Полтавська битва стала масштабною подією й мала далекосяжні наслідки для Європи. Навіть сьогодні європейці продовжують нею цікавитися. Далекі, але не забуті події на полі баталії й досі потребують детального вивчення, адже насправді загадок лишається більше, аніж відповідей. Одна з них – чому шведи відійшли, коли таки прорвалися до табору московитів крізь редути й були за крок до перемоги? На це питання досі немає відповіді.
Петро I та його військо перемогли, але навіть для них це було несподіванкою (про це свідчать перші листи Петра до вельмож, у яких він розповідає про щойно здобуту «велику вікторію»). Однак замість ретельних досліджень та історичної правди після баталії тодішні дослідники обрали міфологізацію й звеличення російського полководця.
Справжні відповіді шукає державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви». Директорка Наталія Білан, заступниця директора з наукової роботи Людмила Шендрик та науковий співробітник заповідника Сергій Макаренко дали ЗМІСТу розлоге інтерв’ю – перше від початку повномасштабного вторгнення російської армії у 2022 році.
Міфологізація перемоги: як це було
Першим міфотворцем баталії став сам російський цар Петро I. У надісланих після битви найближчому оточенню й царевичу Олексію листах він назвав битву «неслиханной новіной» і «неслиханной вікторієй». Таку бажану перемогу над шведами Петро І назвав буквально фантастичною й неочікуваною. Після першої ейфорії з’явилася потреба пояснити, як московити здобули цю перемогу.
Уже тоді почала працювати потужна пропагандистська машина, що продукувала листи, реляції, картини й історичні праці, які мали донести до нащадків героїзм війська Російської імперії та грандіозність події. За понад 300 років вона обросла різними оцінками та інтерпретаціями, які стали складовою міфу Полтавської битви, говорить Людмила Шендрик. Це один із перших міфів, які витворила московія для утвердження влади в Україні. Для цього створили комплексний міф, що включає військовий, соціокультурний та геополітичний аспекти:
«Свідомо московським царем завищувалися і подавалися неправомірні співвідношення сил, фортифікаційні споруди. Це лягло в основу перших праць часів Петра. Це і "Обстоятельная реляция в Полтавской битве. Дополнение", і 5 томів журналу, який редагував Петро. Також створювали рукописні документи, що були надруковані в другій половині 18 століття. Усе, що витворили за часів Петра I, лягло в основу подальших праць».
Під впливом російської влади історики та діячі почали описувати битву на підставі перекручених документів. Чільне місце серед міфотворців займає сучасник події Петро Крьокшин. Сучасний російський історик Павло Кротов назвав його «петербургским сочинителем», літератором-патріотом, котрий створив героїчну епопею про оборону Полтави.
Він створив 45 томів рукописної історичної праці, де зібрав усі міфи про баталію, якими надалі й користувалися дослідники. Пізніше у 80-х роках 19 століття їх поширив та оприлюднив історик Іван Голіков. Це його монументальна багатотомна праця «Деяния Петра Великого». Усі ці описи увійшли до підручників.
Тим часом росіяни продовжували творити міф і до 200-річчя баталії випустили чимало літератури:
«Була програна російсько-японська війна, отже потрібно підняти патріотичний дух жителів. У цьому випадку вигідною стала Полтавська битва. Масово тиражували невеликі брошури та збірники. Їх безкоштовно роздавали по всій імперії, щоб впливати на свідомість населення. Через газету "Ведомости" розповідали, як має пропагуватися битва. Була ще грамота Петра I, щоб у церквах проводили молебні й супроводжувати їх церковними дзвонами й гарматними пострілами».
З приходом більшовиків міф поставили на паузу, адже були важливіші справи. Наприклад, війна з пам’ятниками, які встановили за царату. Людмила Шендрик говорить, що у 30-х роках 20 століття дещо змінили ідеологему й Полтавську битву використовували для впровадження міфу про братні народи, бо фашисти хотіли захопити «соціалістичну квітучу Україну».
Після Другої світової війни провідні російські історики створили додаткові міфи. Так з’явилася теза про народну й партизанську війну проти шведів, яку тепер порівнюють із боротьбою проти «куркулів» та «ворогів народу».
Уже в сучасних умовах після здобуття Україною незалежності під впливом Росії відзначали 300-річчя битви з акцентом на «зраднику» Мазепі. Це також складова частина історичної пропаганди, що є складовою війни проти України. Сучасні очільники Кремля досі використовують битву для впливу на свідомість українців. Власне через такий довгий процес міфологізації однієї битви росіяни століттями отруювали національну пам’ять українського народу. Настав час це виправити.
Як виграв Петро I: хід битви
Сергій Макаренко каже, що сьогодні можна провести паралелі між нинішньою тактикою російської влади у веденні війни проти України та тодішніх подіях. Ані тоді, ані зараз життя російських військових для них нічого не вартують. Натомість росіяни намагаються удати, що вони оплакують кожного полеглого солдата.
Одразу ж після битви Петро I пише листи у різні європейські двори й хоче доповісти про «небувалу вікторію». Він привів під Полтаву до 80 тисяч вояків проти 27 тисяч шведів і 10 тисяч козаків, які були в союзі з Карлом XII.
«Він шведів боявся й дуже хотів перемогти, але як? Звісно ж вирішив закидати солдатською масою. Коли Крьокшин писав, що після битви сюди приїхали калмики, яких Петро нібито чекав, вони сказали, що їм прикро, що їхнє військо на добу спізнилося, інакше вони б шведів розібрали по руках. Ось так Петро й хотів перемогти – кількістю. Перемога далася легко. Втрати були невеликими. Він сам був здивований, тому писав, що переміг завдяки Богу й хоробрості своїх солдатів».
Після битви Петро I починає опитувати своїх генералів і шведських полонених. 9 липня 1709 року виходить реляція з описом ходу баталії. Дослідник каже, що з цієї праці можна сказати про відверті дурниці й сумнівні речі, які там описували. Наприклад, героїзм правої руки царя Олександра Меньшикова. Нібито за його ініціативи побили 3-тисячний резервний підрозділ шведів, хоча резервів у них не було взагалі.
Після виходу реляції цар продовжує розбиратися в ході битви й на швидку руку готує план, де зобразили редути московитів, але їхнє розміщення показали неправильно. Потім його редагували й вже у Києві в серпні надрукували «план Петра великого», який став основою для всіх планів, що увійшли до підручників.
«Російська сучасна історіографія дійшла до того, що геніальність Петра як полководця була такою великою, що він склав план, розписав його до дрібниць і змусив шведів діяти за його планом. Грався як кіт з мишкою, а противник припускався виключно помилок. Звісно, такого бути не могло. Ця концепція суперечить тому, що сам Петро не міг зрозуміти, як він їх переміг. Ось вам і полководець».
Нові факти про битву показують, що експозицію полтавського музею потрібно змінювати. Тепер за основу в екскурсіях беруть працю шведа Петера Енґлунда «Полтава: розповідь про загибель однієї армії».
Отже, Петро привів величезну армію й хотів зняти облогу Полтави (цю тему треба розглядати окремо, адже це органічна частина Полтавської битви – облога фортеці, що перетворилася на битву). Потім від цієї ідеї відмовилися й цар переправив армію у районі сучасних сіл Сем’янівка й Петрівка. Нині там є обеліск на місці переправи. Потім збудував табір для армії, який за кілька днів переніс ближче до Полтави. У районі Дальніх Яківців збудував великий табір ретраншемент, а поряд з табором поставив на правому фланзі від піхоти й артилерії кінноту:
«Щоб напасти на московитів, шведам треба було йти на військо ворога. Шведська піхота стояла на Дослідному полі, а кіннота – у районі Рибців і Пушкарівки. Щоб напасти на московитів на полі Полтавської битви, треба піти або від монастиря дорогою з Червоного шляху на Дальні Яківці, або вулицею Зіньківською й звернути на Яківчанську. Дорога там була і в 1709 році, отже шведи використали її для нападу».
Російський цар думав, що шведи підуть на них від монастиря й тому будував південний бік свого табору, а західний – не встиг. Карл XII вирішив атакувати саме з недобудованого боку. Свою кінноту Петро I закрив редутами, що були розміщені у дві поперечні лінії. З них два збереглися до 1817 року, але потім і їх зрівняли з землею.
Шведська піхота прибула вчасно, що було надважливо для задуму короля. 8 тисяч 170 воїнів піхоти й 7 тисяч 800 кінноти мали атакувати московський табір.
«Дехто каже, що король марно думав повести в бій так мало війська, але Карл XII перемагав московитів такою невеликою кількістю. Його особливості тактики полягали у швидкій атаці й психологічному тиску на ворога. І тут розрахунок був на несподіванку. Він хотів вночі пройти редути, вийти на поле. Піхота повинна була відтіснити за побиванку московську кінноту, а поле мала зайняти шведська піхота й напасти на табір із того боку, де вони ще не встигли його добудувати. Завданням було в темряві посіяти паніку й скинути війська з берега у Патлаївці. План був простим, але втрутилися обставини».
Річ в тому, що шведський король напередодні битви отримав поранення й не міг командувати своєю армією. Командування доручив фельдмаршалу Карлу Густаву. Він не знайшов спільної мови з генералами, які гарно проявляли себе в бою, але самі не мали ініціативи. Власне через відсутність єдності серед командування увесь план Карла XII провалився.
Спершу кіннота спізнилася до місця бою. Вони прийшли на світанку, хоча розрахунок був на темряву. Їх помітили московити й відкрили вогонь із редутів, тож крізь них вони проривалися з боєм. Шведська кіннота почала тіснити московську, а піхота пройшла крізь редути з втратами.
Перші археологічні дослідження на полі відбулися на початку 2000-х років. Тоді знайшли багато куль, гарматної картечі на місці, де проходив недобудований бік табору. Це свідчить про те, що шведи на першому етапі битви таки увійшли до табору. Сергій Макаренко каже, що потім вони були вимушені відійти звідти й пішли в район нинішньої птахофабрики:
«Чому відійшли, треба ще дізнатися, але свідчення через археологічні дослідження показали, що шведи були на крок від перемоги, коли щось пішло не так. Відійшли вони до Тахтаулового, але яр там не переходили, адже там уже були козаки Скоропадського, які воювали на боці Петра. Так перший етап бою закінчився».
Після цього відбулася генеральна баталія. Дослідник каже, що Петро І побачив, що шведів дуже мало: проходячи редути вони втратили 6 батальйонів, третину армії. Натомість московити виводять проти них 42 своїх батальйони. Довжина війська росіян у двох лініях становить майже 2 км, а у шведів 1 лінія в 1,5 км.
І ось починається бій. Петро поставив у лінію гармати, артилерію, якої було багато. У шведів артилерії не було, адже вони не брали її на ранковий напад.
«Вони зійшлися, дали залпи й почався рукопашний бій. Московити взялися оточувати шведів із двох боків. Шведська кіннота на правому фланзі змогла допомогти піхоті відтіснити ворога, а на лівому фланзі були кепські справи. Там кінноту оточили, між батальйонами з’явилися розриви й московити в них увійшли. Шведи почали тікати до малобудищанського лісу».
Після цього залишки шведської армії зібралися в районі поля за малобудищанським яром і відійшли до свого обозу, який охороняли козаки та 2 тисячі шведів.
Сергій Макаренко каже, що насправді битва тільки здається вивченою й зрозумілою, але має ще чимало загадок на кожному з етапів до та після баталії, тому їх потрібно досліджувати.
Пам’ятники міфам
Дослідники говорять, що кожен пам’ятник битві в Полтаві – це пам’ятник міфу.
«Підходь до будь-якого й розповідай про фальсифікації. Ось, наприклад, наш пам’ятник коменданту Келіну. Облава розпочалася не 1 квітня, а 1 травня, а далі жителі міста в обороні участі не брали. Штурми 21-22 червня взяли зі щоденника Келіна, який Крьокшин друкував. Тут описані події з шаленим пафосом, але насправді купа неузгодженостей і вигадок. Присвята пам’ятника подіям чи датам у цій ситуації не означає, що так і було».
Тому про усі міфи треба розповісти правду. Наталія Білан говорить, що їхній музей покликаний засудити війну в усіх проявах і тепер має завдання пояснити людям, що російські джерела навмисно перекрутили й прикрасили героїзм. Для цього мають бути чітко сформульовані наративи й бажання суспільства повністю очиститися від усіх міфів пропаганди:
«Це певна історія. Коли мова йде про пам’ятники й переміщення. Я не проти, але коли ми оцінюємо всі ті процеси, вони виникали 100 років. Через це намагалися встановити робітника й селянку чи якусь вежу у центрі Корпусного саду. Ця боротьба триває постійно. Має бути виважена й об’єктивна оцінка, мають бути пояснення того, що відбулося. Наприклад, у саду пам’ятник є акцентом площі, далеко не кожне місто має такий ансамбль. Це єдиний, що зберігся».
З Монументом слави також пов’язаний міф про те, що там замуровані трофейні гармати. Нібито всього їх 18 і 10 з них начебто зняті з Полтавської фортеці, а 8 – трофейні шведські, які забрали з місця, де вони остаточно капітулювали. Сергій Макаренко каже, що це неправда:
«Збереглася відомість артилерії фортеці про те, скільки і які гармати були в них 7 травня 1709 року, через тиждень початку облоги. Усього було 28 гармат, але всі невеличкі, трифунтові. Найбільші там гармати були діаметром 7,5 см, а в монументі – 24-фунтові гармати. Такі в Полтавській фортеці не можна було знайти. Щодо шведських, то під час втечі вони не тягнули з собою гармат, які назвали трофеями. Це просто гармати без історій про героїзм».
Завдяки перекручуванню битви на свій лад російські історики хотіли перетворити козацьке містечко Полтава на губернське. Їм це вдалося, але сьогодні від ворожих ідеологій варто не відмежовуватися, а знищувати їх, розповідаючи справжню історію:
«Наше місто – не місто слави “русского оружия”. Біля кожного з пам’ятників можна розповідати цю історію. Найголовніше зараз вивчати й показувати правдиву історію на уроках краєзнавства та історії. Історичне обличчя Полтави – це витвори мистецтва всесвітньо відомих митців, тому потрібно бути послідовними, а громада має ухвалювати виважене рішення. Знести пам’ятку з охоронним номером ще не означає звільнятися від міфів. Потрібно виконати глибоку й тяжку роботу. Усе має бути комплексно, але насамперед це має бути рішення суспільства», – каже Людмила Шендрик.
Щодо пам’ятника Петру I на фасаді музею також є міф. Його зобразили в повний зріст 2 м 4 см, але при цьому російський цар був дуже вузькоплечим і «миршавеньким». Пропаганда не могла собі дозволити увіковічувати такий образ, тому вирішили зробити «моцним». Сьогодні ж цей пам’ятник загорнутий у чорну плівку.
«Цей пам’ятник створювали для того, щоб він був у приміщенні. У Кадетському корпусі так і було, а потім його поставили сюди. Сьогодні він несправедливо стоїть на фасаді. Його ідеологія радянська сюди поставила, але сьогодні він не має права стояти на фасаді. Ми вже подумали, що йому місце як історичному експонату в одній залі, тому перенесемо його».
Постать Петра I не має сприйматися в Україні як образ великого полководця, адже по суті він був окупантом і всіх вважав своїми рабами. На території заповідника є братська могила російських солдатів, але їхніх імен історія не знає, тому що попри історії про те, як цар плакав над ними, йому було байдуже на їхню загибель:
«Підніміться на пам’ятник і там написано: поховані бригадир, полковники й далі перелік до майорів. Нижче, хто там: оберофіцер, рядові, унтерофіцер сприймалися просто як маса. Крьокшин розписав, як цар любив солдатів і коли вони виходили на генеральну баталію, їх кропили святою водою, а коли ховали, то він ридав. Але чомусь немає жодного прізвища солдата московського, героя. Невже не було героїв? Мабуть, були. Для царя були рабами не тільки солдати, а навіть його вельможі, бо в листах усі підписувалися як "раб твой"».
Отже, цю історичну подію потрібно вивчати, бо тільки це допоможе українцям зрозуміти, що їм нав’язували чимало міфів, у які багато хто вірив. Варто лише поглянути, як розвивалися події після битви, які показують, що російська перемога навпаки допомогла Швеції стати сильною державою й розставити пріоритети. У Швеції на цей момент предметом історії є людина, а не держава чи вінценосна особа. Настав час і українцям звільняти не тільки землі від російської окупації, а й голови.
Надалі музей планує запровадити більше інтерактивних компонентів, щоб розповідати правду про баталію й найголовніше – засуджувати війну, бо росіяни, схоже, так нічого й не зрозуміли.
Обкладинка Юлії Сухопарової