В їхню позицію прилетів снаряд ворожого танка. Зруйнований бліндаж засипало землею, перетворивши укриття на пастку. У цей час там перебував Микола Лялін, який кілька місяців тому опанував свій перший військовий фах. Воїн отримав тяжкі поранення рук і ніг, дивом залишився живим. З розгромленого бліндажа його викопав і витяг побратим.
Нині Микола Лялін лікується на Полтавщині, попереду на захисника чекає тривала реабілітація. Про боротьбу й побут військових на фронті він розповів ЗМІСТу в одному з полтавських стаціонарів.
Як інженер став військовим
Микола Лялін уперше взяв до рук зброю у 41 рік. Непридатний для армії в мирний час через проблеми з зором, на початку великої війни чоловік добровольцем пішов до військкомату. Там у нього взяли контакти й пообіцяли зателефонувати, але дзвінка він так і не дочекався. Наступна нагода стати до лав захисників трапилася восени: неподалік його місця роботи роздавали виклики до військкомату. Чоловік взяв повістку й пішов до центру комплектування – його мобілізували 15 вересня.
Про життя до повномасштабної війни Микола Лялін розповідає стримано: працював, ростив із дружиною двох дітей, виховував собаку. Був інженером супроводу будівництва мережі стільникового зв’язку, керував обласним відділенням компанії «Інтербуд» на Кіровоградщині.
Шлях воїна чоловік розпочав із двомісячного курсу військового вишколу в Україні та за кордоном.
«Основний курс навчання я проходив у Великій Британії за програмою обміну, з моєї групи туди багато людей відправили. З нами був інструктор англієць, сержант українець, а також перекладач до кожної групи. За кордоном раніше не бував. До цього два тижні пробув в учебці, поки готували наші документи для відправки до Великобританії. Навчальна частина у нас і в Британії – це дві різні речі. Там все набагато продуманіше, більше орієнтоване на людину, спрямоване на комфортне перебування. Бо коли ти багато працюєш, маєш добре відпочивати».
Після повернення до України Микола Лялін проходив додатковий курс підготовки на кулеметника. Після завершення навчання у листопаді його розподілили до 92-ї окремої механізованої бригади імені Івана Сірка, а звідти – до 22-го окремого мотопіхотного батальйону. Уже в грудні воїн виконував завдання на нулі разом із побратимами.
«Наш підрозділ працював на сватівському напрямку, північніше Сватового. Основним завданням було не пропускати орків у нашу сторону. Вони регулярно робили спроби, а ми працювали над тим, щоб із цього нічого не вийшло. Я бачив безглузді вчинки, на які особисто не пішов би, враховуючи навіть мій невеликий військовий досвід: без достатньої підготовки лізти на вогневий рубіж. Вони намагалися висунутися з-за бруствера й отримували відповідно. Ми з хлопцями не чекали, поки вони підійдуть поближче».
Останніми місяцями росіяни активізували свої зусилля захопити схід України, застосовуючи успадковану від радянських генералів тактику закидання «гарматним м’ясом». Для цього використовують звично покірне населення: адептів повернення «величі росії», поневолені імперією народи, жителів депресивних регіонів, в’язнів і ще бозна-кого. Результат один: Збройні Сили України утилізують ворога, а той іде в наступ, крокуючи тілами своїх солдатів.
«У нас позиція заглиблена, ми окопані були серйозно, тому ближнього бою як такого бути не могло. Це хіба їм щось встрелить і вони б спробували, як російською люблять казати, “навалиться”. За час моїх чергувань такого не намагалися зробити. Найближче я бачив ворога за 20 метрів – у приціл кулемета».
Побут захисників на фронті
Життя й робота військових на нулі не обмежується воєнними діями. Щоб ефективно знищувати ворога, потрібно облаштувати й налагодити побут. Це вимагає додаткових зусиль і в без того складній ситуації, тож деякі аспекти життя можуть залишитися невпорядкованими. Серед них – питання приготування їжі. У підрозділі Микола Лялін вирішив узяти на себе цю частину роботи.
«Я ніколи вдома не готував, але коли пішов до армії, навчився куховарити й годував хлопців. Там є два варіанти: або хтось візьме на себе відповідальність і буде за кухаря, або ніхто на себе відповідальності не візьме і всі будуть гризти “мівінку”. Ідея з “мівінкою” мене не влаштовувала. Тому я взяв на себе відповідальність і почав готувати».
Військові на фронті облаштовують побут на власний розсуд. Частину часу вони перебувають безпосередньо на нулі й утримують позиції, решту – у розташуванні. Микола Лялін разом із побратимами орендували у місцевих жителів хату. Там вони мешкали, господарювали й підтримували чистоту, «щоб самим було не соромно жити». У розташуванні захисники мали стільниковий зв’язок та інтернет, тож могли регулярно спілкуватися з рідними.
Життя на позиціях також потребувало облаштування. Спати на туристичному килимкові день у день – завдання не з легких, тож воїн придбав собі матрац.
«Коли ти спиш сім днів на тиждень на карематі – чотири з них на підлозі й стільки ж у бліндажі – це не комфортно. Я матрац на позиціях тримав, бо нас було багато в тій хатці, ми спали на підлозі».
Микола Лялін, як і сотні тисяч українських оборонців, зробив свій внесок у перемогу над ворогом. Обмеження й труднощі фронтового життя, поранення та тривалий шлях відновлення не заступають воїнові головної мети усіх його зусиль: він воює за своїх рідних. За його спиною – батьки, дружина, діти. Їхнє право на вільне життя зараз виборюють на нулі.
Для обкладинки використані фото з фейсбук-сторінки 92-ї бригади
Дизайнерка – Юлія Сухопарова