Минає 34 роки з моменту вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Здавалося б, відтоді минуло багато часу і ті події уже розмиті в пам’яті людей. Та учасники ліквідації пам’ятають про чорнобильську трагедію усе до дрібниць.
ЗМІСТ поспілкувався з полтавськими ліквідаторами аварії та авторкою меморіального проєкту про полтавських чорнобильців.
Трагедія, що змінила людські життя
Вибух на четвертому реакторі стався у ніч на 26 квітня 1986 року. Завідувачка науково-дослідницького відділу новітньої історії у Полтавському краєзнавчому музеї Валентина Клочко каже, що цей день мало чим відрізнявся з-поміж радянських буднів інших людей. Єдине – тоді стало відомо, що десь трапилася якась аварія, але ситуація контрольована і приводів для паніки немає:
«У газетах пізніше писали про вибух і Горбачов тоді виступав. Він говорив, що трапилася аварія, що це велике випробування для усієї країни. Тоді в Полтаві швидко було створено обласний штаб, бо треба було всіх мобілізувати на ліквідацію аварії. Медики, водії, пожежники, міліція, будівельники їхали. Навіть не знали, куди їхали, так все було раптово».
У Полтаві призов на ліквідацію почався за місяць після вибуху. Один з учасників ліквідації – Микола Агєєв – згадує, що йому принесли повістку 30 травня о 2 годині ночі. Протягом 2 годин потрібно було прибути до полтавської школи №11 на збори. На той час Миколі Агєєву було 35 років. Удома на нього чекали вагітна дружина та дитина.
Усе, що він мав взяти з собою, – 3-денний запас їжі, змінний одяг, ковдра. Тієї ночі Микола Агєєв та сотні інших чоловіків йшли пішки Полтавою з усіх мікрорайонів на збірний пункт, але не знали, що їх чекає:
«Там був штаб, формували команди для відправки. Ніхто нічого не знав, ми й здогадуватися не могли. Прийшли, побачили колону порожніх автобусів. Документи забрали, розподілили по підрозділах. Під ранок відправили нас. У поле привезли, там розкинутий польовий табір. Нас переодягли у військову форму і там ми уже дізналися, що їдемо в Чорнобиль».
Майже так само вручили повістку учаснику ліквідації та очільнику ГО ветеранів та інвалідів Полтавської області «Союз Чорнобиль України» Віктору Шкурпелі. Чоловік каже, що в його двері постукали о 5 ранку 1 червня. Вручили повістку і зобов’язали прийти до школи №11. Віктор Шкурпела на той час був учителем у полтавській школі №1. Він, як і Микола Агєєв, брав участь у ліквідації у складі 25-тої гвардійської мотострілецької дивізії імені Чапаєва, що дислокувалася у Лубнах:
«Там нас передягали та комплектували. Ми приїхали в Прип’ять і далі Чапаєвська дивізія формувалася на території Білорусі. Нашим завданням у ліквідації було огородження 30-кілометрової Зони відчуження. У народі цю огорожу називають “колючкою”. 12 рядів дроту. Встановлювали стовби, вишки. Усе, що було необхідно, ми робили».
До ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС залучили понад 17 тисяч чоловіків з Полтавщини. Кожен з них у складі свого підрозділу виконував стратегічні завдання. Хтось займався огородженням Зони відчуження, дезактивацією ґрунтів. Дехто виконував роботу на могильниках дезактивованої землі, інші встановлювали основу для майбутнього саркофагу.
Миколу Агєєва попередили, що працювати поблизу зони доведеться з місяць. Насправді ж повернулися вони до Полтави вже у вересні.
Життя в ліквідації
Після вибуху всіх жителів з Прип’яті та Чорнобиля евакуювали. Їм говорили, що це не більш, ніж на 3 дні, тому люди лишали речі та домашніх тварин, навіть не здогадуючись, що їдуть назавжди.
Роботи з ліквідації почали з огородження Зони відчуження від мирних жителів. На той момент Агєєв та Шкурпела займалися встановленням огорожі. Полтавці дислокувалися в селі Савичі Брагинського району в Білорусі:
«Там було наше наметове містечко. Після того, як ми огородили Зону “колючкою”, нас вивели з неї. Осередки зараження були всюди. Пам’ятаю, йдеш, в одному місці норма трошки завищена, а ось за кілька метрів сильніше фонить. Та це на роботу не впливало, бо ми виконували завдання держави», – каже Микола Агєєв.
Після виходу з Савичів ліквідаторам дали тиждень відпочити. У сусідніх населених пунктах учасники ліквідації брали участь у дезактивації ґрунтів. Суть процесу полягала в тому, що знімали верхній шар ґрунту і скидали в машини. Його вивозили в могильники.
Згодом потрапили до Прип’яті. Микола Агєєв каже, що навіть не може описати емоцій, коли побачив красиве і молоде місто, яке за мить стало порожнім. Ліквідатори навіть чули, як виють залишені в будинках собаки, але не могли нічого вдіяти. Усі, хто був тоді в Прип’яті, – це учасники ліквідації та міліціянти:
«Прип’ять наш підрозділ огороджував. Потім дезактивували прилеглі населені пункти. Там було багато військовослужбовців: крім нас, були прибалтійці, москвичі та інші».
Коли це завершили, чоловіків направили на роботи до самої станції. Миколі Агєєву та Віктору Шкурпелі довелося побувати на четвертому енергоблоці. Там теж проводили дезактивацію. На даху енергоблоку працювали позмінно, намагалися щоразу брати нових людей, аби зменшити дозу опромінення. З даху потрібно було скидати радіоактивні відходи. Працювали так – ліквідаторам одягали захисний костюм зі свинцевими вставками, респіратор і давали лопату. На 3 хвилини він вибігає на дах і намагається скинути якомога більше відходів. Тоді забігає назад. І так групи постійно працювали на даху:
«Добре, що на даху нам давали захисні костюми зі свинцем, бо перший місяць ми спали в тому, у чому працювали. На 3 тижні нам давали 1 респіратор, а вже в Прип’яті, як був банний день, нам давали нову спідню білизну. Перший місяць взагалі, крім респіраторів і форми, нічого не було. Жодних додаткових засобів не було, хіба сухий закон був. Харчувалися ми з польової кухні. Нам привезуть щось, ми поїли, водою чи чаєм запили – і далі працюємо».
Із забезпеченням ліквідаторів були проблеми. Людям не привозили фруктів та овочів, у харчуванні особливого розмаїття не було. Через це вже наприкінці літа, коли їздили через сади, хлопці збирали груші. Це було під особливою забороною, бо місцеві фрукти мали підвищений рівень радіоактивності. Микола Агєєв згадує, що хлопці набирали повні кишені груш, а потім «сиділи у наметах і, як кролики, їх жували».
Також до ліквідаторів приїздили артисти, відволікали від тяжкої щоденної роботи творчими виступами. А ще в таборі було місце спорту, хоча керівництво й не дозволяло. Там ліквідатори організовували майданчики для гри у футбол, чи волейбол і тренувалися. Інакше не могло бути, бо учасникам ліквідації було від 20 до 40 років.
Чапаєвська дивізія завершила роботи восени і з 3 по 6 вересня ліквідаторів вивозили із Зони. Віктор Шкурпела повернувся трохи раніше, в останні дні серпня. А все тому, що після «канікул» у Зоні відчуження мав іти до школи – навчати дітей.
Життя після ліквідації
Кажуть, що відчути радіацію одразу доволі складно. Усе, що її видає одразу – це присмак заліза у роті. Уже згодом з’являються головні болі та червоніє обличчя.
Ліквідатор Шкурпела говорить, що здебільшого ліквідатори відчували вплив радіації на здоров’я через певний час. Уже по поверненні, з 1989 року учасники ліквідації повально почали звертатися до лікарень. Там спеціалісти встановлювали зв’язок хвороб з виконанням робіт з ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.
На початку 90-х років в Україні почали з’являтися громадські організації, що об’єднували чорнобильців. У Полтаві ГО ветеранів та інвалідів Полтавської області «Союз Чорнобиль України» створили у 1990 році, а з 1991 року її очолює Віктор Шкурпела.
Сьогодні в кожному районі та містечку в області є подібні організації. Хоча учасників ліквідації щороку стає все менше, організації продовжують розвиватися завдяки тому, що до них приєднуються воїни-афганці та українські солдати, які воювали в АТО та ООС.
Шкурпела каже. що на Полтавщині пам’ятників чорнобильцям навіть більше, аніж Тарасу Шевченку, хоча його організація ніколи не ставила за мету поставити якомога більше пам’ятників. Уся суть у тому, що люди пам’ятають і шанують той подвиг ліквідаторів у вже далекому 1986 році.
Уже кількадесят років і Віктор Шкурпела, і Микола Агєєв мають інвалідність унаслідок робіт у Зоні відчуження:
«Потрапив я в кардіологію, ревматологію і тоді отримав інвалідність через виконання робіт в ЧАЕС. У 1990 році у Полтавській області була понад 31 тисяча постраждалих від трагедії. Але це й ліквідатори, і ті, хто був вимушений переїхати. А це несправедливо, бо учасників ліквідації назвали постраждалими. Розумієте, ми їздили туди не страждати, а виконувати завдання держави».
Тепер статуси «учасника ліквідації» та «людей, які проживали на забруднених територіях» розрізняють.
Пам’ять про трагедію
З 1996 року Валентина Клочко зберігає пам’ять про подвиг ліквідаторів у Полтавському краєзнавчому музеї. Сьогодні у невеличкій музейній кімнаті зібрано фото ліквідаторів, їхні листи коханим, костюми пожежників, нагороди, газетні вирізки і не тільки. Зібрати це все жінці було дуже непросто:
«Тоді часи нелегкі були. Не було тієї правди, яка мала бути про ці події. Коли я взялася збирати матеріали для музею, мені накидали усе разом і довелося самій розбиратися – хто на цих фото, де воно зроблене. Довелося ходити на конференції та зустрічі учасників ліквідації, щоб знати більше про них. І літератури багато читала, щоб сьогодні це все було у цій кімнаті».
Експозицію у музеї відкрили до 10-ої річниці Чорнобильської трагедії. Тут бережуть пам’ять про ліквідаторів з Полтавщини, розповідають гостям музею про їхні подвиги. Валентина Клочко каже, що історії учасників ліквідації або розповіді про них подекуди сильно дивують людей. Вражає їхня сміливість, сила духу та внутрішній стрижень, які допомагали боротися з катастрофою.
Щодня на Полтавщині меншає кількість героїв-ліквідаторів, адже з дня трагедії минуло чимало часу, але лишається чимало очевидців тих подій, які безпосередньо брали у них участь.
Микола Агєєв каже, що ліквідаторів, які дожили до сьогоднішнього часу, можна назвати щасливими людьми. І це попри те, що вони мають багато хвороб і пережили трагедію, яка раніше була невідома людству. Він каже, що ліквідатори щасливіші хоча б тому, що вони мають можливість виховувати онуків. Виховувати покоління, заради якого вони колись так ризикували життям.
Фото Катерини Пєшикової
Графіка Марина Вісич