Його голос упізнають мільйони, а покоління зростали на його програмах. Костянтин Грубич – знаний телеведучий та журналіст родом з Полтави. Він – один із розбудовників телебачення в Україні, автор проєктів «Вибрики», «Дитячий сеанс», «Смачна країна» та інших відомих програм, розробник дитячо-юнацького мовлення на «1+1».
Дитинство, юнацтво та перші кроки в журналістиці Костянтин Грубич зробив у рідній Полтаві. Уже в столиці він доклав зусиль до розбудови українського телебачення та журналістики загалом. Про це читайте в його інтерв’ю ЗМІСТу.
Дитинство на краю Полтави на Дублянщині
Своє дитинство Костянтин Грубич згадує з трепетом, адже провів його на Дублянщині в Полтаві. Вплив на нього мали залізниця та річка Ворскла. Власне, саме з ними пов’язані спогади полтавця. Двір телеведучого знаходився поряд із полустанком «Східний», тож він згадує, як ще в дошкільному віці курив там цигарки, які збирав зі «старшаками»:
«Ми з хлопцями збирали недокурені, а інколи цілі цигарки. Мені було п'ять чи шість років і я з хлопцями старшими курив. Якось напередодні школи – завтра було 1 вересня першого мого класу – я вкрав у дядька багато цигарок і мене викрили. Пам’ятаю, що дуже великої прочуханки тоді дали і тоді я на кілька років припинив курити».
Річка подарувала хлопцю багато приємних моментів. Зараз він пригадує красу природи, в якій зростав. Тоді було купа пляжів, місць для відпочинку, чисті води Ворскли.
У школі телеведучий був активним. Окрім домашніх завдань, був завзятим учасником гуртків, мав проактивну позицію. Будучи четвертокласником, очолював пошуковий загін «Незабудка»:
«Загін, на той час, гримів на всю область, бо ми розшукували ветеранів й визволителів Полтави у 1980-85-х роках. Ми щиро захоплювалися своєю роботою, і цим людям - тодішнім ветеранам війни – є за що подякувати, що вони звільнили наш край від німецько-фашистських загарбників. Інша справа, хто прийшов, але то такий був лад. Ми по-дитячому цьому були вдячні, раділи нашій справі».
Полтавець мав активну соціальну позицію, тож навчання часто заважало йому робити улюблені справи. Попри це, Костянтин добре навчався, зізнається, що домашнє завдання робив «однією лівою», але й це виходило доволі добре. Тож, оцінки в щоденнику були відмінними.
«Мені навчання заважало. Мені було цікавіше на заходи йти, готувати якісь альбоми, малювати, писати листи ветеранам, з ними спілкуватися. Однак навчався все ж добре, мабуть, я любив оцінки. Мені подобалося похвальні листи отримувати, брати табель, а там лише “п’ятірки”».
Бажання поринути в журналістику з’явилося у полтавця ще в школі. Це збігалося з уподобаннями хлопця: спілкування з цікавими людьми, пошук інформації, оформлення тексту тощо:
«Будучи в пошуковому загоні, ми коли записували історії ветеранів, які звільняли Полтаву. Ми це все оформляли і робили альбоми. Це технічно схоже на журналістику. Але на той момент я не знав, що вона існує. І коли в п'ятому класі у нас в школі відкривали музей дев'ятої гвардійської повітряно-десантної дивізії, а я був командиром пошукового загону і директором цього музею. То про це написали в “Зорі Полтавщини”, автор був Павло Карнаух. Мене дуже вразило побачити своє прізвище в газеті. І я став думати, що треба зробити, щоб воно знову там з’явилося».
Згодом Костянтин Грубич побачив чергову статтю Павла Карнауха, але вже на іншу тему й подумав, що він живе цікаве та різноманітне життя. Після цього і сам вирішив спробувати написати замітку в газету, аби його надрукували. І йому це вдалося: матеріал школяра про черговий похід пошукового загону опублікували у газеті «Комсомолець Полтавщини» під його прізвищем. Дуже вдячний «хрещеній мамі» у редакції Ганні Шумейко (Волкова) досі. Радості хлопця не було меж. Потім зʼясувалося, що за це ще й гроші платять, тож майбутній телеведучий отримав три рублі:
«Я пішов на пошту і мені дають три рублі. На той час, це були великі гроші. Я ж не знав, що за це ще й гроші платять. Думаю, нічого собі, ти отримуєш радість (бо я кайфував від того, що мене друкують), так ще й прибуток . Це був мій маленький бізнес протягом наступних пʼяти років».
Матеріали хлопця час від часу публікували, він вже не уявляв свого майбутнього інакше, і таким чином назбирав собі портфоліо для вступу на журналістику.
Студентство та дебют на телебаченні
Студентські роки Костянтина Грубича пройшли у Києві та були не менш активними за шкільні. Він працював та паралельно навчався, вільного часу майже не мав. Хлопець йшов з гуртожитку, коли всі ще спали і повертався проти ночі. Ці роки припали на перебудову, тож життя було насичене подіями. На другому курсі Костянтин Грубич вирішив спробувати навчатися в телегрупі: пройшов конкурс і так почалася його історія із телебаченням. Зараз ведучий зізнається, що на той момент амбіції були обмежені бажанням стати кореспондентом газети «Комсомолець Полтавщини».
Після другого курсу Грубича забрали в армію, проте повернувшись до університету, він швидко загорівся бажанням поринути в справи та почав стукати у різні двері, аби потрапити на телебачення. Тоді його взяли на пів ставки до дитячої редакції:
«Спочатку було кілька місяців вечірньої казки, і мене просили її писати, але мені то не йшло. Тому я просився перевести мене в інший відділ, де публіцистика для старшокласників. А потім я почав просити свого керівника, аби мене зробили ведучим і мені дали такий шанс. Тоді започаткували проєкт “Клас-юніор-бізнес”. Я там був ведучим і через пару місяців уже став автором сценарію. Я навіть написав диплом по своїй же ж передачі».
Кар’єра телеведучого
Далі була програма «Вибрики», де гості відповідали на запитання ведучого і школярів у студії. Саме вона стала майданчиком для різних зірок. Потім феєричною, за словами Грубича, була щоденна прямоефірна програма «Не всі вдома». Це був короткий, але популярний проєкт.
Не всі роки були безхмарними, був момент коли полтавець не знав як діяти далі у розвитку на телебаченні. Цей період тривав з 2013 до 2018 року. Тоді Костянтин Грубич писав дисертацію, більше викладав, однак на телебаченні не мав такого активного розвитку, як раніше. У 2014 загинула молодша донька Оля. Навіть в горі телеведучий не зупинявся, взявся за розвиток каналу на YouTube. Написав книгу «Смачна країна», з презентацією якої півтора року їздив різними містами.
«З погляду телебачення це був, ну, якщо не провальний, але такий більш-менш спокійний період. Не такий активний, а я ж люблю, щоб було “ого-го”».
Зараз полтавець продовжує роботу на телебаченні як експерт рубрики «Знаю споживаю» та ведучий рубрик «Ранок Марафон», серед них: «Створено в Україні», «Як це зроблено» та прямі ефіри з крафтовиками з різних громад країни.
«Я люблю прямі ефіри. Я балдію від цих людей. Я сам шукаю цих героїв, а редакція лише затверджує. Якщо це шоу закриється, я , мабуть, буду за свої гроші їздити туди ж шукати цікавих людей, тому що в мене залишається YouTube. Я без цього, як без пального. Мені взагалі в Києві довго сидіти нудно».
Про Полтаву та пам’ятники
Маючи вільну хвилинку проїздом Костянтин Грубич завжди навідується до Полтави, інколи цілеспрямовано, аби побачити свою тітку Неонілу Василівну Грубич, яка лишилася йому за маму.
«Якщо є нагода, то завжди заїжджаю. Наприклад, ми їдемо по роботі на Харківщину чи Донеччину, що через Полтаву, то я інколи до своєї тьоті на Браїлки заскочу на 5-10 хвилин, інколи на Дублянщину».
Попри те, що полтавець давно переїхав до столиці, він щиро переймається та вболіває за рідне місто.
«Мені шкода, що те, що я чую, досі Полтава не українізувалася так, як би я хотів цього. Деяким однаково якою мовою говорити. Особисто мені хочеться, щоб в Полтаві нарешті з’явився господар в хорошому сенсі цього слова. Хочу, щоб вона була чистіша, бо вона брудна й валиться. Будь-який клаптик якісь хапуги намагаються забудувати.
Полтава – це як старовинна шкатулочка і її треба якось зберегти. Оці залишки, оцю старосвітськість, красу міста. Полтава – це берегиня національного коду. От щоб не було, її не зуміли зросійщити навіть в радянський період. От щось є там таке, що це місто завжди буде центром українського духу. Це гарантує Котляревський, це гарантує Сковорода, це гарантує, нехай неоднозначно, Гоголь».
Останні події, що пов’язані із демонтажем імперських пам’яток з простору міста також залучають полтавця до дискусії. Чи зносити Монумент Слави та інші пов’язані з Полтавською битвою? На думку Грубича, його не варто чіпати, натомість варто залишити пам'ятники, які є хребтом архітектурного образу міста, й надати їм оновленого сенсу.
«Знищити дуже просто, але нічого не пропонують взамін. Скажіть мені, будь ласка, за останні років 50, що в Полтаві створили такого, яке можна поставити поруч з Монументом Слави, наприклад. Це світовий шедевр, безумовно, але лише як монумент. Ті пам'ятники, які мають мистецьку вартість не варто чіпати. Ясно, що пам’ятник Петру 1 треба прибрати в сховок, бо він – ще та падлюка. Але от Монумент Слави можна переосмислити, щось змінити, як це в Києві зробили зі скульптурою Батьківщина-Мати».
Костянтин Грубич продовжує перейматися проблемами рідного міста, нині він не планує повертатися сюди, однак не зарікається:
«Зараз я не можу жити без Києва, в Полтаву залюбки приїжджаю. Для мене вже Київ – це дім, а Полтава – це душа».
Обкладинка Катерини Василенко
Фото з особистого архіву Костянтина Грубича