Корона для нареченої. Як на Полтавщині відроджують традицію весільних воскових вінків
У XIX–XX століттях жодне весілля на Полтавщині не обходилося без вінка. Придбані на базарах, виготовлені черницями київських монастирів або майстринями у селах, вінки слугували головним оберегом та окрасою нареченої. Після свята виріб дбайливо ховали від чужих очей – за вінчальною іконою, або на дні скрині під весільним рушником.
Сьогодні ця забута традиція повертається. Українські наречені все частіше обирають автентичні убори, а станом на 2026 рік три різновиди весільних вінків уже поповнили Національний перелік нематеріальної культурної спадщини України.
Як європейські модні тенденції адаптували майстрині на Полтавщині, які унікальні експонати зберігають у музеях та як сьогодні створюють сучасні весільні вінки, ЗМІСТу розповіли наукова співробітниця відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею Марія Пісцова та майстриня виготовлення весільних вінків Оксана Позднякова.
Значення вінка в українській традиції
В українській культурі вінок завжди був чимось більшим, ніж просто красива прикраса. Це маркер дівоцтва, який супроводжував дівчину від самого дитинства й аж до найважливішого моменту – весілля. В Україні дослідники налічують близько 77 видів вінків. Їх поділяють на святочні, календарно-обрядові, які дівчата плели на такі свята, як Івана Купала, Трійця, та весільні.
Музейниця Марія Пісцова пояснює, що весілля в традиційній культурі розглядалося як один із трьох ключових, межових етапів людського життя:
«Весілля – це один з трьох станів в житті і жінки, і чоловіка – межовий. Тобто це йде від народження, потім весілля – перехід з однієї ролі в іншу, і уже до смерті – перехід у вічність. І оце весілля, коли парубок стає чоловіком, а дівчина жінкою, є визначальним. Тому в цей період все найпишніше, найкрасивіше одягали наречені. Навіть величали молодят раніше так: князь і княгиня».
Марія Пісцова розповіла, що вінки в українській традиції плели з раннього віку. За свідченнями етнографів, мати починала плести доньці вінки з трьох років. Коли дівчата виростали, то теж собі плели вінки із живих квітів. Згодом, як пояснила музейниця, слово «вінок» перейшло й на предмети, які супроводжують обряди календарного року, наприклад, різдвяні вінки, що прийшли з європейської традиції.
Головна відмінність весільного вінка від щоденних чи святкових полягала в тому, що він не міг бути виготовлений з живих квітів. Вважалося, що весільний вінок не повинен зів’янути, адже за логікою обряду це могло накликати нещастя на майбутнє подружнє життя. Втім, на Полтавщині побутували не лише воскові убори. Достатньо поширеним також був чубатий вінок:
«Якщо ми говоримо про наш регіон, то весільні вінки на Полтавщині є ще чубаті. Їх виготовляли із ниток, роблячи з них пишні помпони. Тут можна помітити такі специфічні візерунки ока, які слугували захистом від зурочення. Це був дуже об’ємний, пишний та ошатний головний убір», – розповідає Марія Пісцова.
Окрім чубатих, полтавки обирали й воскові вінки. Їх називали «київськими», оскільки виготовляли їх дуже часто черниці при київських монастирях. Далі ці прикраси привозили на базари, де кожна наречена обирала собі убір на власний смак і статок: ціна залежала від кількості воскових крапель та рядів. Втім, виготовленням таких вінків займалися й сільські майстрині:
«Також дівчата купували і воскові вінки на базарах перед одруженням, обирали, що їм до лиця. Ціна залежала від кількості воскових краплин. Вінок міг бути в один ряд чи в два, залежно від бажання замовників. Були й сільські жінки-майстрині, які їх виготовляли. Воскові вінки були для одруження, тому що це не дешева річ. Хто міг собі зробити, то й робив, а так на замовлення їх жінки виготовляли».
Символізм стрічок та обряд зняття вінка
Окрему увагу в традиційному весільному вбранні приділяли стрічкам. Їхня кількість, колір і довжина мали чітко визначений зміст. За словами Марії Пісцової, зазвичай до вінка прикріплювали 12 стрічок. Якщо ж наречена була сиротою, додавали 13-ту стрічку – світло-блакитного або білого кольору. Довжину відміряли строго по косі й робили трохи довшою за неї, аби повністю прикрити дівоче волосся. Адже після весілля дівчина вже мала ходити з покритою головою:
«Під час обряду зняття вінка дівчині одягали хустку, що знаменувала її перехід у статус заміжньої жінки. Щоправда, впродовж першого року після весілля молодиці ще могли заквітчувати свої хустки. А далі вже починалися сімейні турботи та виховання дітей, тож про квіти у волоссі забували», – додає музейниця.
Про сакральне значення весільного атрибута говорить і майстриня Оксана Позднякова. Вона каже, що восковий вінок слугував особистим оберегом для нареченої – як шпилька від зурочення, оскільки всі погляди прикуті до молодят. Також майстриня ділиться давнім повір’ям, про яке їй розповів етнограф Едуард Крутько:
«Якщо наречена не плаче під час зняття вінка та одягання очіпка, вважалося, що вона проллє чимало сліз у заміжжі. Тому весільні сльози сприймали як очищення: дівчина мала виплакати увесь смуток до того, як стане дружиною, щоб у шлюбі радіти й сміятися».
Відродження традицій
Традиції українського весільного вбрання сьогодні отримують належне визнання на державному рівні. Станом на 2026 рік до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України увійшли вже три різновиди весільних вінків: восковий вінок із Вінниччини, буковинський весільний головний убір та унікальний весільний пір’яний вінок з Івано-Франківщини.
Давні весільні традиції відроджують і в Полтаві. У 2011 році Андрій та Анетка Мороховці організували повністю автентичне весілля. Обряд вінчання пройшов у Свято-Успенському соборі, а святкування супроводжувалося народними музиками та збереженням усіх елементів українського вбрання. На той час відтворити автентичне весілля було важко, адже знайти майстрів та необхідні елементи одягу та прикрас вимагало значних зусиль:
«У 2011 році відтворити таке весілля було набагато складніше, ніж зараз. Але вони шукали майстра, який пошиє автентичний одяг, і замовляли традиційні червоні чобітки. Молода була в плахті, з чубатим вінком зі стрічками, гуляли з музиками. Тобто процес відродження нашого коріння розпочався вже давно і триває досі», – розповідає Марія Пісцова.
За словами музейниці, традиція вінка живе й у сучасній моді. За її словами, під час повномасштабного вторгнення дизайнери на підтримку України створюють колекції з українськими елементами. Зокрема, нещодавно весільний вінок майстрині з Кіровоградщини представили на Ukrainian Fashion Week.
Королівська мода XIX століття: як з’явилися воскові вінки
Традиція прикрашати голову нареченої білими восковими суцвіттями прийшла в українську культуру з Європи в середині XIX століття. Поштовхом для світового тренду стало весілля британської королеви Вікторії, що відбулося 10 лютого 1840 року. Вона замість традиційної коштовної тіари чи корони одягла на голову простий вінок із живих квітів апельсинового дерева. Європейська мода швидко поширилася, а українські майстрині знайшли свій спосіб відтворити цю красу з підручних матеріалів:
«Середина XIX століття, королева Вікторія в Британії одягла на весілля віночок з квітів цитрусів. І ця традиція поширилася Європою. А звичайно, винахідливі майстрині зразу взяли собі це на замітку і зробили з того, що було, оці дрібнесенькі квіточки білі із воску», – пояснює пані Марія.
Прикметно, що хоч вінки називають восковими для їхнього виготовлення частіше використовували парафін, який з’явився на теренах України саме в середині XIX століття. В народі його називали «білим воском», від чого й закріпилася назва.
Технологія створення надзвичайно кропітка: крапельки-восковички формували, занурюючи дротик у теплий парафін, а потім у холодну воду, і так до десятка разів, аби утворилася округла воскова крапля. Окрім цього, воскували паперові та тканинні пелюстки й листочки, додавали металізований папір для блиску, а для того, щоб масивний вінок не тиснув на голову, робили кибалку – картонну смужку, обшиту тканиною, яка слугувала м’якою основою. Зараз майстрині теж використовують подібні матеріали для відтворення прикраси.
Під час обряду нареченій вінок знімали, а голову дівчини покривали хусткою, що символізувала її перехід у статус заміжньої жінки, а сам убір ставав сакральним родинним оберегом. Після весілля вінок могли зберігати двома способами: його вміщували за вінчальні ікони або ж ховали на дно скрині, загорнувши у весільний рушник:
«Чого вони дійшли до нашого часу? Тому що була така традиція після вінчання, після весілля, коли дівчина останній раз одягала вінок на свою голову, вони знімали цей вінок в процесі обряду і одягали хустку. А вінок складали в ікони вінчальні. Тому дуже часто й зараз іноді ще зустрічають вінок цей восковий в іконах. Також зберігали і в скринях. Могли у весільний рушник класти цей вінок, закривати рушником, бо його теж ніхто не мав бачити», – розповідає Марія Пісцова.
Завдяки цьому звичаю деякі вінки збереглися й донині, попри антирелігійні утиски радянського періоду. Крім того, скриня була недоторканним простором жінки. Там поруч із вінком зберігалися найцінніші речі: родинний текстиль, святковий одяг та коралі, які дівчина отримувала в дарунок ще змалку.
До весілля дівчина мала наткати й навишивати щонайменше 15 жіночих сорочок, 5 чоловічих і понад 40 рушників. Скриню везли відкритою до оселі чоловіка, щоб усі бачили, яка вона господиня. Були й коралі, які дарували з народження по низці щороку. До весілля їх мало бути щонайменше 15–16, а краще 17. За якісні коралі, за словами музейниці, можна було купити хату чи навіть хутір. Є й прислів’я: «Сповнився дівчинці год, готуйте, мамо, в скриню спод». Пізніше ці надбання господиня передавала у спадок онучці.
Які вінки одягали полтавські наречені?
Ще в середині ХХ століття самобутні майстрині виготовляли величезну кількість весільних віночків, які були атрибутом нареченої, символом її моральної чистоти, елементом захисної магії. У деяких північних регіонах Полтавщини ‒ Гадяцькому, Зіньківському, Лохвицькому, Лубенському, Миргородському ‒ національний одяг використовували як святковий до середини 1970-х років.
У фондах Полтавського краєзнавчого музею зберігаються як оригінальні автентичні вінки XX століття, так і їхні сучасні копії.
Один із яскравих зразків автентики – весільний вінок 1950-х років із села Власівка Зіньківського району (нині Полтавського), який надійшов до фондів у 1990 році. Його власницею була місцева мешканка Ганна Хоменко. Створений він із паперу, стружки, парафіну, дроту, фольги, тканини, вати та етиленової плівки у червоних, жовтих і білих кольорах, а з боків має звисаючі квіти-косиці.
Для Полтавщини середини ХХ століття. характерне використання парафіну, кольорового провощеного паперу, стружки, дроту і фольги. Саме з них створений цей вінок.
Убір складений з таких традиційних елементів, як восковиці – білі крапельки воску або парафіну на кінчиках дротинок, червоні гвоздики і троянди, зелені листочки, а також різнокольорові блискучі бутони. Цікавою деталлю вінка є косиці або берізки – уквітчані дротинки.
Разом з вінком у якості прикрас і захисних магічних символів використовували мініатюрні букетики, які пришивали до одягу на грудях наречених. Виготовляли їх, як правило, з тих самих елементів, що і вінок молодої. Разом з вінком-експонатом до музею надійшов лише один такий букетик.
У 2020 році колишня наукова співробітниця музею Катерина Штепа виконала авторську копію цього вінка разом із весільними бутоньєрками.
Також у колекції представлено відтворення дівочого вінка середини XX століття з Полтавщини, а копія створена у 2019 році – стриманого, витонченого, виготовленого з паперу, парафіну, дроту й вати.
Окрему групу в музейній колекції становлять сценічні вінки кінця XX – початку XXI століття, які демонструють збереження традиційних елементів у нових формах. Яскравим прикладом такого мистецтва є вінок, виготовлений майстром Левіним у період із 2005 по 2009 рік. Цей експонат походить із села Троянівка поблизу Зінькова та поєднує в собі автентичні воскові деталі з більш виразними й декоративними матеріалами, адаптованими для виступів:
«Ми бачимо, що він виглядає так більш яскраво, декоративно. Хоча елементи воскові є, а саме повощені квіти. Забагато посріблення, блиску, але на сцені воно так має бути. Тобто елементи від традиційного вінка, який використовувався в родинно-календарній обрядовості, переходять на сцену», – розповідає музейниця.
Особливості полтавського вінка та історія майстрині Оксани Позднякової
Якщо на Заході України вінки вирізняються яскравими елементами, упліткам, пір’ям чи ковилою, то полтавський восковий вінок робили стриманим та витонченим. За словами Оксани Позднякової, для нього характерні білі, молочні, кремові та ніжні пастельні відтінки, дрібні квіточки та дуже акуратні композиції.
Саме цю традицію сьогодні відроджує майстриня із села Вишневе Лубенського району. Майже два роки вона створює воскові вінки та поєднує це заняття, працюючи майстром манікюру:
«У манікюрі я вчуся точності та скрупульозності до дрібненьких деталей. Тобто манікюр – це моя сучасна сторона, а от виготовлення віночків – така духовна, традиційна. Одна робота учить мене бути терплячою, друга – бути більш допитливою і більше витягувати маленьке прекрасне, що залишилося в нашій пам’яті», – ділиться пані Оксана.
До рукоділля та краси Оксана Позднякова пройшла довгий шлях. Більше 20 років вона пропрацювала бухгалтером. Паралельно, за її словами, завжди стригла жінок, робила зачіски нареченим і на випускний, макіяж. Манікюром почала займатися професійно з 2019 року:
«Я завжди віддаюся справі. І коли я працювала бухгалтером, думала, що це моє. Ну, паралельно я завжди була місцевим стилістом, перукарем, візажистом. Тобто я стригла людей, робила зачіски для наречених, на випускний макіяж. Ну, і плюс манікюр. Потім, я від бухгалтерії відійшла, розрахувалася і стала працювати в б’юті-сфері. Думаю, скільки років я витратила. Оце от моє і я сяю від цього».
Усього, що вміє, майстриня навчилася сама, а поштовхом до нового захоплення стало весілля власного сина. Наречена шукала для свого образу етнічний вінок, але жоден із готових варіантів їй не подобався. Тоді пані Оксана згадала дитинство та спогади про свою бабусю:
«Коли я була маленька, я пам’ятаю, як бабуся моя Одарочка збиралася з іншими жіночками в селі. Вона казала: “Оксанко, дитинко, побіжи, будь ласка, назбирай пір’ячка. Тільки збирай красивеньке, рівненьке, біленьке”. Так ми фарбували крашанки на Великдень. А перед весіллям вони збиралися з паперу скручували отак квіточки, крутили, потім мідною проволочкою замотували».
Згадавши бабусині уроки, пані Оксана вирішила відтворити давню техніку власними руками. Спочатку в хід пішли звичайні білі парафінові свічки. По крихтах витягуючи з пам’яті дитячі спогади, майстриня сформувала перші пелюстки й зібрала пробну бутоньєрку, фото якої одразу надіслала майбутній невістці:
«Я взяла свічки, звичайні парафінові білі, почала якось так із пам’яті оце все витягувати і робити», – згадує майстриня.
Отримавши схвальний відгук, пані Оксана взялася за виготовлення повноцінного вінка. Початковий шлях супроводжувався постійними експериментами, адже парафінові деталі ламалися. Натрапивши в інтернеті на пораду додати до суміші соєвий віск, вона досягла потрібної пластичності матеріалу.
Шляхом спроб і помилок, поєднуючи папір, тканину та оновлений восковий склад, майстриня створила свій перший тонкий і ніжний весільний вінок. Втім, на цьому вона не зупинилася й вирішила виплести ще один – пишніший. Першою моделлю для примірки став її чоловік:
«Думаю, я ось зроблю ще один, тільки більш пишний. Зробила ж. І чоловік у мене був моделлю. Йому наділа на голову, сфотографувала і відправила невісточці. Вона: “Боже, це те що я хотіла, отак і залишайте, нічого не додавайте. Це воно, просто супер”. Отак в мене і з’явився перший мій вінок, і я почала займатися цим. Тобто з бабусиних практик, те, що я побачила, у мене закарбувалося в голові. Отак я і зробила свій перший вінок і свою першу бутоньєрку для сина і для своєї невісточки».
За два роки майстриня виготовила 14 вінків. У своїй роботі вона використовує гофрований папір, тканину, віск, стрічки, дріт, тейп-стрічку та хоче спробувати використовувати кукурудзяне листя, з якого раніше робили вінки. Пані Оксана розповідає, що знайти якісні матеріали далеко не просто. Наприклад, білий гофрований папір необхідної щільності майстриня часто замовляє через знайомих у лубенських магазинах або шукає в інтернеті. Проте цього все одно недостатньо аби приступити до роботи.
За словами рукодільниці, вінок народиться лише тоді, коли є внутрішнє натхнення. Оксана Позднякова принципово не працює під замовлення й не копіює чужі роботи. Вона дивиться старі фотографії вінків в інтернеті та роботи інших майстринь, але ніколи не копіювала чужих.
На етнофестивалі «Під дідовими липами» у Козубівці до неї підійшла інша майстриня і сказала: «У вас є свій характерний почерк, своя родзинка. Ваші роботи не схожі на інші». За словами Оксани, вона робить усе так, як народжується в її голові:
«Я ніколи не беру на замовлення, ніколи, тому що я не знаю, коли і як я його створю. Створення вінка – це медитація. Якщо немає бажання, коли ти не в моменті, ти його і так тулиш, і так, а він то викручується, то ламається, то стрічка рветься. Я ніколи не сідаю в поганому настрої і з поганими думками. Але коли ти робиш це з любов’ю, виріб стає для нареченої справжнім оберегом».
Створення вінка – це кропітка, а іноді і травматична фізична праця. Гострі дротики залишають подряпини, гарячий віск пече пальці, після чого на руках з’являються водянки, а голки пробивають пучки при формуванні найдрібніших пелюсток, якими можна вколотися. Якщо робота не йде, вінок може просто лежати:
«У мене колись місяць лежав вінок, я до нього не торкалася. Брати його в поганому настрої я не хочу. Це негативна енергія, яка не повинна потрапляти в цей вінок. Я вкладаю в нього своє тепло, свої сили, свої емоції, своє благословення на щастя, на добро, на благополуччя».
Як розповідає майстриня, кожен вінок має свій характер і вимагає особливого підходу. Якщо звичайний невисокий віночок створюється поступово – квітка за квіткою, які легко примотуються одна до одної, – то для високого вінка-корони майстриня спершу складає маленькі бутоньєрки, і лише потім із цих суцвіть вимальовується пишна композиція.
Інколи пані Оксана виходить в прямий ефір у TikTok й показує, як виготовляє квіти та плете вінок. Дві жінки, за її словами, із захопленням дивилися, розпитували і надіслали їй свої перші роботи.
Вінки Оксани Позднякової вже знаходять своїх власниць по всій Україні та за кордоном – у Київській, Львівській, Запорізькій, Полтавській областях, а один із своїх виробів майстриня відправила нареченій в Іспанію.
«Чарівність у простих речах»: повернення до традиційних весіль
Сьогодні в Україні зростає хвиля зацікавленості українськими традиціями та етнічною спадщиною. Сучасні наречені все частіше відмовляються від класичних європейських весільних суконь та віддають перевагу традиційному вбранню, відтворюючи унікальні весільні образи.
За словами Оксани Позднякової, традиційний весільний вінок виходить далеко за межі звичайного естетичного аксесуара чи елемента гардероба. У ньому зосереджується особливий духовний зміст, адже процес його плетіння нагадує медитацію, де майстриня намагається наповнити кожну деталь світлими помислами, теплом і побажанням добра. Пані Оксана вірить, що створений із любов’ю та чистим серцем, такий рукотворний виріб стає для нареченої надійним оберегом, що охороняє її щастя й родинний затишок:
«Люди почали більше якось прихилятися до українського коріння. Більше наречених почали виходити в українському строю, замовляти саме український восковий віночок. Це повертає нас до нашого коріння, нагадує, звідки ми прийшли і як красиво, як просто було. Це, як то кажуть, чарівність у простих речах».
Фото Аліни Гончарової та з особистого архіву Марії Пісцової та Оксани Позднякової