У XIX–XX століттях жодне весілля на Полтавщині не обходилося без вінка. Придбані на базарах, виготовлені черницями київських монастирів або майстринями у селах, вінки слугували головним оберегом та окрасою нареченої. Після свята виріб дбайливо ховали від чужих очей – за вінчальною іконою або на дні скрині під весільним рушником. Траплялося й так, що вінок віддавали дітям, щоб ті гралися. Малеча крутила оздоблення, скручувала основу вінка, а згодом його спалювали.
Сьогодні ця забута традиція повертається. Українські наречені все частіше обирають автентичні убори, а станом на 2026 рік три різновиди весільних вінків уже внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

Про те, як виготовляли і носили вінки на Полтавщині та як їх відроджують сьогодні, ЗМІСТу розповіли наукова співробітниця відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею Марія Пісцова, майстриня з виготовлення весільних вінків Оксана Позднякова та Катерина Штепа, яка близько семи років займається науковою реконструкцією вінків.
Значення вінка в українській традиції
В українській культурі вінок завжди був чимось більшим, ніж просто красива прикраса. Це маркер дівоцтва, який супроводжував дівчину від самого дитинства й аж до найважливішого моменту – весілля. Етнографи налічують близько 77 видів українських вінків, розподіляючи їх за обрядовим контекстом і технікою створення. За призначенням вони бувають календарно-обрядовими, святочними та весільними.

Класифікацію за формою та способом виготовлення пропонують такі дослідниці, як Галина Стельмащук та Тамара Ніколаєва. Насамперед це виті вінки, сплетені з живих рослин. Окрему й надзвичайно важливу роль відіграють площинні вінки, які формуються на обручі чи смужці тканини. Згодом у народній традиції з’явилися й комбіновані варіанти, що поєднали зручність площинної основи та об’єм витого вінка. Катерина Штепа каже, що вінок виник задовго до самої Полтавщини:
«Традиція вінків виникла, можливо, тисячі років тому. Тоді почали носити на голові не сплетений із квітів чи звитий із мотузки головний убір, робити вінці навіть металеві чи з коштовних тканин. Але, на мою думку, в часи княжої доби вже виникає традиція не просто вінок зелений на голові носити із квітів, а також і носити інші головні убори».
Музейниця Марія Пісцова пояснює, що весілля в традиційній культурі розглядалося як один із трьох ключових, межових етапів людського життя:
«Весілля – це один з трьох станів в житті і жінки, і чоловіка – межовий. Тобто це йде від народження, потім весілля – перехід з однієї ролі в іншу, і уже до смерті – перехід у вічність. І саме весілля, коли парубок стає чоловіком, а дівчина жінкою, є визначальним. Тому в цей період все найпишніше, найкрасивіше одягали наречені. Навіть величали молодят раніше так: князь і княгиня».

Вінки в українській традиції плели з раннього віку. Коли дівчата виростали, то теж собі плели вінки із живих квітів. Згодом слово «вінок» перейшло й на предмети обрядовості календарного року.
Головна відмінність весільного вінка від щоденних чи святкових полягала в тому, що він не міг бути виготовлений з живих квітів. Вважалося, що весільний вінок не повинен зів’янути, адже за логікою обряду це могло накликати нещастя на майбутнє подружнє життя. Катерина Штепа додає, що з цього правила бували винятки. Влітку бідна дівчина, якій не вистачало коштів купити яскравий вінок, могла використати свіжі квіти. Обов’язковою рослиною для весільного вінка був барвінок, адже його навіть узимку можна знайти в садку під травою. Вінок, зроблений не зі свіжих квітів, вважали зимовим. Його робили передусім для зимових весіль і для дівчат, які не могли купити вінок на базарі.
Як прикрашали голову до воскових вінків
Для людей у XVII–XVIII століттях вінок був звичайною частиною життя. Вони навіть не думали описувати те, у чому жили, не припускаючи, що через триста років дослідники ламатимуть над цим голову. Іноземці ж, приїжджаючи на наші землі, з цікавістю фіксували те, що здавалося їм незвичним.

Зокрема, українське весілля описував французький мандрівник Гійом Левассер де Боплан. За словами Катерини Штепи, він зафіксував, що в нареченої абсолютно розпущене волосся, а вінки у весільній процесії носили всі – причому через плече. Це були виті вінки, сплетені з живих рослин. Дослідники XIX–XX століть згодом пов’язували цю традицію з появою звичних нам весільних бутоньєрок на грудях. Мовляв, колись вінки одягали через плече всі учасники процесії.
Описуючи шлюбні обряди, Боплан писав, що заміжня жінка мусила покривати голову, тоді як незаміжні дівчата вважали це шаленою ганьбою. Проте мода мінлива. Якщо іноземець у XVII столітті міг у чомусь і помилитися, то вже з середини XIX століття ми бачимо безліч фото з Полтавщини, Київщини та сусідніх регіонів, де молоді незаміжні дівчата носять хустки, зав’язані під підборіддя. Така хустка вважалася майже офіційною формою одягу для молодих незаміжніх дівчат.

На Полтавщині на старовинних світлинах простежується цікава деталь весільного гурту: дружки часто підперезані вишитими рушниками і водночас мають зав’язані під підборіддя хустки. Заміжні жінки ніколи б не підперезалися таким чином.
Катерина Штепа звертається до старих зображень, щоб показати, як змінювалася дівоча прикраса. На малюнках Фрідріха Берхгольца 1747 року в дівчат різного стану видно косу, укладену навколо голови:
«У них у всіх навколо голови коса, укладена. І навколо коси або під нею кілька різнокольорових стрічок», – розповідає вона.
Це могли бути яскраві червоні й жовті або дуже насичені темно-зелені й сині стрічки. Квіти на тім’ї було видно здалеку.
У праці Опанаса Шафонського 1780-х років і селянка, і заможна панна носять високий обруч, схожий на корону, обтягнутий тканиною. Коса так само покладена навколо голови, а стрічки зав’язані так, що їхні кінці спадають. За словами Катерини Штепи, саме в цих зображеннях стрічки видно особливо добре: їх багато і вони красиві, але сакрального змісту в них не було, і його не досліджували.

У першій половині XIX століття француз Домінік П’єр Де ля Фліз, який жив на Київщині, замалював жителів Київської губернії. На його малюнках дівочі головні убори високі, часто з квітами по колу, з-під них іде коса, а стрічок багато, і вони різнобарвні.


Виті вінки на цих зображеннях трапляються рідко. Катерина Штепа знає лише один малюнок Берхгольца, де селянка стоїть на полі зі звитим зеленим віночком. На її думку, така прикраса була не святковою і її носили в повсякденному житті:
«Це домашня робоча така прикраса. Але я вам скажу одразу, що виті вінки з моди зовсім ніколи не виходили. Тому що це типова прикраса, а по-друге, це надзвичайно потужний обрядовий елемент».

За її словами, протягом року є кілька днів, коли кожна дівчина має взяти участь у спільних обрядових дійствах і сплести собі вінок із певним обрядовим змістом. Це Русальний тиждень на Трійцю та Івана Купала. Про весняні обряди відомо гірше. На Юр’їв день вінки були пов’язані з обрядами щодо родючості худоби.
Королівська мода XIX століття і як з’явилися воскові вінки
Традиція прикрашати голову нареченої білими восковими суцвіттями прийшла в українську культуру з Європи в середині XIX століття. Поштовхом для світового тренду стало весілля британської королеви Вікторії, що відбулося 10 лютого 1840 року. Вона замість традиційної коштовної тіари чи корони одягла на голову простий вінок із живих квітів апельсинового дерева. За словами Марії Пісцової, мода швидко поширилася, а українські майстрині знайшли свій спосіб відтворити цю красу з підручних матеріалів:
«Середина XIX століття, королева Вікторія в Британії одягла на весілля віночок з квітів цитрусів. І ця традиція поширилася Європою. А, звичайно, винахідливі майстрині зразу взяли собі це на замітку і зробили з того, що було, дрібнесенькі квіточки білі із воску», – пояснює пані Марія.
Катерина Штепа датує поширення цієї моди на теренах України дещо пізніше. Весільний вінок Олени Пчілки, який зберігається в Києві, відображає міську панську моду середини другої половини XIX століття, що з’явилася після королеви Вікторії й імітувала французький флердоранж.

Прикметно, що хоч вінки називають восковими, для їхнього виготовлення частіше використовували парафін, який з’явився на теренах України саме в середині XIX століття. В народі його називали «білим воском», від чого й закріпилася назва.

Воскові вінки називали «київськими», оскільки, за словами Марії Пісцової, їх дуже часто виготовляли черниці при київських монастирях. Далі ці прикраси привозили на базари, де кожна наречена обирала собі убір на власний смак і статок: ціна залежала від кількості воскових крапель та рядів. Втім, виготовленням таких вінків займалися й сільські майстрині:
«Також дівчата купували і воскові вінки на базарах перед одруженням, обирали, що їм до лиця. Ціна залежала від кількості воскових краплин. Вінок міг бути в один ряд чи в два, залежно від бажання замовників. Були й сільські жінки-майстрині, які їх виготовляли. Воскові вінки були для одруження, тому що це не дешева річ. Хто міг собі зробити, то й робив, а так на замовлення їх жінки виготовляли».

Катерина Штепа додає, що на київських базарах продавали багато квітів, зокрема золочених, які закладали за хустку.
Технологія створення воскових вінків надзвичайно кропітка: крапельки-восковички формували, занурюючи дротик у теплий парафін, а потім у холодну воду, і так до десятка разів, аби утворилася округла воскова крапля. Окрім цього, воскували паперові та тканинні пелюстки й листочки, додавали металізований папір для блиску, а для того, щоб масивний вінок не тиснув на голову, робили кибалку – картонну смужку, обшиту тканиною, яка слугувала м’якою основою. Зараз майстрині теж використовують подібні матеріали для відтворення прикраси.

Катерина Штепа розповідає про ще один матеріал – стружку. Її продавали в магазинах як кольоровий папір вузькими смужками й активно купували для весільних вінків. З неї робили великі пишні квіти, а листя з паперу провощували. У другій половині XX століття саме стружка була для таких вінків типовою. Сьогодні таку стружку знайти неможливо, тому відтворювати вінки доводиться сучасними матеріалами.
У 1970–1980-х роках у вінках могли бути також фольга і квіти з яскравої різнокольорової чи білої мочалки. За словами дослідниці, великого обрядового змісту в тому, щоб використовувати лише певні матеріали, вона в наукових працях не зустрічала. Головне, щоб вінок був яскравим і красивим, а використати могли будь-що красиве.
Де і які вінки носили на Полтавщині
Етнографічна Полтавщина охоплювала значно більші території, ніж сучасні адміністративні кордони, розповідає Катерина Штепа. Це лівобережна Черкащина з Золотоношею, Київщина до Переяслава, сучасні Чернігівщина та Сумщина з Ромнами. У кожному з цих осередків збереглися або склалися власні форми вінків. У кожному селі міг бути свій особливий спосіб виготовлення, який ще не досліджений науковцями.

Поблизу Переяслава робили надзвичайно великі й пишні вінки, що формою нагадували корони. Вони були рясно вкриті восковицями, серед яких виділялися або три великі яскраві червоні квітки із зеленим листям, або кілька яскравих червоних квітів. У Ромнах, за словами Катерини Штепи, плаский очіпок був дівочим елементом одягу. Від жіночого він відрізнявся лише косою, випущеною ззаду, та пишним бантом. Там траплялися й чисто білі воскові віночки навколо голови, а на чорно-білих світлинах, подекуди видно вкраплення червоних квітів. Білі вінки також помітні на фотографіях із Прилук. Збережені в іконах вінки та етнографічні розвідки дають змогу відстежити й традиції півдня Полтавщини, зокрема Кременчука та Горішніх Плавнів:
«У південних регіонах я бачу вінки чисто білі з восковиць – із білими, блакитними або ніжно-рожевими квітами. Оці блакитні чи рожеві дрібні квіточки, схожі на ромашки чи незабудки, – дуже типове явище як для Полтавщини, так і для Київщини», – розповідає Катерина Штепа.

Які були різновиди весільних вінків?
На думку Катерини Штепи, образ білого, пастельного весільного вінка для Полтавщини не відповідає традиції. Вона розповідає, що жінки, які виходили заміж у 1960–1970-х роках, зазвичай говорили про білу сукню та білий вінок приблизно так:
«Зараз іде по вулиці бліда, нещасна наречена в некрасивому білому одязі і в некрасивому білому вінку».
За її спостереженнями, красивими тоді вважали яскраві кольори, найкраще червоний і малиновий, а пастельні відтінки гарними не вважалися. Одна з жінок, яка у вісімнадцять років вийшла заміж у 1974 році, мала змогу взяти білу сукню, але відмовилася, бо в білому почувалася б блідою й негарною.
Один із вінків у колекції дослідниці здається пастельним, але з виворітного боку, де він не вигорів, видно яскраві малинові, насичені зелені й темно-сині барви. Типовим для вінків із Полтавщини, Сумщини та Київщини вона називає поєднання яскраво-рожевого та насиченого червоного кольорів.
Білі вінки теж були, але Катерина Штепа пов’язує їх переважно з міською модою. На старих світлинах такі вінки найчастіше видно на жінках, які вдягнені вже не в народний стрій із керсеткою чи плахтою, а в звичайну сукню з жакетом. У селах, де довго зберігався народний одяг, вінки залишалися барвистими. Навіть у білих вінках траплялися невеликі червоні квіти й зелене листя.
Вона розповідає, що відтворювала вінок із Градизька, який зберігся в дуже блідих рожевих, блакитних і білих відтінках. Через вигорання паперу й окислення мідного дроту справжній колір оригіналу встановити неможливо, тому вона зробила три реконструкції одного вінка в різних кольорах.
У 1970-х роках міська мода активно проникала в село, адже молодь їхала вчитися до міст. Траплялося, що весілля відбувалося у двох форматах: в одному селі наречена була в українському вбранні й вінку, а в іншому – у білій сукні та білому вінку, який виготовляли міські майстерні.

Цікавий приклад збереження традиції Катерина Штепа знаходить у селі Ждани. Вона реконструювала там весільний стрій 1970-х років за фотографіями та спогадами наречених, які виходили заміж у ті роки. Вінок мав багато восковиць, пишні червоні квіти й листя, а на тім’я додавали окремі квіти. Присвячена цьому селу виставка відбулася в музеї.

Серед полтавських уборів музейниця Марія Пісцова згадує чубатий вінок:
«Якщо ми говоримо про наш регіон, то весільні вінки на Полтавщині є ще чубаті. Їх виготовляли із ниток, роблячи з них пишні помпони. Тут можна помітити такі специфічні візерунки ока, які слугували захистом від зурочення. Це був дуже об’ємний, пишний та ошатний головний убір».

Катерина Штепа каже, що чубатий вінок не був характерним для всієї Полтавщини. Його носили лише в окремих місцевостях, і сьогодні вони належать до Черкащини. Це села Жовнине, Чорнобай та Кліщинці. Науковиця вважає штучним змішування в один стрій різних локальних візитівок Полтавщини – чубатого вінка, довгої миргородської керсетки, гадяцької сорочки з темно-синьою вишивкою та сорочки, вишитої у техніці білим по білому. На чубатому вінку добре видно й бордову хустку, що трохи випиналася, та різнобарвну квітку з тканини чи стрічок, яку пришивали до хустки з двох боків.
На Полтавщині хустка була обов’язковим елементом весільного вбрання. Її пов’язували навколо голови певним чином, найкраще так, щоб спереду стирчали ріжки. Вінок надягали поверх хустки, і це добре видно на фотографіях. На малюнках Опанаса Сластіона найчастіше можна помітити тафтові бордові або зелені хустки. Навіть коли наприкінці XIX століття в моду ввійшли виті вінки з паперових квітів, хустка залишалася незмінною. До того, дівчата замість вінка могли просто закласти квіти за хустку. Про вінок часто говорили саме про таку хустку із закладеними квітами, а не про виті вінки як такі.

Вінки в музейній колекції
Ще в середині ХХ століття самобутні майстрині виготовляли величезну кількість весільних віночків, які були атрибутом нареченої, символом її моральної чистоти, елементом захисту від зурочення. За словами Катерини Штепи, у 1980-х роках у Зіньківському, Гадяцькому та Миргородському районах у яскравих вінках ходили на запросини. Їх купували на базарі в Зінькові, Гадячі, Опішні і в інших містечках або просто йшли до майстрині, яка могла виготовити прикрасу.
У фондах Полтавського краєзнавчого музею зберігаються як оригінальні автентичні вінки XX століття, так і їхні сучасні копії. Один із яскравих зразків автентики – весільний вінок 1950-х років із села Власівка Зіньківського району (нині Полтавського), який надійшов до фондів у 1990 році. Його власницею була місцева мешканка Ганна Хоменко. Створений він із паперу, стружки, парафіну, дроту, фольги, тканини, вати та етиленової плівки у червоних, жовтих і білих кольорах, а з боків має звисаючі косиці.

Для Полтавщини середини ХХ століття характерне використання парафіну, кольорового провощеного паперу, стружки, дроту і фольги. Убір складений із традиційних елементів: восковиць, тобто білих крапельок воску або парафіну на кінчиках дротинок, червоних гвоздик і троянд, зелених листочків та різнокольорових блискучих бутонів. Косиці, або берізки, – це уквітчані гірлянди на основі дроту, що спускалися з вінка на плечі нареченої.

Разом із вінком як прикраси й захисні символи використовували мініатюрні букетики, які пришивали до одягу нареченої на грудях. Їх робили з тих самих елементів, що й вінок. До музею надійшов лише один такий букетик. У 2020 році Катерина Штепа виконала авторську копію цього вінка разом із весільними бутоньєрками.

Вона також відтворила вінок із села Бобрик Гадяцького району, який датується 1950–1960 роками. Оригінал зберігається в музеї. Він зроблений у тій самій техніці, що й зіньківські вінки, зі стружки та фольги, а ще в ньому є блакитні квіти.
Окремо науковиця розповідає про вінок, з яким жінка виходила заміж у 1974 році. У ньому поєднані яскраво-рожевий і насичений червоний кольори, а восковиць мінімум.
У колекції також є відтворення дівочого вінка середини XX століття з Полтавщини, копія якого створена у 2019 році. Він стриманий і витончений, виготовлений із паперу, парафіну, дроту й вати.


Окрему групу становлять сценічні вінки кінця XX – початку XXI століття. Яскравий приклад – вінок майстрині Тетяни Левін (Герус) 2005–2009 років із села Троянівка поблизу Зінькова, який Катерина Штепа подарувала Краєзнавчому музею від імені своєї тітки. Тетяна Левін – майстриня, чиї сценічні вінки створені на основі типових весільних. У 1980–2000 роках стали візитівкою Зіньківщини та Гадяччини. Катерина Штепа навчилася у неї техніці виготовлення народних весільних вінків. Вінок, представлений у Краєзнавчому музеї, поєднує воскові деталі з більш виразними й декоративними матеріалами для виступів:
«Ми бачимо, що він виглядає так більш яскраво, декоративно. Хоча елементи воскові є, а саме повощені квіти. Забагато посріблення, блиску, але на сцені воно так має бути. Тобто елементи від традиційного вінка, який використовувався в родинно-календарній обрядовості, переходять на сцену», – розповідає Марія Пісцова.


Обряд зняття вінка
Особливу увагу у весільному вбранні приділяли стрічкам, адже їхній колір і довжина мали значення. За словами Катерини Штепи, яка посилається на праці Павла Чубинського, на лівому березі Дніпра дівчата носили більше стрічок, ніж на правому. Вони здебільшого були гладенькими, однотонними, без візерунка і часто кріпилися не до самого головного убору, а до іншої стрічки, зав’язаної ззаду, з якої спадали на плечі. Крім того, до весільних стрічок додавали блакитну або білу: одну, якщо не було одного з батьків, і дві, якщо не було обох. На виставковий вінок, який Катерина Штепа створювала з майстринею з Остап’я, додали дві білі стрічки з цієї причини. Довжину стрічок, за словами Марії Пісцової, відміряли строго по косі й робили трохи довшою за неї, аби повністю прикрити дівоче волосся.

Одним із найвідоміших обрядів на Полтавщині Катерина Штепа називає «свесті скакати». За її словами, це один з основних моментів традиційного полтавського весілля. Молодша сестра нареченої, племінниця або запрошена сусідка ставала на стільчик і скакала на одній нозі перед нареченим, повторюючи слова «Скаче, свестя, скаче, щось вона хоче». Наречений давав відкуп.
У давніших етнографічних записах обряд виглядає архаїчнішим. Дівчина ставала на стільчик, знімала в нареченої одну з двох яскравих тканинних квіток, пришитих до вінка чи хустки, і приколювала до шапки нареченого. На деяких світлинах із Гадяччини вона бачить дві тканинні квітки, заколоті на одязі нареченої, і можливо, що через зміну моди їх тоді вже кріпили не до вінка. Ту квітку етнографи часто теж називали «вінком», тому в записах «вінок» не завжди означає весь убір.

Після весілля новоспечена дружина вже мала ходити з покритою головою. Марія Пісцова розповідає:
«Під час обряду зняття вінка дівчині одягали хустку, що знаменувала її перехід у статус заміжньої жінки. Щоправда, впродовж першого року після весілля молодиці ще могли заквітчувати свої хустки. А далі вже починалися сімейні турботи та виховання дітей, тож про квіти у волоссі забували».
Катерина Штепа пояснює, що заміжня жінка вінка не носила, бо її голова мала бути покрита. Вінок залишився за дівчатами як їхній традиційний головний убір. Останній раз дівчина надягала вінок на весіллі, а після цього вже ніколи. Так само заміжнім жінкам не можна було плести косу, бо вона вважалася виключно дівочою. Замість неї жінка робила гульку, а під очіпок плела на голові дерев’яний обруч, на який намотувала волосся.
Про сакральне значення весільного атрибута говорить і майстриня Оксана Позднякова. Вона каже, що восковий вінок слугував особистим оберегом для нареченої, як шпилька від зурочення, оскільки всі погляди прикуті до молодят. Також майстриня ділиться давнім повір’ям, про яке їй розповів етнограф Едуард Крутько:
«Якщо наречена не плаче під час зняття вінка та одягання очіпка, вважалося, що вона проллє чимало сліз у заміжжі. Тому весільні сльози сприймали як очищення: дівчина мала виплакати увесь смуток до того, як стане дружиною, щоб у шлюбі радіти й сміятися».
Що робили з вінком після весілля
Після обряду зняття вінок вміщували за вінчальні ікони або ховали на дно скрині, загорнувши у весільний рушник. Марія Пісцова розповідає:
«Чого вони дійшли до нашого часу? Тому що була така традиція після вінчання, після весілля, коли дівчина останній раз одягала вінок на свою голову, вони знімали цей вінок в процесі обряду і одягали хустку. А вінок складали в ікони вінчальні. Тому дуже часто й зараз іноді ще зустрічають вінок цей восковий в іконах. Також зберігали і в скринях. Могли у весільний рушник класти цей вінок, закривати рушником, бо його теж ніхто не мав бачити».
Завдяки цьому звичаю деякі вінки збереглися й донині, попри антирелігійні утиски радянського періоду. Скриня була недоторканним простором жінки. Поруч із вінком зберігалися родинний текстиль, святковий одяг та коралі, які дівчина отримувала в дарунок ще змалку. До весілля дівчина мала наткати й навишивати щонайменше 15 жіночих сорочок, 5 чоловічих і понад 40 рушників. Скриню везли відкритою до оселі чоловіка, щоб усі бачили, яка вона господиня. Коралі дарували з народження по низці щороку, до весілля їх мало бути щонайменше 15–16, а краще 17. За якісні коралі, за словами музейниці, можна було купити хату чи навіть хутір. Є й прислів’я: «Сповнився дівчинці год, готуйте, мамо, в скриню спод». Пізніше ці надбання господиня передавала у спадок онучці.
Вінок могла позичити подруга подрузі або свекруха невістці, хоча це вважали не дуже правильним, розповідає науковиця Катерина Штепа. Траплялося, що вінок віддавали маленькій дитині гратися, поки мати працювала. Дитина скручувала його, а потім його палили. Одна жінка нещодавно розповіла дослідниці, що частину вінка з тім’я зняли просто на весіллі й одразу віддали дітям гратися.

Дослідниця згадує й пізнішу схожу практику: у 1990-х і на початку 2000-х фату клали на дитячий візочок, бо казали, що вона забирає негативну енергію. Прямого продовження давнього звичаю в цьому вона не стверджує, але вважає, що певна аналогія є.
Хто досліджує й відтворює вінки
Катерина Штепа називає Валентину Ануарову однією з відомих їй дослідниць, яка почала наукову реконструкцію вінків. Майстриня відтворювала вінки всієї України:
«Вона реконструювала і полтавські вінки, і сусідніх регіонів, і взагалі всієї України. Причому в неї дуже детальні, важкі у виконанні і дуже серйозні в дослідженнях роботи. Ну, вона не тільки вінки робить, вона робить взагалі головні убори, очіпки і теж просто одяг, такий як керсетки».
Людмила Попович, зберігачка фондів Гадяцького краєзнавчого музею, також займається реконструкцією вінків. Кілька років тому вона відтворила весільний вінок Олени Пчілки, який зберігається в Києві. Він відображає міську панську моду середини другої половини XIX століття. Катерина Штепа припускає, що в Олени Пчілки могло бути два весілля: вінчання в народному вбранні та світська гулянка в білому.
Тамара Пилипенко із села Остап’є, колишнього Великобагачанського району, зберегла від прабабусі традицію виготовлення вінків. Прабабуся робила такі вінки наприкінці XIX століття, а мама й бабуся Тамари Віталіївни теж продовжили це ремесло. Зараз рукодільниця належить до членів Полтавського осередку спілки майстрів.

Майстриня Оксана Позднякова і її вінки
Традицію воскових вінків сьогодні відроджує майстриня із села Вишневе Лубенського району Оксана Позднякова. Майже два роки вона створює воскові вінки та поєднує це заняття з роботою майстра манікюру:
«У манікюрі я вчуся точності та скрупульозності до дрібненьких деталей. Тобто манікюр – це моя сучасна сторона, а от виготовлення віночків – така духовна, традиційна. Одна робота учить мене бути терплячою, друга – бути більш допитливою і більше витягувати маленьке прекрасне, що залишилося в нашій пам’яті», – ділиться пані Оксана.

До рукоділля та краси Оксана Позднякова пройшла довгий шлях. Понад 20 років вона пропрацювала бухгалтером. Паралельно, за її словами, завжди стригла жінок, робила зачіски нареченим і макіяж на випускний. Манікюром почала займатися професійно з 2019 року:
«Я завжди віддаюся справі. І коли я працювала бухгалтером, думала, що це моє. Ну, паралельно я завжди була місцевим стилістом, перукарем, візажистом. Тобто я стригла людей, робила зачіски для наречених, робила макіяж на випускний. Ну, і плюс манікюр. Потім я від бухгалтерії відійшла, розрахувалася і стала працювати в б’юті-сфері. Думаю, скільки років я витратила. Оце от моє, і я сяю від цього».

Усього, що вміє, майстриня навчилася сама, а поштовхом до нового захоплення стало весілля власного сина. Наречена шукала для свого образу етнічний вінок, але жоден із готових варіантів їй не подобався. Тоді пані Оксана згадала дитинство та свою бабусю:
«Коли я була маленька, я пам’ятаю, як бабуся моя Одарочка збиралася з іншими жіночками в селі. Вона казала: “Оксанко, дитинко, побіжи, будь ласка, назбирай пір’ячка. Тільки збирай красивеньке, рівненьке, біленьке”. Так ми фарбували крашанки на Великдень. А перед весіллям вони збиралися з паперу, скручували отак квіточки, крутили, потім мідною проволочкою замотували».
Спочатку в хід пішли звичайні білі парафінові свічки. Витягуючи з пам’яті дитячі спогади, майстриня сформувала перші пелюстки й зібрала пробну бутоньєрку, фото якої одразу надіслала майбутній невістці:
«Я взяла свічки, звичайні парафінові білі, почала якось так із пам’яті оце все витягувати і робити», – згадує майстриня.

Отримавши схвальний відгук, пані Оксана взялася за виготовлення повноцінного вінка. Початковий шлях супроводжувався постійними експериментами, адже парафінові деталі ламалися. Натрапивши в інтернеті на пораду додати до суміші соєвий віск, вона досягла потрібної пластичності. Поєднуючи папір, тканину та оновлений восковий склад, майстриня створила свій перший тонкий і ніжний весільний вінок. На цьому вона не зупинилася й вирішила виплести ще один, пишніший. Першою моделлю для примірки став її чоловік:
«Думаю, я ось зроблю ще один, тільки більш пишний. Зробила ж. І чоловік у мене був моделлю. Йому наділа на голову, сфотографувала і відправила невісточці. Вона: “Боже, це те, що я хотіла, отак і залишайте, нічого не додавайте. Це воно, просто супер”. Отак в мене і з’явився перший мій вінок, і я почала займатися цим. Тобто з бабусиних практик, те, що я побачила, у мене закарбувалося в голові. Отак я і зробила свій перший вінок і свою першу бутоньєрку для сина і для своєї невісточки».
За два роки майстриня виготовила 14 вінків. У роботі вона використовує гофрований папір, тканину, віск, стрічки, дріт і тейп-стрічку, а ще хоче спробувати кукурудзяне листя, з якого раніше робили вінки. Якісні матеріали знайти непросто. Наприклад, білий гофрований папір потрібної щільності вона часто замовляє через знайомих у лубенських магазинах або шукає в інтернеті. Проте цього все одно недостатньо, аби приступити до роботи.

За словами рукодільниці, вінок народжується лише тоді, коли є внутрішнє натхнення. Оксана Позднякова принципово не працює на замовлення й не копіює чужих робіт. Вона дивиться старі фотографії вінків в інтернеті та роботи інших майстринь, але ніколи їх не відтворювала.

На етнофестивалі «Під дідовими липами» у Козубівці до неї підійшла інша майстриня і сказала: «У вас є свій характерний почерк, своя родзинка. Ваші роботи не схожі на інші». За словами пані Оксани, вона робить усе так, як народжується в її голові:
«Я ніколи не беру на замовлення, ніколи, тому що я не знаю, коли і як я його створю. Створення вінка – це медитація. Якщо немає бажання, коли ти не в моменті, ти його і так тулиш, і так, а він то викручується, то ламається, то стрічка рветься. Я ніколи не сідаю в поганому настрої і з поганими думками. Але коли ти робиш це з любов’ю, виріб стає для нареченої справжнім оберегом».

Створення вінка буває кропіткою, а іноді й травматичною фізичною працею. Гострі дротики залишають подряпини, гарячий віск пече пальці, після чого з’являються водянки, а голки пробивають пучки при формуванні найдрібніших пелюсток. Якщо робота не йде, вінок може просто лежати:
«У мене колись місяць лежав вінок. Я до нього не торкалася. Брати його в поганому настрої я не хочу. Це негативна енергія, яка не повинна потрапляти в цей вінок. Я вкладаю в нього своє тепло, свої сили, свої емоції, своє благословення на щастя, на добро, на благополуччя».
Кожен вінок має свій характер і вимагає особливого підходу. Невисокий віночок створюється поступово, квітка за квіткою, які легко примотуються одна до одної. Для високого вінка-корони майстриня спершу складає маленькі бутоньєрки, і лише потім із цих суцвіть вимальовується пишна композиція. Інколи пані Оксана виходить у прямий ефір у TikTok і показує, як виготовляє квіти та плете вінок. Дві жінки, за її словами, із захопленням дивилися, розпитували і надіслали їй свої перші роботи. Вінки Оксани Позднякової вже мають власниць у Київській, Львівській, Запорізькій, Полтавській областях, а один із виробів майстриня відправила нареченій в Іспанію.

Повернення до традиційних весіль
Традиції українського весільного вбрання сьогодні отримують належне визнання на державному рівні. Станом на 2026 рік до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України увійшли три різновиди весільних вінків: восковий вінок із Вінниччини, буковинський весільний головний убір та унікальний весільний пір’яний вінок з Івано-Франківщини.
Давні весільні традиції відроджують і в Полтаві. У 2011 році Олег та Анна Мороховці організували повністю автентичне весілля. Обряд вінчання пройшов у Свято-Успенському соборі, а святкування супроводжувалося народними музиками та збереженням усіх елементів українського вбрання. На той час відтворити таке весілля було значно складніше, ніж тепер, адже знайти майстрів і необхідні елементи одягу та прикрас вимагало значних зусиль:
«У 2011 році відтворити таке весілля було набагато складніше, ніж зараз. Але вони шукали майстра, який пошиє автентичний одяг, і замовляли традиційні червоні чобітки. Молода була в плахті, з чубатим вінком зі стрічками, гуляли з музиками. Тобто процес відродження нашого коріння розпочався вже давно і триває досі», – розповідає Марія Пісцова.



За словами музейниці, традиція вінка живе й у сучасній моді. Під час повномасштабного вторгнення дизайнери створюють колекції з українськими елементами, а нещодавно весільний вінок майстрині з Кіровоградщини представили на Ukrainian Fashion Week.
Катерина Штепа розповідає про святкування у Полтавському педагогічному університеті. Віталій і Вікторія Дерев’янки одружилися, а святкування відбулося у форматі мюзиклу. Молодята звернулися до неї по допомогу з вибором костюма, який відображав би Полтавщину, а вінок для нареченої вона подарувала. За її словами, попри театралізований формат, основні весільні обряди на ньому дотримали.


Наречені знову активно обирають вінки, і головна причина пов’язана з війною. Повномасштабне вторгнення викликало потужний сплеск патріотизму, і саме у 2022–2024 роках, за її спостереженнями, люди особливо активно шукали своє коріння. Багато пар одружувалися у вишиванках, дівчата й хлопці обирали стилізований український одяг, а фотосесії в етнічному стилі стали дуже популярними. Нині, цей сплеск потроху стихає. Проте мода на вінки була й раніше. Приблизно у 2012–2015 роках вона охопила Україну.
За словами Оксани Позднякової, традиційний весільний вінок виходить далеко за межі звичайного аксесуара. У ньому зосереджується особливий духовний зміст, адже процес його плетіння нагадує медитацію, коли майстриня намагається наповнити кожну деталь світлими помислами, теплом і побажанням добра. Пані Оксана вірить, що вінок, створений із любов’ю та чистим серцем, стає для нареченої надійним оберегом, що охороняє її щастя й родинний затишок:
«Люди почали більше якось прихилятися до українського коріння. Більше наречених почали виходити в українському строю, замовляти саме український восковий віночок. Це повертає нас до нашого коріння, нагадує, звідки ми прийшли і як красиво, як просто було. Це, як то кажуть, чарівність у простих речах».
Фото Аліни Гончарової, з особистого архіву Катерини Штепи, Марії Пісцової та Оксани Позднякової
Обкладинка Юлії Сухопарової
