Українська культура дала світові образ воїнів, перед звитягою яких схиляється сама смерть. Це козаки-характерники, які йшли на найтяжчі завдання й досягали успіху, роблячи неможливе. Про їхні подвиги складали легенди, що досі надихають на боротьбу. Та сьогодні ми зазнаємо втрат, які повертають нас у реальність.
Патріот, втілювач ідей Революції Гідності й знаний трояндар Полтавщини Ян Квілінський воював у лавах ССО – еліти української армії, що відроджує тяглість військових традицій і в символіці звертається до образу козаків-характерників у подобі вовків. Головне для них – зберегти свою людяність, якими б складними не були бойові завдання.
«Чинити гідно для Яна було внутрішньою потребою», – говорить дружина воїна Ольга Квілінська. Роки життя її чоловік присвятив служінню суспільству й громадській діяльності. У боротьбі за Україну він заплатив найвищу ціну й нині спочиває на Алеї Героїв у Миргороді.
Втративши кохання життя, Ольга Квілінська продовжує боротьбу свого чоловіка: допомагає війську й виховує їхню доньку Марійку, для якої прагне стати міцною опорою.
Цей текст ЗМІСТ присвячує пам’яті Яна Квілінського з Полтавщини – воїна 3-го окремого полку Сил спеціальних операцій імені князя Святослава Хороброго, який загинув на Донеччині у січні 2024 року.
«За тобою – величезний рід»
Тривав останній місяць битви за Авдіївку. На завдання вирушила група спецпризначенців – добре тренованих і вмотивованих воїнів. 23 січня 2024 року вони зазнали втрат і змушені були відступити. Попри все, згодом бійці повернулися, аби забрати тіло свого побратима. Так родина Яна Квілінського отримала змогу побачити його востаннє.
Доля відміряла захисникові 34 роки, за які він встиг докластися до перемоги Революції Гідності, попрацювати для громади як сільський голова, створити родину й розвинути власну справу. Допитливий розум та оптимізм, лідерські якості й любов до України визначали його діяльну натуру.
Уперше Ян Квілінський побачив світ 27 лютого 1989 року у селі Стовбине Миргородського району. Школу закінчив у сусідній Дібрівці, а вищу освіту поїхав здобувати до Полтави, де в тоді ще аграрній академії познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою.
Юнак закохався в неї на першому курсі, проте знайшов сміливість освідчитися в почуттях тільки перед закінченням навчання у 2009 році. Так зародилися стосунки довжиною у 15 років, які перервала велика війна.
«Він зробив мені пропозицію у 2014 році 9 березня на день народження Тараса Шевченка. Бажання було з обох сторін, як і відчуття справжнього кохання – такого, яке описане в книгах, змальоване в картинах. Воно з'явилося майже одразу й не зникало до останніх наших розмов. Оце кохання – чисте, справжнє – з'явилося й уже ніколи не гасло. І я дуже вдячна долі за нього».
Одна з гілок роду Яна Квілінського походить із Хмельниччини. Його пращури потрапили там у жорна репресій: прадіда вбила радянська влада, а частина вцілілих родичів залишила область і переїхала до Полтавщини. Кілька років тому загублена гілка роду знайшлася у Старокостянтинові, проте особиста зустріч родини так і не відбулася, а зв’язок підтримують дистанційно.
Рід Ольги Квілінської також зазнав поневірянь і втрат через радянську окупацію: більшість дорослих представників стратили. Прадідусь із прабабусею втекли на Донеччину після розкуркулення, проте їх знайшли й там. Батька забрали просто на очах у дітей, травмувавши їхню свідомість на все життя. Прабабуся повернулася до Полтави, яка в той час була під німецькою окупацією. Разом із трьома дітьми вона жила в землянці, яку вирила власноруч.
Інша гілка роду Ольги Квілінської походить із Татарстану, де її прадідусь свого часу був міністром освіти. Його з дружиною розстріляла Червона армія, тож їхнього сина виховувала тітка. Потрапивши до України, він продовжив рід тут.
«Ми з Яном обговорювали історії, знайомі нам частинками, малювали в голові картину й усвідомили, що наша дитина – це квінтесенція таких старовинних родів. Найбільше хочеться зберегти кров і спадок всіх наших предків передати нащадкам, нашій доньці – Марійці. Є щось величне в тому, щоб усвідомлювати: ти не крихітна мурашка з нізвідки, а за тобою — величезний рід, який, як мені здається, завжди оберігає і підтримує», – говорить Ольга Квілінська.
Родинні трагедії українців нерідко залишалися таємницею для нащадків. Історії забирали з собою в могилу, бажаючи мовчанням уберегти рідних від нової хвилі репресій. Так сталося і в сім’ї Квілінських, проте інтерес до власного минулого переміг, і нащадкам вдалося зібрати деякі дані у розповідях і архівах.
Революція Гідності та втілення її ідей: досвід Яна Квілінського
Шлях Яна Квілінського як громадського діяча розпочинався до Революції Гідності. Підвалини для нього закладені ще в дитинстві, коли сформувалося особливе ставлення до української мови та її чистоти.
«Під час навчання в школі в Яна було таке правило: завжди говорити “що”, а не “шо”. Це така маленька дрібничка, яку зазвичай у спілкуванні діти просто не зауважують. Або, наприклад, слово “так”. Це так складно, коли ти спілкуєшся з однолітками, особливо підлітками, всі “дакають”. Для нього ж було важливо впроваджувати саме оце маленьке, але таке вагоме слово “так”».
Шанс захистити свої переконання випав 2013 року. Ян Квілінський був одним із тих, хто відстоював інтереси України на Майдані, був учасником Полтавській сотні.
«Хлопці вже потім говорили, що якщо приїжджаєш і там Ян, значить усе буде в порядку. Він вмів підходити до питань виважено, серйозно, і з’являлася така впевненість, що коли він поруч, значить все в порядку, він тримає все на контролі».
У цей час Ян Квілінський зближається зі «свободівцями». На акціях і заходах вони були пліч-о-пліч, жили в Жовтневому палаці й разом стояли на нічних вартах. Цей зв’язок зрештою приводить його до партії «Свобода» й він очолює її Миргородський районний осередок. Дружина говорить, що до спільности Яна Квілінського привело саме «бажання українськості», яке він плекав із самого дитинства.
Революція Гідності перемогла, проте важливо було не відступати від її ідей у майбутньому. 26-річний Ян Квілінський йде на вибори Дібрівського сільського голови й перемагає. Наступні п’ять років він присвячує роботі для громади.
«Революція Гідності – це щоденна боротьба з системою, яка повертала нас назад у совок, до Росії. Це був не якийсь молодіжний рух, а поміркована позиція, з ідеалістичними поглядами українськості й бажанням довести цю справу до кінця. Ян говорив, що хоч революція перемогла, її ідеї треба вносити в щоденне життя».
За час свого головування Ян Квілінський зосередився на благоустрої громади, якою керував. У Дібрівці, найбільшому з сіл, провели освітлення вулиць, облаштували парки, поремонтували дороги й водогін, встановили дитячі майданчики. Вуличне освітлення з’явилося й у Показовому й Стовбиному. Про останнє село сам Ян Квілінський в одному з інтерв’ю казав, що його буквально «витягли з кущів», адже цілі гектари там заросли американським кленом.
«Коли людині говориш слова “сільський голова”, то виникає одразу образ. Ян хотів зламати цей стереотип про сільського голову, і, як на мене, йому це вдалося. Щоденна праця на користь громади була його завданням. Кожного дня в нього були проєкти, зустрічі. Він боровся з чиновницькою бюрократією, зі зволіканнями, відписками. Хотів показати, що так не має бути. Усіма силами він доводив, що сільський голова може бути ефективним», – говорить Ольга Квілінська.
Майже рік її чоловік видавав інформаційний бюлетень з назвою «Дібрівські вісті», який виходив щомісяця по 500 примірників. У ньому публікували замітки про життя громади, звітували про витрачені гроші, анонсували події. Друк кожного накладу Ян Квілінський фінансував із власної зарплати.
«Революція перемогла, але на місцях залишалося дуже багато старосистемних людей, з ними все одно треба було десь перетинатися, працювати. Для Яна ефективність багато важила. Потрібно було поєднувати ідеали революції, переконання в українському рухові в правильному напрямку і водночас – робити всі справи, щоби ця система не гальмувала. Тобто він постійно шукав баланс. Важко було ламати систему. Вона не дозволяла рухатися так швидко, як Яну хотілося б».
Молодий сільський голова доклався до розвитку спорту в селах. Гроші з бюджету виділяли на придбання обладнання для туристичного гуртка та спортивного інвентарю для секції боротьби. Ян Квілінський сам займався боксом, тож опікувався залученням дітей до спорту, організовував тенісні змагання, попередньо забезпечивши села необхідними столами. Увагу приділяв і місцевій бібліотеці.
«Коли ми собі купували книги для Марійки, Ян просив замовляти іще один набір для бібліотеки. Сучасні класні книги. Для нього дитяча тема була дуже важливою. Мабуть, найважливішою впродовж всього життя, якими б справами він не займався».
Школу, дитсадок і амбулаторію в Дібрівці відремонтували. З ініціативи молодіжної ради в селі облаштували вуличний кінотеатр. Сільрада ухвалила програму поводження з відходами. Учасникам бойових дій виділили земельні ділянки, за документацію для яких сплатила громада. Цей перелік справ можна розширювати, проте й уже наведений засвідчує масштаб роботи, яку встиг завершити Ян Квілінський за п’ять років.
В інтерв’ю 2016 року діяч розповідав, чому вирішив взятися за роботу сільського голови:
«Якби я не був у “Свободі”, то ніколи б не захотів стати головою села – просто не знав би навіщо. З 2010 року постійно брав участь в акціях своєї політичної сили, у вишколах і завдяки цьому зрозумів, навіщо влада, політика. Після Революції Гідності дивився на те, що діється в країні, й думав: ніби реалізується те, що ти хотів, але не зовсім так, як ти хотів […] Мені захотілося щось контролювати, хоча б цей невеличкий шматочок країни».
Жителі Дібрівки й інших сіл пишалися своїм молодим та ініціативним головою. Сьогодні вони бережуть пам’ять про нього та той внесок, який Ян Квілінський зробив у розбудову вільної України.
Як постав Сад Квілінського
Повернувшись додому після університету, Ян Квілінський допомагає батькові по господарству. Його родина кілька десятиліть вирощувала троянди в теплиці й продавала, проте справа була маленька й не переростала в повноцінний бізнес.
З дипломом агронома й притаманною йому ініціативністю хлопець вирішив довести батькові, що ця справа може процвітати.
«Йому дуже подобалося, коли бізнес технологічний. Не просто виростити й продати, хоч багато хто займається саме так. Яну було цікаво щось новеньке придумувати й робити це естетично. У нього з'являлася думка, коли він працював із батьком, зробити цей бізнес успішним. У 2014 році ми почали думати про це більш предметно й з'ясовували, як юридично правильно все зробити. У 15-му році зареєстрували фермерське господарство “Сад Квілінського”, яке назвали на честь Янового батька Владислава Антоновича, який власне й почав цю справу».
Майже третину життя Ян Квілінський присвятив трояндовому бізнесу. За словами дружини, у першу чергу він прагнув утілити в життя власне бачення естетики, краси й технологічності. Спочатку була ідея створити реальний сад, куди відвідувачі приїздили б і, гуляючи, обирали квіти, а потім одразу могли їх придбати саджанцями в теплицях.
«Два роки ми боролися з цією ідеєю створення фактичного саду. Перший рік дошкуляли кравчики, це такі жучки. Вони не їдять троянди, але вирощують личинки й для цього їм потрібні листочки. Кравчики вирізували дуже гарні, ніби конфетті, з листя троянд. Ми просто нескінченно збирали цих жуків, а вночі місцеві викопували наші троянди. Потім ми дійшли логічної думки, що правильніше продавати саджанці по всій країні, тобто покрити більшу територію».
Так постало завдання створити естетичну й функціональну упаковку, яка дозволить доправляти клієнтам саджанці поштою живими й неушкодженими. Серед безлічі згенерованих варіантів обрали один і залучили місцевого виробника картону. Згодом саме за фірмовим пакуванням і підходом до клієнтів Сад Квілінського вирізняли з-поміж виробників.
«Наші клієнти виокремлювали нас через ставлення, бо троянди не просто вирощені й продані. Ми мали свій фірмовий тип прищеплення: не унікальний, проте незвичний. Технологію Ян розробив із батьком і все впроваджував на практиці. Саме ця поєднана незвичність, технологічність і відданість справі зробили Сад Квілінського таким популярним».
Підписуючи контракт із Силами спецоперацій у вересні 2023 року, Ян Квілінський залишав господарство з 14 опалювальними теплицями, під якими він власноруч проклав теплотрасу, й автономною електрифікацією, яку вони зробили з батьком. Бізнес вирішили заморозити.
«Я не можу сказати, що троянди були єдиною любов’ю в житті. Він просто він вмів себе повністю присвячувати тій справі, яку робив. Коли Ян займався жучками, він був повністю залучений у тему цих турунів. Пізніше взявся за трояндовий бізнес. Ми вдвох розуміли, що це не назавжди. І останніми роками інтерес Яна до цієї справи згасав. Спілкування з людьми виснажує, й з'являлися різні думки».
Новим напрямком реалізації для Яна Квілінського міг стати меблевий бізнес. З дитинства захоплюючись столярною справою, він виготовляв домашні меблі. Для дружини зробив столик для рукоділля, а для доньки – ліжечко.
«Коли Марійка підростала, у нього з'явилася думка про те, щоб зробити для неї м'яке крісло. Він почав вивчати цю тему. Коли я говорю вивчати, то маю на увазі купу книг прочитаних, схеми, всі деталі, нюанси, як виготовляють м'які меблі. Він все це вивчав і зацікавив свого друга дитинства. Ян починав робити сам, потім вони домовилися. У них була мрія повернутися вдвох зі служби й робити бізнес із дитячих меблів».
У грудні 2021 року у фейсбуці з’явилася сторінка бренду дитячих меблів Hortus. Наповнена світлинами й описами маленьких крісел та пуфів, від початку 2022 року вона не оновлювалась. У її власника з’явилися нові турботи.
«Ми виконуємо складні завдання, і найважливіше – це залишатися людиною»
На початок повномасштабної війни Квілінські мешкали в Миргороді. Місто обстрілювали, тож родина вирішила переїхати жити на ферму в село. Працювали в теплицях, рук не вистачало. Господарство залишилося без частини робітників.
Перший рік Квілінські займалися вирощуванням овочів з насіння, яке надсилали друзі з Франції й Америки.
«Ми вирощували овочі у великій кількості й возили їх для тероборони. Яна це дуже турбувало, що його друзі зі зброєю боронять Україну, а він помідори копає. Але водночас ми розуміли, що ця робота також дуже важлива, і все одно доля не оминула Яна. Пізніше він просто підписав контракт із силами спеціальних операцій і таким чином потрапив в армію».
Тричі Ян Квілінський ходив записувати в тероборону й кожного разу йому відмовляли. У перші дні лютого 2022-го чоловік зібрав речі й пішов до миргородського ТрО.
«Три рази доля відводила. Йому відмовляли перший раз, потім вдруге якихось документів треба було довести, третього разу теж. Просто якісь дрібниці, коли він просто приходив туди, вистоював чергу і його не брали з якихось причин».
23 вересня 2023 року Ян Квілінський став до лав армії, підписавши контракт з окремим центром спеціальних операцій «Схід» імені князя Святослава Хороброго. Маленька донька воїна погано сприйняла вістку про те, що батько йде до війська.
«У доньки був великий супротив, коли він пішов служити. Навіть не хотіла з ним говорити, повністю ігнорувала. Я спілкувалася з психологами, як правильно дитині пояснити. Ми з нею говорили. Потім вона прийняла цю думку, що тато пішов служити. У них був дуже тісний зв'язок. Марійка – дуже татова донечка. Ян був залучений від перших секунд її народження. Ми разом проходили всю вагітність, народження доньки. Він був присутній в усі важливі моменти».
У званні старшого солдата Ян Квілінський служив оператором-вогнеметником. Він мав багато знань у різних галузях, які могли бути корисними, володів іноземною мовою, тож гарно зарекомендував себе підрозділі.
«Він завжди з такою цікавістю розказував про службу. Йому пощастило з побратимами. Він зустрів там хороших людей, з якими в нього були дуже гарні стосунки. Про старшину говорив тільки з повагою: "Дуже суворий, але крутий". Але про службу я майже нічого не знаю. Він розказував багато про навчання, різноманітне, йому було все цікаве. Ян вмів навіть на війні знаходити позитив».
У війську колишній фермер із великою цікавістю опановує тактичну медицину, читає потрібну для навчань літературу, тренується. Дружині Ян Квілінський розповідає про свої будні, зосереджуючись на позитивному.
«У нього завжди була така риса, яку він зберіг до останнього: про все розказувати з найкращого боку. Ян був дуже товариською людиною. Він мав чудові стосунки з хлопцями. Колись розповідав, як прокинувся о п’ятій ранку тренуватися, а його побратим підтягується. Він казав: “Я йому вдячний, тому що він підтягується для того, щоби мати сили мене винести в крайньому разі, бо я великий”. Зрештою, так воно й сталося. Я дуже вдячна побратимам, що вони могли повернутися й евакуювати його тіло».
Звістка про загибель чоловіка застала Ольгу Квілінську в Сполучених Штатах, де вона якийсь час мешкала з донькою й працювала в школі. На знак подяки за те, що дружину взяли на роботу, Ян Квілінський подарував директору закладу ремінь із символом ССО – вовком із трьома пасками.
«Ян попросив розповісти йому історію. Раніше в козаків були спеціальні сили, як у нас зараз ССО, – характерники. Вони володіли спеціальними здібностями, однією з яких було перетворення на вовка. Коли характерник ішов на виконання важкого завдання, він перетворювався на звіра й одягав три паски. Воїн мав зберегти їх, бо якщо губив хоча б один, то не міг перетворитися назад на людину». Ян говорив: “Ми виконуємо складні завдання, і найважливіше – це залишатися людиною, тобто не згубити жодного паска. Поки на тобі ці три паски, твоя людяність з тобою. Важкі завдання, складні завдання, але найперше – треба завжди залишатися людиною”».
Тяглість військових традицій українців сягає глибини століть. Сучасне військо відроджує історичну пам’ять народу, звертаючись до символіки пращурів. Ці образи надихають, проте реальність нагадує про те, яким крихким є людське життя.
Дізнавшись про загибель чоловіка Ольга Квілінська втратила мовлення. Їй довелося проходити шлях терапії, аби знову заговорити. Нині жінка живе, обравши рух вперед і проявляючи дієву любов до того, що робить, замість плекання відчаю та ненависті.
«Чинити гідно для Яна було внутрішньою потребою. Для мене гідність також дає силу боротися в найважчих обставинах. І якщо я звалюся у відчай, світ від цього не стане кращим, а саме цього я прагну. Я прагну кращого життя для моїх нащадків, кращого майбутнього. Тому намагаюся докластися до нашої перемоги щодня. У вільний від роботи час я ходжу плести сітки, що два місяці ходжу здавати кров, підтримую збори своїх друзів військових, всеукраїнські великі збори. Мені подобається думка австрійського психіатра Віктора Франкла про те, що правила життя не вимагають від нас перемогти за будь-яку ціну. Найважливіше – це ніколи не здаватись. Так от я, дружина героя, дружина справжнього героя, і я не здаюсь».
У садах різних куточків України квітнуть троянди з Саду Квілінського – символ його лицарської натури, яка обрала шлях служіння й не зійшла з нього до останнього.
Обкладинка Юлії Сухопарової
Фото надала Ольга Квілінська