Жіноча «Ворскла» – це унікальне поєднання харківського чемпіонського досвіду та полтавського характеру. Команда, що виникла на базі легендарного «Житлобуду-2», пройшла шлях від вимушеного переїзду через війну до абсолютного домінування в українському футболі. Проте сьогодні клуб проживає нелегкі часи: масовий відхід гравчинь, фінансові труднощі та пошкоджений обстрілами стадіон «Молодіжний» ставлять під загрозу майбутнє клубу.
Команда, яка ще вчора забивала 63 голи за сезон і не знала поразок, змушена починати все з нуля. Після відходу 17 ключових гравчинь у полтавському клубі взяли курс на радикальне омолодження команди.
Про те, як команда вчиться перемагати «всупереч», чому жіночий футбол у Полтаві – це не про те, як «забити м’яч у ворота», а про життя спортом 24 на 7, та чи зможе нова хвиля 16-річних вихованок повернути клубу колишню славу, розповіли ЗМІСТу півзахисниця «Ворскли» Тетяна Левицька, коментатор Євген Бриж та вболівальник Дмитро Білозерцев.
Не «Житлобуд-2», але з його душею
Український жіночий футбол тримається на вихованках регіональних шкіл, зокрема з містечок Костопіль, Володимир, Кобеляки, проте залежить від фінансування великих чоловічих клубів.
Яскравим прикладом є доля кобеляцького «Лідера». Команда виборола право грати у Вищій лізі, але через те, що полтавська «Ворскла» обрала для партнерства харківський «Житлобуд-2», «Лідер» залишився у Першій лізі й згодом уклав угоду з київським «Лівим берегом».
Більшість уболівальників знає полтавську команду як «Ворсклу», але її фундамент закладений ще у 2004 році, коли в Харкові створили «Житлобуд-2». Саме з цього клубу сформувався кістяк майбутніх чемпіонок. Для півзахисниці «Ворскли» Тетяни Левицької ця трансформація – особиста історія. Десять років тому починала кар’єру ще в «Житлобуді-2», виходила на поле з тими самими дівчатами, потім пішла пробувати сили за кордоном і в інших клубах. І от через десять років її знову покликали – тепер вже до «Ворскли»:
«Це моя перша команда насправді. Єдине, що не змінилося – це бажання і прагнення до чемпіонства. Я пам’ятаю, як тоді ми виходили на поле і завжди мріяли бути першими.. І дуже круто, що зараз я тут – і ми чемпіонки».
Фанат команди Дмитро Білозерцев розповідає, що для нього існують дві «Ворскли». Перша – команда сезону 2021-2022, яка складалася переважно з колишніх футзалісток полтавського клубу «Ніка» та гравчинь із кобеляцької команди «Лідер». Дівчата майже без досвіду гри на великому полі, перша ліга, інший тренер, інший склад. Проте, на жаль, з цим клубом у «Ворскли» так і не склалося:
«Це теж була “Ворскла”, але це була інша команда», – розповідає Дмитро Білозерцев.
Ще одна співпраця полтавського клубу з харківським «Житлобудом-2» налагоджувалася ще з 2020 року. Харків’яни вже грали у Полтаві, тому перехід виглядав радше органічним продовженням. Перший матч жіночого «Житлобуду-2» на стадіоні О. Бутовського відбувся 28 серпня 2020 року. Команда у Вищій лізі зіграла проти «Маріуполя» та перемогла з рахунком 8:0. Це стало початком інтеграції команди в полтавське середовище.
Також знаковою датою стало 9 грудня 2020 року, коли «Житлобуд-2» провів у Полтаві матч Ліги чемпіонів проти казахстанського «БІІК-Казигурт» з рахунком 2:1 на користь тоді ще харківської команди.
Коли в лютому 2022 року було зрозуміло, що в Харкові грати неможливо, команда органічно перейшла під крило полтавської «Ворскли». 10 вересня 2022 офіційно ФК «Ворскла» став правонаступником харківського «Житлобуду-2». Втім, це був не вимушений крок:
«“Житлобуд-2” шукав, де прихиститися після початку повномасштабного вторгнення. Багато дівчат тоді виїхали за кордон. Потім їх зібрали в Полтаві та фактично на цій основі створили “Ворсклу”», – розповідає Євген Бриж.
Крім того, харківська команда прийшла не з порожніми руками – вона була з чемпіонством і цей статус зберегла. Уже під новою назвою та з полтавською пропискою, дівчатам вдалося увійти до Ліги чемпіонів і взяти участь у Кубку Європи..
«Ми дивимося за тими дівчатами, чиї родини, можливо, страждають від війни. Вони представляли Сумщину, Харківщину. Команда не розбіглася, не зникла. Вона зберегла свою історію», – каже Євген Бриж.
Дмитро Білозерцев розповідає, поступово «Ворскла» переставала бути суто харківським проєктом. За його підрахунками, в минулому сезоні з 26 гравчинь лише 13 мали стосунок до «Житлобуду-2»:
«Уже не можна сказати, що це повністю харківський клуб. Багато футболісток приходили вже в Полтаву, були й свої вихованки».
Попри зміну назви, команда зберегла статус гегемона українського футболу. 2023 рік запам’ятався фіналом Кубка України проти «Металіста-1925». Перемога 1:0 принесла дівчатам третій Кубок поспіль.
Сезон 2023–2024 відзначився тим, що на міжнародній арені «Ворскла» зупинилася за крок до групового етапу Ліги чемпіонів, поступившись італійській «Ромі». Проте всередині країни рівним полтавкам не було. 4 травня 2024 року команда розгромила «Кривбас» з рахунком 6:0 і отримала чемпіонство.
Нині чемпіонат України намагається подолати кризу «різних вагових категорій», як-от перемоги з рахунком 30:0, шляхом поділу ліг на групи за рівнем майстерності. Це допомагає молодим командам, де грають 15–16-річні дівчата, розвиватися в конкурентному середовищі. Співпраця з чоловічими клубами залишається ключовим фактором виживання, але водночас створює жорстку конкуренцію за право бути «під крилом» успішного бренду.
Як фан-спільнота зустріла нову команду
Поява харківської команди під полтавським прапором – тема, яка від початку розколола вболівальників навпіл. Представник фанатів «Ворскли» Дмитро Білозерцев каже, що частина прихильників раділа: сильна команда, готова боротися за чемпіонство. Інші ж засмутилися, бо в Полтаві була власна футзальна школа, спортсменки, яких хотілося бачити під іменем «Ворскли».
«Клуб “Ніка” – десятиразовий чемпіон України з футзалу. Зали завжди були заповнені, люди стояли в проходах. Усі хотіли, щоб саме полтавські дівчата виступали під цим іменем. Саму команду оцінили круто, а ось як вона будувалась – тут думки розділились».
З часом склад змінювався, з’являлися нові гравчині, і жіноча «Ворскла» поступово ставала полтавською не лише за назвою, а й за обличчям.
Чемпіонство, яке далося найважче
З усіх трофеїв Євген Бриж виділяє останнє чемпіонство. Не тому, що воно було найяскравішим, а, тому що давалося в найскладніших умовах. Статистика сезону 2024/2025 вражає: жодної поразки за весь чемпіонат, 16 перемог, 63 забиті голи та лише два пропущені. Тоді весь клуб «Ворскла» лихоманило через санкції проти президента Костянтина Жеваго. Фінансова нестабільність відчувалася на всіх рівнях.
«Те, що жіноча “Ворскла” здобула в таких умовах і чемпіонство, і кубок – це було дуже важливо. Не просто трофей, а трофей всупереч ситуації в клубі», – каже коментатор.
Ворсклянка Тетяна Левицька згадує перемогу, яка відклалася в пам’яті назавжди – фінал Кубку України проти «Металіста-1925». Третій кубок поспіль, рахунок 1:0, матч до останньої хвилини.
«Це був такий прям матч-заруба. Навіть не передати словами, які це були емоції – щоб після підняти цей переможний кубок».
Дмитро Білозерцев додає, що саме минулий сезон був особливим не лише через труднощі, а й тому, що вперше за весь час виникло справжнє єднання між командою і трибунами. Дівчата частіше грали на центральному стадіоні, приходили сотні вболівальників, кожну гравчиню знали на ім’я.
«Не можна сказати, що це був прям розквіт. Але це була така вершина, до якої клуб ішов. І вона запала в серце багатьом».
Загалом команда тричі отримувала чемпіонство. Проте, на європейській арені зупинялася за крок до групового етапу. На думку Євгена Брижа так траплялося не тому, що суперниці були сильніші:
«Чогось не вистачало, але я не побачив принципової різниці між нами і, скажімо, “Селтіком”. Це означає, що потенційно ми можемо бути на рівні європейських команд. Коли наші дівчата з ними грали, я не побачив там прірви. Ось чим цікава “Ворскла”».
Тетяна Левицька підтверджує це зсередини – найважчі матчі з європейськими командами. Найболючішою для неї залишається поразка в Лізі Європи:
«Звісно, міжнародний рівень – це зовсім інші швидкості, зовсім інша сила. Але ми розуміли, що нам це під силу. Була рівна гра, але доля вирішила, що фарт не на нашій стороні. Мінімальна поразка, але дуже болюча».
Дмитро Білозерцев пояснює цю проблему під іншим кутом: всі єврокубкові матчі українські команди змушені грати на виїзді. Обидва матчі, і виїзний, і номінально домашній, команда проводить в одному місці. Відсутність домашньої підтримки – це і була головна проблема.
Гравчині, які залишили слід
Яна Калініна – найкраща бомбардирка за всю історію клубу. Почала кар’єру ще на Сумщині, в Охтирці, звідти потрапила до «Житлобуду-2», а потім і до «Ворскли». Капітанка, яка, за словами Білозерцева, до останнього намагалася залишитися. Але умови склалися так, що ні вона, ні інші не змогли втриматися.
«Звідкись же вона з’явилася, і її помітили. Так само можуть з’явитися й ті дівчата, які зараз тільки починають», – каже Євген Бриж.
Роксолана Кравчук – вірність одній команді впродовж довгих років, без спокус переходу. Катерина Самсон – голкіперка, яка ще під час власних виступів де-факто тренувала молодших воротарок у клубі. Марина Шайнюк – ліва захисниця, яка нещодавно перейшла до харківського «Металіста 1925». Ольга Осіпян – колишня гравчиня збірної Вірменії, яка принесла з собою зовсім інший досвід і рівень.
«Вся основа, яка була – це зірки та сильні футболістки. Кого не візьми», – каже Дмитро Білозерцев.
Ія Андрущак – тренерка, яка свого часу сама грала за команду на іграх «Житлобуду-2» в Полтаві. Потім вона стала тренеркою чоловічих «Ворскли-2» та молодіжної команди U-19, а згодом очолила жіночу «Ворсклу». Ія Андрущак увійшла в історію як єдина в Україні жінка-тренер чоловічої команди. Зараз вона очолює збірну України. Тетяна Левицька говорить про тих, хто пішов, з повагою і розумінням:
«Замінити їх неможливо, тому що вони єдині і неповторні, як і кожна з нас. Вони творили історію “Ворскли”, вони робили ці результати. Це гравчині, які були тут по 15 років, по 12, по 10. Вони і є ця “Ворскла”. Тренерка Ія для нас була як друг, якого ми поважали всі. В будь-який момент можна було підійти, поговорити, спитати пораду, але при тому була субординація. Якщо вона сказала – ми робимо».
Найболючіший матч
14 листопада 2023 року поєдинок із «Шахтарем» на стадіоні «Молодіжний» на думку Євгена Брижа є найболючішим матчем для команди. Тренувала тоді Наталія Зінченко. «Ворскла» завдала десятки ударів по воротах, та попри зусилля команди – програла 0:1.
«Я був феноменально вражений тим, як розвивалися події. М’яч просто не йшов у ворота. Це дуже змусило переосмислити і мене особисто, і, я думаю, дівчат з тренерами теж. Можливо, щось іще треба вдосконалювати».
Він каже, що тоді дивився той матч не просто як коментатор, а як людина, яка вболівала. І хоча в прямому ефірі зобов’язаний бути неупередженим, поза роботою переживає зовсім інакше:
«Коли я коментую, я не хвилююсь. А ось коли поза роботою – тоді хвилююсь. Так само, напевно, і дівчата: поки грають – не думають. А перед матчем і після – переживають».
Крім того, протистояння «Ворскли» з «Металістом 1925» триває досить давно і має свої причини. По-перше, це два колишні харківські клуби. По-друге, географічні сусіди. По-третє, «Металіст 1925» свого часу так само підтягнув під себе жіночу команду, яка раніше називалась «Житлобуд-1», зібрав сильний склад із гравчинь збірної України і запросив досвідченого тренера. Тепер харківську команду очолює тренерка, яка до цього працювала і з «Житлобудом-2», і з «Ворсклою».
«Це така міграція між командами і вона завжди додає протистоянню гостроти. Незалежно від того, хто вигравав, хто програвав – це той футбол, якого хочеться бачити більше».
Дуже довго між командами взагалі не було переможця. Багато матчів завершувались нічиєю або мінімальним рахунком, тому що це найпринциповіший суперник. Саме в таких протистояннях найкраще видно, чим жіночий футбол відрізняється від решти матчів внутрішнього чемпіонату.
Саме в матчах із «Металістом 1925» найбільш відчутно проявлявся той рівень інтенсивності, якого бракувало у внутрішньому чемпіонаті загалом. Євген Бриж пояснює це так: коли у більшості суперників різниця в класі надто велика й «Ворскла» перемагає з рахунком 5:0 або 8:0, це не розвиток – це імітація гри. Справжнє зростання відбувається лише тоді, коли є рівний або сильніший суперник, який змушує докладати зусилля. Саме з ним «Ворскла» грала фінал Кубка України. Матч, до якого команда зараз готується, теж проти «Металіста 1925».
«Футбол – це ціле життя»
Футбол для гравчинь це більше, ніж спорт, робота чи хобі. Зараз Тетяна Левицька поєднує кар’єру гравчині з тренерською роботою і робить це вже десять років:
«Футбол – це більше, ніж просто вийти побити м’яч, як багато хто думає. Для нас це життя, якому ми віддаємося 24 на 7. І поза медалями та перемогами залишається купа поту, болі, розчарувань, роботи, суперництва, цілей».
Футболістка пройшла через художню гімнастику, плавання, танці, і зрештою випадково потрапила на футбол. Тато-тренер підштовхнув, але не наполягав. А потім на перших же дитячих змаганнях вона порвала зв’язки і повернулася додому в гіпсі:
«Тоді тато сказав: “Молодець, закінчила з футболом”, я так плакала. І в той момент зрозуміла, що я не хочу закінчувати. Що мені це дійсно подобається».
З дитинства мріяла бути тренером і вважає, що поєднувати обидва шляхи це усвідомлений вибір: «Я знаю багато історій, коли закінчується футбол — і потім нічого. Не хочеться так».
17 футболісток вийшли з клубу: новий вектор команди
Щодня впродовж кількох тижнів клуб повідомляв про звільнення футболісток і їхній перехід в інші команди. Офіційно дівчата говорять про амбіції та перспективи в інших клубах. Фанати вказують на фінансові проблеми. Трансферні бани, накладені на клуб через борги із зарплатою, фактично унеможливили залучення нових гравчинь ззовні, доки ці борги не будуть закриті. Євген Бриж каже, що клуб запевняв: за потреби це питання можна вирішити. Але поки що рішення немає.
Дмитро Білозерцев розмежовує: штрафи за порушення на стадіоні – це дрібниці, кількох тисяч гривень.
«Куди більше впливає піврічна невиплата зарплати. Ось що руйнує команду».
На початку січня команда зібралася разом, розпочала тренування, дівчата явно бачили себе в складі на новий сезон.
«І йти потім в одеський “Sisters”, я не думаю, що це питання кар’єрного росту. Це просто безвихідь. Роксолана Кравчук і Катерина Корсун – це, мабуть, єдиний відхід, який я готовий пояснити амбіціями. В Україні вони виграли все, далі треба рости на міжнародному рівні».
Роксолана Кравчук і Катерина Корсун – обидві футболістки збірної, які досить давно грали в клубі, проте перейшли до празької «Славії». Ніколь Козлова, яка приїхала до Полтави з Канади вже після початку повномасштабного вторгнення й давала інтерв’ю українською, хоч і народилася в Америці, тепер виступає за «Глазго Сіті» в Шотландії.
Перший матч нового сезону проти «Металіста 1925» завершився розгромною поразкою полтавської команди з рахунком 0:9. За словами коментатора цей рахунок – не вирок:
«Це зовсім інша команда. На полі виходили дівчата, які до цього ніколи не грали на такому рівні. Для них це тільки дебют. Від дебюту не чекають результату – чекають зростання».
«Травми – це найгірше, що може статися»
У кожній команді є «ті самі» історії, які з роками стають легендами. Півзахисниця «Ворскли» Тетяня Левицька з посмішкою згадує, як їй одного разу під час матчу їй вибили зуб. Щоразу, коли Тетяні прилітає м’яч в обличчя, дівчата першим ділом запитують: «Зуб на місці?».
Але у спортсменів є і серйозні травми, які можуть ставити під загрозу подальшу кар’єру у футболі. Пані Тетяна ділиться, що емоційно і психологічно травми б’ють не менше, ніж фізично:
«Травми – це найгірше, що може бути в професійного спортсмена. В тебе забирають найдорожче – можливість тренуватися, бути з командою. Якби це жорстко не прозвучало, але це реалії. Гравець потрібен, коли дає результат».
Ті, хто залишає футбол через травми, за її словами, часто знаходять себе в суміжних професіях – реабілітології, тренерстві.
Чому варто прийти на жіночий футбол?
Є тривожний сигнал: неофіційно говорять, що головне фінансування клубу буде спрямоване на чоловічу команду. Якщо це так – жіночий проєкт може опинитися на узбіччі, розповідає Дмитро Білозерцев:
«Не кожне місто має свою жіночу команду. Це унікальна річ. Ця команда є – і вже тому варто її підтримати».
Тетяна Левицька чула багато разів фразу: «Що там дивитися? Жіночий футбол – він взагалі існує?», а потім вони приходили і казали: “Блін, вибач, ти права, це так круто, це так емоційно” і ставали регулярними вболівальниками».
Дівчатам, які тільки думають спробувати, футболістка говорить одне:
«Не соромитися, не боятися. Якщо є бажання – пробувати. Ми є прикладом того, що все можливо. А батькам варто задуматися: якщо бачите, що дитина хоче – підтримуйте. Моя мама спочатку казала: “Боже, ну який футбол, оці збиті коліна”, а зараз для неї це найкраще, що могло статися».
Яке майбутнє команди?
Новий тренер Євген Кравченко окреслив пріоритет: розвиток індивідуальних якостей футболісток. Дівчатам у новому складі по 15–16 років. Їм треба рости. Євген Бриж каже, що сам зараз не дивиться на рахунки взагалі – дивиться на те, як вони розвиваються. Футболістки виросли під керівництвом Анастасії Філенко-Кравченко в дівочій команді, показували хороші результати.
«У кожного свій шлях. Деякі поїхали спробувати себе на вищому рівні за кордон, деякі перейшли в інші клуби, так склалася доля. Деякі закінчили з футболом. А “Ворскла” прийняла рішення оновлювати склад, омолоджувати», – каже Тетяна Левицька.
З тих, хто залишився або щойно заявив про себе, це Аліна Савка, яка має досвід виступів у Вищій лізі, одна з небагатьох, хто перейшов зі старого складу. Марія Амель Талеб, теж залишилася у команді. Голкіперка Анна Харченко була раніше у дівочій «Ворсклі» і зараз, на погляд Євгена Брижа, має шанс заявити про себе. Футболістка Марія Куць, якій лише 17, але вона вже має забиті м’ячі у Вищій лізі. Півзахисниця Тетяна Левицька залишилася від попереднього складу.
«Я чекаю, що вони будуть навчатися і прогресувати. Чи бачитиму я, як вони розвиваються – можливо, переходять у кращі команди – можливо, або залишаються тут і ростуть у Полтаві», – розповідає Євген Бриж.
«Вони вчепились у цю можливість. Дівчата дуже хочуть грати в основній команді. Це була їхня головна ціль. Якби їм ще пів року тому сказали, що будуть грати за основну команду – вони б не повірили », – каже Дмитро Білозерцев.
Поки стадіон «Молодіжний» пошкоджений дроновим ударом та не відновлений. Це єдине штучне поле в місті. Чемпіонат стартує 11 березня. Де гратимуть дівчата і чи гратимуть – невідомо. І в цій невизначеності весь теперішній стан «Ворскли»: команда є, бажання є, а ґрунту під ногами поки що замало.
«Я хочу, щоб “Ворскла” через п’ять років просто була. Щодо піка – не знаю, досягне цього команда чи ні, але дуже важливо, щоб вона зберігалася. Не тільки “Ворскла”. Щоб це був справді розвиток жіночого футболу, еволюція, а не існування, поки є гроші у спонсора».
Попри високу конкуренцію у найпрестижнішому турнірі Європи, настрій у клубі залишається бойовим:
«Хочеться пройти якомога далі в Лізі чемпіонів. А підняти Кубок Ліги чемпіонів – ну, це мрія-мрія, напевно, кожної команди», – ділиться футболістка.
Рішення об’єднати жіночі та чоловічі клуби стало ключовим поштовхом для розвитку українського футболу, і саме цей крок дав життя полтавській жіночій «Ворсклі». Чи вдасться юним футболісткам стати новими зірками, залежить не лише від тренувань, а й від того, чи відчують вони підтримку.
Обкладинка Юлії Сухопарової