Здавалося, взимку 2015-го про них говорили всі. Кіборги, які боронили Донецький аеропорт, зосередили всю увагу на собі. Оборона, руйнування вежі, полонені воїни в Донецьку, обміни й повернен. Кожна історія особлива і по-своєму болюча.
ЗМІСТ розкаже про трьох полтавців, які боронили летовище, а сьогодні знайшли нові сенси.
Дякуємо вам, воїни.
Ярослав Тіхонов
Скромний і сором’язливий Ярослав Тіхонов – кіборг, який повернувся з полону і дивом уник публічності. Зараз 27-річний капітан займає посаду офіцера Полтавського зонального відділу Військової служби правопорядку (ВПС), і ДАП старається згадувати як можна рідше.
Як розповів військовослужбовець, у 2014 році він завершив навчання у Львівській академії сухопутних військ і був призначений на посаду в складі інженерного підрозділу збройних сил України. Проходив службу в Охтирці, звідти ж його направили в зону АТО. Новий рік вийшло відсвяткувати вдома, а 10 січня 2015 року повернувся на службу й одразу вирушив до летовища.
Він їхав у ДАП із двома підлеглими як командир окремої саперної групи по «дорозі життя» з Водяного:
«Заїжджали ми в Донецький аеропорт днів 4 чи 5 в об’їзд блок-постів, з боєм на броньованій техніці під обстрілами. 15 січня ми заїхали.
Один із моїх солдатів був із Сум, інший – з Охтирки, а решту особового складу я не знав, часу на спілкування майже не було. Нас на одній техніці заїхало 7 чоловік на МТ-ЛБ (багатоцільовий транспортер-тягач легкий броньований - ред.)».
Кіборги на той момент базувалися на першому поверсі (якщо зі сторони злітної смуги, зі сторони Донецька – другий поверх).
Українські військові контролювали перший поверх (там же було окреме загальне приміщення, в якому вони ночували), сепаратисти – нульовий поверх.
«Йшли бої, незаконні збройні формування заклали вибухівку на цей нульовий поверх і почали підривати. Там було два вибухи – після першого вибуху вцілили всі, мабуть, вони не знали нашого розміщення, і трохи не там підірвали. Дісталося, але вцілили всі. А після другого вибуху вже були загиблі».
Останній бій відбувся 20 січня. Наступного дня, 21, кіборги потрапили в полон.
«Закінчилися боєприпаси, зброї не було, ми були побиті-поламані, вже далі не було можливості вести бої. Із особового складу залишалося 11 чоловік. Вони (сепаратисти) зайшли».
Розповідати про полон категорично відмовився.
Обмін полоненими відбувся 7 квітня, і вже 9 квітня Ярослав Тіхонов був у рідних Лубнах.
Після повернення з полону кіборг ще півроку прослужив в Охтирці, потім перевівся до іншого міста. Зараз проходить службу у ВСП.
Максим Запічний
Солдат з освітою інженера, він спокійно розповідає про те, як опинився в епіцентрі подій. Максим Запічний (позивний Шерлок, оскільки курить трубку) у 2014 році пішов служити через переконання – вирішив, що мусить віддати борг Батьківщині. Чоловік підписав контракт з 91-м мінно-саперним полком, пробув близько 1,5 місяців у частині, а потім поїхав у зону АТО. Вони опинилися в Авдіївці, «типовому стройбаті». Каже, всі хлопці були молодими: 20-21 рік, контрактники, в усіх сім’ї, а він був один 30-річний і без родини.
«Тоді я не знав, що частина відправляє людей у ДАП. Потім різко під Новий рік прийшла рознарядка: трьох людейвідправити на ротацію».
Вони заїхали до нового терміналу летовища 30 грудня.
За словами Максима Запічного, особливо за новинами він не слідкував, але знав, що ситуація в ДАПі була на слуху.
«Там було імпровізоване мінне поле, яким керували, скажемо так, за допомогою мін і пульту керування. У нас був свій пост «їжаків» (саперів – ред.). Наша задача була слідкувати за тим, щоб усе працювало, і в потрібний момент підірвати».
На той момент старий термінал вже контролювали сепаратисти, а новий – наші. На полі, яке мали контролювати сапери, вже нічого не працювали, проводи були перебиті уламками знарядів. Але на цьому пості було чудово видно вихід з підвалу, звідки могли вилізти сепари.
Одночасно чергував «їжак» та стрілець – їм дали добровольців з «Карпатської Січі».
Перші враження описує так:
«Куди я потрапив? Купи будівельного сміття, якісь конструкції, що всюди стирчать, під ногами сміття – не пройти, не проїхати, всі кричать... Як тільки-но ми зайшли, журналісти пішли і почалася стрільба».
Новий рік був по-військовому суворий: Максим Запічний поговорив з рідними по телефону, намагався поласувати олів’є, яке передали волонтери. Щоправда, салат замерз, і його відколупували штик-ножами.
«Нам ще волонтери передали мішки з подарунками від дітей. Там в кожному був лист, снікерс (дуже корисна річ), марс, кава 3-в-1, цукерки».
За його словами, каву пити не виходило. Звичайно, була вода у 5-літрових пляшках, але вона постійно замерзала. Якщо в когось був час, то пляшку розрізали, відколювали шматки льоду і розтоплювали – щоб ті, хто прийшли з чергування, попили теплої рідини. Але на це не завжди був час, особливо ближче до 15 січня. Тому інколи доводилося брати льодяну воду, яким запивали пакетик кави. Суміш бадьорила – винятково завдяки жахливому смаку, але оскільки всі були на адреналіні, цього вистачало.
«Там не було поділу на день чи ніч. Був поділ на години і чергування. Три години чергуєш – три години спиш. У новому терміналі вдень була напівтемрява, вночі – повна темрява, тому сонця весь цей час ніхто і не бачив. Тільки відблиск місяця на злітній смузі».
Звичайно, вони бачили противника. Максим Запічний каже, що зовні вони були такими ж – мішанина форм, мішанина обмундирування. І дразнилися, і перегукувалися, намагаючись вивести один одного з рівноваги. Сміючись, пригадує, як хлопці дзвонили в донецьку міліцію, пожежникам і замовляли піцу:
«Міліція, звичайно, погано реагувала. Пожежні більш-менш: сказали, що нам треба домовитися про припинення вогню, і тоді вони приїдуть тушити. А щодо піцци – спочатку все було добре, прийняли замовлення на 40 піц! А потім не зрослося, не захотіли до нас їхати».
Ротація повинна була відбутися 13 числа, але через бої відтягнулася до 15. У той же день, 15 січня, його поранили, і вже 16-го вночі приїхали військовослужбовці. Каже, поранення було неважким – куля потрапила через бронежилет у спину.
«На той момент сепари контролювали нульовий поверх, ми – перший, другий – частково разом із сепарами, третій – сепари. Такий собі бутерброд. Ротний наказав підірвати фугас, щоб обірвати сходи, аби вони не зайшли зі спини. І коли закладав фугас, сепар вискочив з автоматною чергою по спині. Пощастило, що за інерцією випав у дверний отвір, і хлопці встигли відтягти до того, як мене застрелили».
Домедичну допомогу надав капелан – до речі, вони досі спілкуються.
«У нас їх було двоє. Вони і морально підтримували, і магазини на посту заряджали, коли хлопці ведуть бій. Не бачив капеланів, які б стріляли, але ящики з набоями принести – це легко».
За його словами, на 15 січня в летовищі залишилося десь 60% особового складу, Максим Запічний на той день був десятим чи одинадцятим пораненим. Чоловік справедливо зауважує, що йому пощастило: вже 16-го його забрали і вивезли. Спочатку повезли в районну лікарню Селідово, де вночі прооперували – вийняли сердечник (частину кулі). Наступного дня повезли до Дніпра, а завершив лікування в полтавському госпіталі.
Каже, найчастіше згадує лютий холод.
«У новорічну ніч було мінус 29. Ми вдягали все, що було, зовні нагадували цибулини. На мені була майка, повний комплект термобілизни перший, потім другий, вовняна кофта, кітель, два бушлати і бронік».
Порада від кіборга: щоб швидко зігрітися в холодну пору, швидко лягайте у спальник, надихайте в руки і лягайте спати. Якщо є сили, перед чим поїжте і попийте.
«Ми розуміли, що знаходимося в епіцентрі подій, але про це не думали. Усі думки були направлені на виконання певної мети. Ніхто не літав у хмарах, кожен робив свою роботу. Потрібно втримати позицію. Потім тебе змінюють. І все.
Ще цікаво. Коли тебе міняють, кожен вимірював дорогу до своєї позиції за кроками кроків. Шуміти не можна, світити ліхтариком – це самогубство. Так от, я роблю три кроки вперед, три кроки вправо, обходжу купу сміття і йду вздовж транспортної стрічки, здається, 64 кроки. Знову направо і тут уже наш пост».
Андрій Хижняк
Полтавець Андрій Хижняк – артилерист 93-ї бригади, командир 152-мм самохідної установки 2С3 («акація»), має звання сержанта. Він до кінця був серед тих, хто прикривав кіборгів артилерією: забезпечував підвезення провізії, транспортування поранених та загиблих.
Як розповів військовослужбовець, його призвали до війська 2 квітня 2014 року. До летовища Андрій Хижняка направили у липні, і він пробув там аж до лютого 2015, коли врешті-решт не витримав бетон.
Він розповів, що стріляли з дальньої відстані, поступово наближуючись до Донецька, але в місто не заходили – бо артилерія, не можна.
Як казав йому після кіборг Кирило Недря (позивний Доцент), величезна заслуга саме артилерії в тому, що кіборги отримали славу непереможних, адже без надійного прикриття навряд чи б хлопці усередині протрималися так довго.
Андрій Хижняк розповів, що по ним стріляли в основному «Градами», тими ж «акаціями», «гвоздиками» (120-мм САУ) й мінометами.
«Був важкий період. Нас за один день тричі вбивали так, що нас уже не могло бути. А снаряди просто лягали мимо, як на шахматній дошці. До мене підходив потім один з наших і казав: «Тепер я вірю в Бога». У нас в батареї за весь час тільки три поранених, всі решта – живі».
Влітку і восени їздили по полям і по посадкам перед ДАПом, бо могли заночувати й посадці, розклавши намети, або прямо в самоходках). На зимовку штаб батареї перебазувався у селищі Новосьоловка-1, звідки дорога у напрямку до ДАПу займала одну годину.
За словами Андрія Хижняка, техніка станом на 2014 була в жахливому стані, і військові не могли мінятися по змінам – зараз одні виїхали, потім вони повернулися і поїхали інші. Тому військовослужбовці поверталися з чергування, перехоплювали щось із їжі, збиралися і знову їхали назад. Сніг, дощ, поламався транспорт серед поля – при будь-якій погоді все робили самі.
«Усе було інтенсивно, особливо взимку. Було багато важної роботи, у нас же не передбачені вантажники чи ще хтось. Самі вивантажуємо, самі завантажуємо снаряди. Вага одного – 43 кг, а у мене таких 46 в установці».
Згадує, що для того, щоб вивезти поранених, провести ротацію чи доставити провізію, потрібно було забезпечити так звану «дорогу життя», яка пролягала від Пісок до аеропорту. Артилерія мала забезпечити перевезення, тому постійно прострілювали територію.
Бувало й таке, що кіборги викликали вгонь на себе, аби артилерія могла знищити ворога:
«Коли ворог почав підходити ближче й ближче, нашим треба було викликати вогонь. Хлопці передавала по радіостанції свої координати і викликали вогонь на себе. Артилерії це важко з такої відстані, бо ми десь кілометрах в 5 від аеропорту, але старалися розрахувати. Тоді наші ховалися, а ми накривали сепаратистів. Це ювелірна робота».
Андрій Хижняк згадує, що дуже допомагали волонтери, Полтавський батальйон небайдужих. Вони привозили харчі, речі, і навіть знайшли старі биті валянки – ті, які не замінити жодними берцами.
Сьогодні чоловік служить на авіабазі Полтви. І при першій нагоді старається разом з волонтерами поїхати до хлопців.
Фото надані респондентами
Обкладинка Юлії Деркач