити мотивацію українців поза межами меркантильних міркувань.

«Багато хто просто зривав на нас свою злість. Так склалось, що у мене була зламана нижня щелепа і мене годували. Було таке, що приходила санітарка, розвозила їжу, поставила. Кажуть їй, треба погодувати. Вона заходить і каже “ты мне не вернешь сына” і все. Ця їжа постояла дві години і зі словами “наелся, укроп?” її забрали й винесли. Були такі, що годували, примовляючи “ну на, кушай-кушай, лишь бы ты не сдох”. Загалом вони виконували свою роботу, а водночас їм ніщо не заважало “вмикати” людину, яка ненавидить нас із якихось своїх міркувань. Також помітив, що для них якась дикість, що людина може піти воювати за якусь ідею, за щось вище. “Ты пошел воевать за бабло, да? За вот эти сто тысяч Зеленского?” Я зрозумів, що не переконаю їх, сказавши: ні, знаєте, я пішов з інших міркувань». 

Те, за що воюють «молодые мальчики», їм збагнути навряд вдасться, тож у полонених сперечатися чи щось доводити цим людям не було можливості, а головне – сенсу.

«Спочатку мене везли в тюрму. Сказали, що виписують 20 людей, і я був у цьому списку. Там усі були стоячі, ходячі, ну і я один такий. Мене на цій пелюшці занесли в автобус, поклали посередині, повезли на тюрму. Там коли зайшли лікарі з наглядачами, почали складати список, щодо мене й одного хлопця сказали, що ми не їхній формат і брати нас не будуть. Російський військовий сказав водію, що їдемо в лікарню, але тоді мене взяли під “особливий нагляд”. Після цього завантажили до швидкої, повезли. Наступна зупинка була російським кордоном. Прикордонник заходив оглядати машину. Опісля був Таганрог, військовий аеродром Таганрога, потім доправили до літака, повезли до Криму, там пересадили на “Урал” і повезли на обмін».

При всіх поневіряннях Глібові Стрижку пощастило більше, ніж іншим численним українським воїнам, які досі перебувають у російському полоні. Вони знаходяться в лікарнях, тюрмах, зокрема на території тимчасово окупованих Донецької та Луганської областей, у Таганрозі та в Криму. Важливо максимально докладати зусиль для їхнього повернення. Кожен небайдужий може долучитися, якщо володіє хоча б якоюсь інформацією. Гліб Стрижко каже, що його самого вдалося знайти завдяки цьому: впізнали на відео в російському телеграм-каналі, почали шукати та пробувати повернути, звернувшись до української влади.

Витримати біль та дочекатися повернення в Україну Глібові Стрижку допомагала віра, молитви та присяга морського піхотинця. Воїн усвідомив, що після всього пережитого не може здатися і померти, тож має триматися за існування скільки зможе. Гасло морпіха «semper fidelis» – вірний завжди – стало імперативом його життя.

«Це давало розуміння, що в мене є робота, завдання, обов’язок захищати Україну і я вірний йому до кінця. Це теж допомагало триматися на плаву і розуміти, що треба зціпити зуби, терпіти, просити бога, щоб він давав сили, щоб хоч якось виживати. Тому дуже важливий моральний стан, коли зовнішні умови можуть бути проти тебе: відсутність сну, достатньої кількості їжі чи постійне психологічне навантаження, життя в інформаційному вакуумі. Елементарно на два місяці я випав із життя. Усі ці речі можуть в сукупності тиснути. Але коли є внутрішній стрижень, коли людина загартована, коли вона чітко знає, для чого живе, це допомагає».

У лікарні воїнові подарували іграшку – вікінга з пов’язкою на одному оці. Жартома він порівнює себе з нею, адже зараз його праве око бачить нормально, а ліве – майже зовсім нічого. Нині зір повільно, але відновлюється.

«Я мав відповіді на питання, чому я тут, чому воюю, для чого. У мене не було такого, що після поранення я більш-менш очухався, виспався і такий “бісова армія, пішов туди, а тепер у мене тіло на дві частини розвалене, щелепа розбита, усе обличчя в синцях”. Я розумів, що таке може бути, я свідомо до цього йшов. Я знав, що буду гробити своє здоров’я, але це буде корисно для моєї держави. У тих військовослужбовців, з якими я лежав, а це морпіхи, так само цього не було. Це були різного віку люди, переважно молоді, але в них не було жалю чи співчуття до себе».

Гліб Стрижко каже, що розуміння власної мотивації дуже допомагає на війні, під час отримання поранення та одужання, і навіть після завершення бойових дій:

«Звичайно, я міг лежати й бідкатися через цю конструкцію і втрачену можливість ходити. Але ні, я кожного дня встаю, ходжу, сиджу і, враховуючи те, що майже місяць тому я лежав під завалами, а сьогодні вже на своїх двох із підтримкою цієї штуки ледь-ледь повільно можу ходити, для мене це так само показник. Адже я розумію, що мені треба одужати, бо доки я тут лежу мої друзі та знайомі забезпечують фронт, як волонтери, тримають оборону, як військові. Моє ключове завдання – максимально швидко відновитися, щоб так само включатися в боротьбу за Україну, наближати перемогу й знищувати русню».

Ключ до виховання нації

Війна з росією сприяла стрибкові самоусвідомлення українців як представників самостійної нації. Україна та її громадяни пізнали власну суб’єктність, здатність і право творити свою долю і заявили про непорушність прагнення до свободи. Однак прозріння цієї війни мають надто високу ціну, тож подальше становлення українців після перемоги потрібно забезпечувати самостійно. Гліб Стрижко говорить, що інструментом для цього має стати освіта:

«Я щиро переконаний, що одні з найбільших інвестицій після армії повинні йти в освіту. Я прихильник якісної освіти, яка має бути, принаймні шкільна, для всього населення. Я не говорю, що університетська освіта потрібна всім, але шкільна освіта максимально потрібна кожному. Тому що елементарне розуміння процесів, їхнє зіставлення й критичне мислення буде давати розуміння того, що відбувається».

Воїн тішиться, що під час війни багато його знайомих одружуються, народжують дітей. Це дає розуміння того, що життя продовжується навіть під час війни, та усвідомлення, що українці воюють за власне майбутнє.

«Я переконаний в тому, що націю можна перевиховати мирним шляхом, шляхом освіти й залучення якісних педагогів і розумінням того, що ці педагоги в першу чергу відповіли собі на питання, для чого вони навчають дітей. Мені б дуже хотілося, щоб ідейності в українцях було трішки більше. Щоб вчитель, відповідаючи на питання, для чого він вчить дітей, відповідав “у першу чергу, не тому, що це моя робота, а тому що я хочу …” і говорив якусь свою вищу ідею, мету». 

Нині Гліб Стрижко відновлюється у лікарні. Вражає, як невимушено він розповідає під час інтерв’ю історії про війну, власні поранення й полон, із якою впевненістю й оптимізмом каже про прагнення повернутися до служіння Батьківщині. Воїн переніс три операції й нині потребує лікування тазу, лівого ока й щелепи. Допомогти захисникові можна за реквізитами, які він оприлюднив на власній сторінці у фейсбуці:

  • «Приватбанк»: 5168 7574 2495 4958 або 5168 7520 1572 7517
  • для переказів в доларах: UA713052990262056400933556102 або 4149499373660727
  • для переказів в євро: UA363052990262016400933556210 або 5168752015522710.