27 листопада, 08:11
27 листопада, 08:11

27 листопада відзначається День пам'яті жертв голодоморів. У цей день ЗМІСТ розповідає історію полтавки Олександри Іващенко – історію 12-річної дівчинки, що попри голод пережила хлібозаготівлі 1946 - 1947 років. 

Тривалий час про повоєнний голод, як і про два попередні, не згадувалося – слово «голод» в офіційних документах замінювали «неврожаєм» та «продовольчими утрудненнями». Проте в архівах ми можемо знайти записи, де згадується гуманітарна допомога від Радянського Союзу країнам Європи, сільськогосподарські угіддя яких також страждали від посухи та післявоєнної розрухи.

З інформації Міністерства державної безпеки УРСР щодо політичних настроїв населення у зв'язку з голодом: 

«Ось дочекалися врожаю, а хліб від нас вивозять в інші країни... Нам знову доведеться голодувати».

Перші згадки про голод 1946-1947 років з'являються вже за часів «Перебудови» Михайла Горбачова: публіцисти Олексій Аджубей та Анатолій Стреляний публікують перші роботи, у яких розповідають про неврожай, надвисокі хлібозаготівельні плани та репресії на селі.

Відомо, що літо 1946 року дійсно видалося дуже посушливим, тому всі ярові та зимові культури загинули. Радянська влада наказала зібрати 340 млн пудів хліба, та українські села могли виконати план лише на 62 %, які б каральні та примусові методи не застосовувалися  проти колгоспників. Людей тисячами судили за «саботажі», «розкрадання» та «приховування зерна», проте підвищити показники ніяк не могли. 

Опублікована у газеті «Зоря Полтавщини» постанова  «Про заборону продажу і обміну зерна, борошна і печеного хліба на базарах та в інших місцях м. Полтави…» (Джерело – adm-pl.gov.ua)

У 1946 році уряд СРСР поновив закон «Про п'ять колосків», в якому за розкрадання колгоспного майна передбачався розстріл, арешт або конфіскація усього майна винуватця. 

Стаття «За зрив хлібоздачі – до суду» з газети «Зоря Полтавщини» (Джерело – adm-pl.gov.ua)

Люди голодували, божеволіли та вмирали. Микола Кириченко – секретар Одеського обласного комітету так писав Микиті Хрущову, що тоді перебував на посаді голови РНК УРСР: 

«Я побачив страхітливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, який лежав на столі. При цьому вона промовляла: “Маланку вже з'їли. Тепер ось засолимо Іванка, протримаємося ще трохи”. Уявляєш собі все це? Ця жінка з голоду збожеволіла й зарізала своїх дітей».

Радянська влада, здавалося б, не планувала допомагати вимираючим від голоду селам. За інформацією з інституту історії України, колгоспникам сплачували за один трудодень 257 грамів зерна і 64 копійок (в половину менше, ніж колгоспникам по всьому Радянському Союзу), проте в багатьох областях ні грошей, ні зерна колгоспникам не давали. Аби хоч якось наздогнати хлібозаготівельний план, керівники колгоспів почали здавати навіть насінневий фонд для майбутніх посадок. 

Лист секретарю Полтавському обкому з проханням надати допомогу у зв'язку з нестачею продовольства у Великокринівському районі (Джерело – adm-pl.gov.ua)

З інформації Міністерства державної безпеки УРСР щодо політичних настроїв населення у зв'язку з голодом: 

«Із продуктів нічого не одержую, становище жахливе, а вдіяти нічого не можна. З такою великою сім'єю їхати без грошей нікуди. Воював чотири роки, нагороджений орденами й медалями, а ось після війни нікому не потрібен...».

Олександра Іващенко про голод 

Тоді Олександрі Іващенко виповнилося 13 років. Родина дівчинки мешкала в селі Марківка, що за 17 кілометрів від Полтави. 

Фото Олександри Іващенко

«Голод почався в 1946 році. Почали їздити… забирати все, що в нас було з їжі: муку, цукор, крупи, мед. Їздили якісь представники влади. Все що знаходили у хаті, складали на підводу (прим.ред. – віз, запряжений кіньми). Так вони поїздили декілька днів, поки щось та й у кожної хазяйки в нашому селі не позабирали».

Обоз з хлібом в Миргороді (Джерело – adm-pl.gov.ua)

Полтавська область поряд з Вінницькою, Одеською, Харківською, Херсонською, Дніпропетровською, Чернігівською та Миколаївською областю була одним з найбільш уражений голодом регіоном.

Сінокос люцерни в колгоспі Карлівського району. (Джерело – adm-pl.gov.ua)

Станом на літо 1947 року у Полтавській області налічувалося понад 44 тисячі хворих на дистрофію, 70 відсотків з яких проживали в селі.

За державним планом Полтавська область повинна була виготовити 27781 тисячу пудів хліба, проте, як одна з найбільш пошкоджених областей, Полтава могла задовольнити план лише на половину. Працівники обкому та облвиконкому намагалися будь-якими способами змусити колгоспників наздогнати показники. Відомо, що в 1946 році за продаж або обмін хліба назначався штраф у розмірі 300 карбованців. 

Голова родини – батько Олександри був ковалем: робив відра, каструлі. На заводі, розповідає жінка, міг вкрасти шматок заліза, а вдома зробити з нього щось корисне. Тоді маленька Саша разом з мамою – Євдокією пішки, бо тоді ні поїздів, ні маршруток не ходило, з Марківки ходили до Полтави. 

Євдокія Іващенко з онучкою

«Продамо те, що батько змайстрував, купимо два стаканчики крупи або макухи на ринку та повернемося додому». 

Усім працівникам після війни почали роздавати продовольчі картки, за якими можна було отримати харчові продукти. Родині Іващенків на день нараховували по три продовольчі карточки по 200 грамів хліба. Одна карточка приходилася на одну дитину – у сім'ї найстаршою була Олександра і мала ще двох братів. Дорослим нічого не видавали.

Мати Олександри працювала у колгоспі і за це отримувала приварок у вигляді макухи – продукту з відходів соняшника, ріпаку та інших олійних культур. 

«Їсти ту макуху було неможливо. Мати приносила невеликий казанчик, а я, як найстарша, ставила його на плиту та доливала води, аби хоч пів казана на родину виходило».

Олександра згадує, як повесні з братами бігала збирати ще зелені кабачки. Тягати у сусідів та поверталися з накраденим додому, аби хоч додати до супу з гіркої макухи та зробити наваристим. 

Фото Олександри Іващенко у молодому віці

Красти було суворо заборонено, проте селяни часто йшли проти законів Радянського Союзу: 

«Збиралася я разом з братами, дідуськами та бубуськами з сусідніх хат та йшли рано вранці, – ще темно було, на поле. Колгоспники жито скосять, помолотять, а ми голодні бігали та збирали опівночі ті колосочки, що донизу попадали. А якщо ще бачив хтось – били батогами, аби не чіпали».

Розповідає Олександра, що за роки голоду в селі багато людей загинуло – село спустіло, збезлюднило. Багато бачила смертей і сусідів, і поки ходила до Полтави через інші селища. Згадує, що мала в сусідах родину – чоловік не повернувся з війни, тому родина трималася на одній лише його жінці.

Бачила Олександра, як батьки жінки вмирали, бачила і смерть їх трьох діточок.

«У селі у нас багато пухли, особливо старих, які не робили у колгоспах та пайку ніякого не отримували. Ось вони й лежали, пухли… Поки з голоду всі не повмирали». 

Такі випадки для повоєнного голоду були типовими – частина полтавців загинула у війні, другу ж направляли на відбудовчі роботи. Попри те, що села Полтавської області потребували відбудови не менше, у промислові райони лише за 1945 - 1946 роки направили близько 6200 чоловіків і ще 6588 виїхали до західних земель УРСР. 

Обробка ґрунту в селі Богданівка. (Джерело – adm-pl.gov.ua)

Налагоджуватися все почалося, каже Олександра, після 1948 року. У часи голоду можна було лише у Полтаві продукти дістати, а там уже в селі і магазини почали відкриватися, і продукти свіжі завозили. 

«Не знаю я, чому тоді все так склалося… Причини хлібозаготівель нам не пояснювали – віддайте та все. Штучний голод був, штучний. Може, хотіли зекономити після війни, може прорідити населення або залякати».

За даними інституту дослідження голодомору, під час голоду 1946 - 1947 років в Україні померло понад 1,5 мільйони українців.

Проте ці числа дуже умовні, оскільки, як пишуть на веб-порталі Полтавської обласної державної адміністрації, статистика приховувалася.

Загальну статистику втрат від голодомору в Полтавській області відтворити нині важко, оскільки справжні показники смертності людей тривалий час приховувалися (за далеко неповними даними, лише на території Лубенського району від голоду померло близько 1000 осіб).

.