Полтавська битва – одна з найвизначніших подій в історії міста, яка разом з тим стала зброєю російської пропаганди. «Полтава – город русской военной славы» – цей міф кілька століть просуває Кремль, проте мало хто знає справжню історії Полтавської битви та її роль у 20-річній Великій Північній війні.
Нині місто поступово очищується і позбавляється хибних уявлень, які роками нав’язувала нам росія. Українці починають переосмислювати історію та події, які ціленаправлено «перекрутили» на вигідний росіянам бік.
Серед таких подій і Полтавська битва, яку досі хибно вважають переможною для України.
«Мазепа – зрадник, Петро І – герой, шведський король Карл ХІІ – окупант» – популярний міф, який нині історики намагаються розвінчувати. Про справжній перебіг Полтавської битви, імперські пам’ятки та переосмислення історії ЗМІСТу розповіли заступниця директора музею Полтавської битви Людмила Шендрик, представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар та доктор історичних наук Юрій Волошин.
Запланований бій та три кулі Петра І: якою була Полтавська битва та які міфи навколо неї створили росіяни
Велика Північна війна 1700-1721 років – це боротьба Швеції та Московії за панування у Північній, Центральній та Східній Європі. Полтавська битва 1709 року відіграла важливу роль у 20-річному протистоянні шведського короля Карла ХІІ та московського царя Петра І й могла б стати днем визволення українських земель. Проте поразка шведів та Івана Мазепи, які пліч-о-пліч билися проти московитів, позбавила Україну можливості вирватися з російської сфери впливу.
«Неслыханная виктория. Зело превеликая и неначаемая виктория» – з цими словами Петра І світ дізнався про його перемогу в Полтавській битві. Так московський цар припідніс суспільству цю звістку. А щоб увіковічнити цю подію в історії Петро І почав кропітку роботу над створенням міфів. Пізніше до цього процесу долучилися літератор 18 століття Петро Крьокшин та Іван Голіков, які заклали легенди в основу російської історіографії.
Історикиня та заступниця директора музею Полтавської битви Людмила Шендрик виокремила головні міфи, у які досі вірить частина українців.
Міф про співвідношення сил у битві. Російська історіографія наводила такі дані щодо співвідношення сил супротивників у Полтавській битві: армія Петра І – 42 тисяч, 72 гармати; армія Карла ХІІ – 32 тисячі, 4 гармати.
Натомість сучасні російські та шведські історики наводять дещо інші цифри. Московська армія нараховувала 54 тисяч регулярних військ, 23 тисячі нерегулярних формувань (калмики, чугуївці, донські та уральські козаки, армія козаків Івана Скоропадського) та 323 гармати. Відібрана до бою шведська армія налічувала близько 17 тисяч регулярних та 5 тисяч нерегулярних формувань, до яких приєдналися запорожці та армія Мазепи. У висновку, це були 77 тисячі російських військових проти 22 тисячі шведських.
Міф про призначення Полтавської битви на 29 червня 1709 року. Нібито за домовленістю між фельдмаршалами Карлом Реншельдом та Борисом Шереметєвим, битва мала відбутися 29 червня 1709 року. Одна Карл ХІІ, дізнавшись, що на допомогу Петру І начебто рухається 40-тисячне військо хана Аюки, вирішив порушити умови договору і напасти на 2 дні раніше. Насправді ж ніяких домовленостей між шведами та московитами не існувало.
Міф про особисту участь генерала Олександра Меншикова у бою біля редутів та його відмову виконувати наказ царя про відведення московської кінноти. Насправді ж навіть російські історики самі стверджували, що московською кіннотою в бою біля редутів командував генерал-поручник Родіон Бауер. Натомість Меншиков вступив у бій пізніше.
Міф про розбитий Меншиковим тритисячний резервний корпус шведів. Згідно з текстом «Реляції про Полтавську битву» Меншиков, переслідуючи залишки загону Роса, зустрів біля лісу шведський резерв. Московити атакували і знищили його. Насправді ж у шведів під час битви ніяких резервів не було.
Міф про відрізану московськими редутами колону генерала Роса. Насправді загін Роса був розбитий через помилки шведського командування, а не майстерність та кмітливість московського війська. Після проходу основних сил шведів Рос мав би припинити безглузді штурми редутів і піти вслід, проте він цього не зробив, бо не отримав відповідного наказу. У результаті його загін втратив зв’язок з командуванням.
Міф про звернення Петра І до воїнів перед генеральною баталією. Загальновідома оспівана промова царя насправді має більш пізнє походження. Її вигадав Феофан Прокопович – російський священник, письменник та науковець. Як прихильник царя він був автором теорії перетворення та модернізації Московського царства у Російську імперію й реформування церкви, котра підпорядковувалася б владі Петра І.
Якщо Петро І й звертався до війська, то почути його могли кілька сотень воїнів. Для об’їзду багатотисячної армії йому знадобилося б кілька годин.
Міф про перевдягання солдатів Новгородського піхотного полку в мундири новобранців. Щоб відвести основний удар шведської піхоти від полку новобранців, Петро І нібито наказав їм помінятися одягом з більш досвідченим Новгородським полком. Карл ХІІ дізнався, що форма досвідчених бійців відрізняється від однострою молодих. Він направив на останніх здвоєний батальйон гвардії і потрапив у пастку. Таку «кмітливість» Петра І не підтверджує жодне історичне джерело.
Міф про три кулі, які потрапили царю в капелюха, натільний хрест та сідло його коня. В Ермітажі у Санкт-Петербурзі зберігається прострелений кулею капелюх Петра І. Це нібито доводить участь царя у битві. Однак подібні докази не можуть ні підтвердити, ні спростувати факт його участі в бою, адже ці речі можна було прострелити будь-де.
Міф про білого коня, на якому Петро І брав участь у Полтавській битві. Цей міф народився за часів СРСР і створили його радянські художники, які зображували царя на білому коні. Раніше вважалося, що полководець повинен бути саме на білому коні. Насправді ж опудало бурої Лізетти, на якій цар їздив верхи під Полтавою, зберігається у зоологічному музеї Санкт-Петербурга.
«Існує ще кілька міфів. До прикладу про те, що саме Петро І дав назву річці Ворсклі, повністю переписана історія, легенда про шведів, які знищувати православ’я на українських землях. Усе це сформувало єдиний комплексний міф про величність росії та порятунок України від шведів», – говорить Людмила Шендрик.
Історики стверджують, що Петро І вклав набагато більше коштів саме у пропаганду своєї величі, а не посилення війська. Прикладом є замовлення полотна у відомого на той час художника Дені Мартена-молодшого за 27 тис. ліврів. Це свідчить про пріоритети царя: спочатку пропаганда, а потім – військо.
Понад три століття російська пропаганда паплюжила й Івана Мазепу. Ці історії нині лежать в основі багатьох російських шкільних підручників й міф про його зраду – один з багатьох. Головні міфи про Мазепу:
Міф про те, що гетьман Іван Мазепа зрадив московського царя
В «Указе всему войску Запорожскому» Петро І звинуватив гетьмана Івана Мазепу в тому, що він його зрадив. Російська історіографія в усі часи тлумачить збройний виступ українських козаків на чолі з гетьманом Іваном Мазепою проти московського панування як одноосібний акт гетьмана – «зраду» задля власної користі.
Але ще до союзу з Карлом ХІІ гетьман обґрунтував козацтву мотиви зміни свого політичного курсу й війни за незалежність. Пояснив, що робить він це не для приватної користі, а «для спільного добра матки моєї Вітчизни бідної України, всього війська Запорізького і народу українського, і для зростання і розширення прав і вольностей військових».
Міф про те, що Іван Мазепа хотів віддати Україну Польщі
В «Указі до всіх жителів Малої Росії» від 28 жовтня 1708 року Петро І звинуватив Івана Мазепу в тому, що гетьман підписав договір із польським королем Станіславом Лещинським про передачу України Польщі.
Важливим джерелом для з’ясування цього питання є праці Вольтера: «Історія Карла ХІІ, короля Швеції» та «Історія Російської імперії за Петра Великого». У них немає згадок про будь-які договори між Іваном Мазепою і Станіславом Лещинським. Вольтер деякий час перебував при дворі Лещинського й мав необмежені можливості для спілкування з польським королем, проте жодного разу не згадав про українсько-польський договір у своїх працях.
Міф про те, що українсько-шведського договору не існувало
Союз України зі Швецією спирався на давню традицію часів Київської Русі. Гетьман Іван Мазепа і король Карл ХІІ продовжили справу попередників, уклавши 1708 року в Гірках воєнно-політичний договір. Оригінал цього документу не зберігся, бо після Полтавської битви шведи знищили папери польової канцелярії, щоб важливі документи не потрапили в руки ворога. Але зміст союзної угоди можна відновити як за українськими, так і за шведськими джерелами.
Міф про те, що Івана Мазепу не підтримала більшість українського населення і козацтва
У маніфестах Петра І, а пізніше в російських і радянських монографіях насаджували тезу про те, що український народ і більшість козацького війська не підтримали гетьмана Івана Мазепу. Насправді за наказом царя запустили механізм так званих «клятвенных обещаний». Це були вірнопіддані царя, які змушували підписувати представників міського самоврядування, церковних ієрархів, рядових священників.
Ці «вірнопіддані обіцянки» писали у містах і містечках на підконтрольній московитам території. Настрахані знищенням Батурина, кривавими розправами в Глухові і Лебедині, жителі Прилук, Лубен, Лохвиці, Миргорода, Варви, Срібного, Ічні, Новгород-Сіверського клялися у вірності цареві.
Мій про те, що анафема Мазепі – покарання гетьмана-відступника
Накладення анафеми на Івана Мазепу російська православна церква досі активно використовує, щоб очорнити гетьмана за допомогою одного з психологічно найсильніших аргументів – релігійного. Пропагандисти розраховували, що в очах українців-християн прокляття церквою слугуватиме незаперечним доказом того, що гетьман – зрадник, а його діяння – противні Богові.
31 жовтня 1708 року в листі до митрополита Рязанського Стефана Яворського цар наказав «публично в соборной церкви проклятию предать» Мазепу.
Анафема відбулася на початку листопада 1708 року одночасно в Глухівському соборі Святої Трійці в присутності Петра І та в Успенському соборі московського кремля в присутності царевича Олексія Петровича. Її проголосили Іванові Мазепі не за злочини, скоєні проти церкви, а за політичний крок ‒ спробу вийти з-під протекторату Московського царства.
Полтава має позбутися пам’яток, пов’язаних з перемогою Петра І, та вшановувати мазепинців. Позиція представника Українського інституту нацпам’яті
Однією з найбільш резонансних тем державної політики деколонізації є полтавський комплекс пам’яток, пов’язаних з перемогою Московії у Полтавській битві. Серед них і пам’ятник на місці відпочинку Петра І, який встановили на перехресті вулиць Пилипа Орлика і Спаської. За легендою радянської історії, тут цар відпочивав після Полтавської битви.
Раніше на цьому місці була хата українського козака. Дослідники стверджують, що мова йде про український козацький рід Магденків. Це предки по материній лінії знакових постатей української культури: Івана Величковського, українського письменника, поета стилю «бароко», перекладача, релігійного діяча; Івана Івановича Величковського – полтавського протопопа, та Паїсія Величковського – святого, аскета, уродженця Полтави.
У будинку козака Магденка поселився комендант полтавської фортеці Олексій Келін, а після Полтавської битви відпочивав, нібито, Петро І:
«Пам’ятник Келіну та “оборонцям Полтавської фортеці” на Першотравневому проспекті – це класичний приклад російської монументальної пропаганди. Ця споруда підсилює російську міфотворчість, зокрема, таке безпідставне твердження: “оборона Полтави 1709 року є прикладом мужності й героїзму воїнів гарнізону і місцевих жителів, котрі пліч-о-пліч протягом трьох місяців боронили фортецю від шведських загарбників”», – говорить представник УІНП Олег Пустовгар.
Полтава була важливим форпостом Гетьманщини, через неї проходив шлях із України до Криму, до переправи на Дніпрі – Переволочної, до Запорізької Січі, Правобережної України, Польщі. Після укладення Іваном Мазепою союзу зі шведським королем росіяни намагалися зайняти своїми гарнізонами найважливіші у воєнно-стратегічному плані населені пункти Гетьманщини.
Значення Полтави підсилювалося тим, що Полтавський полковник Іван Левенець був прибічником Мазепи, обізнаним у плани гетьмана. Тоді основна частина Полтавського полку за наказом Петра І перебувала на Дону й Полтаву захищати було нікому.
Інгерманландський полк московської армії безперешкодно зайняв місто 3 грудня 1708 року, а Іван Левенець змушений був підкоритися силі. У січні на зміну інгерманландцям до фортеці ввійшли Тверський, Устюзький та батальйон Бєлгородського гарнізонного полку. Командування гарнізоном прийняв ставленик московського царя – полковник Олексій Келін.
«У росіян був чіткий план. На випадок, якщо гарнізону Келіна не нададуть допомогу, таємно вивести його з фортеці разом з місцевими прибічниками, а місто знищити. Тобто, військові Келіна повинні були підірвати Полтавську фортецю разом із жителями, які там залишилися», – каже Олег Пустовгар.
Нині у Полтавському офісі УІНП пропонують не знищувати імперські пам’ятники, а музеєфікувати їх. Наприклад, створити на території музею Полтавської битви кластер, присвячений російській монументальній пропаганді, й перемістити усі пам’ятки туди.
Пізніше місто матиме можливість провести конкурси на створення нових пам’ятників, які би відображали українську інтерпретацію подій 17-18 століть:
«Знайомився із думками, що лунають із різних експертних середовищ. Можливо, єпархія ПЦУ підтримуватиме ідею увічнення Паїсія Величковського. Логічною також є думка про потребу пам’ятника Магдебурзькому праву як явищу», – говорить Олег Пустовгар.
Сам історик підтримує увічнення пам’яті уродженців Полтавщини, які увійшли до складу першої політичної еміграції українців. Це Пилип Орлик, Кость Гордієнко, Федір Нахимовський, Клим Довгополий, Дмитро Горленко, Григір Орлик, племінник Мазепи Андрій Войнаровський і представники козацьких старшинських родів. Усі постаті Олег Пустовгар пропонує об’єднати у спільний меморіал «Мазепинці. Конституція Орлика»:
«Важливо, щоб меморіал був потужною противагою російській псевдоісторичній пропаганді, різноманітним міфам-побрехенькам росіян про Мазепу і мазепинців. Переконаний, що в умови конкурсу має бути включено закарбування у камені відомого вислову письменника Гната Хоткевича: “…мазепинці — се не убогі егоїсти, а рицарі смерті, що віддали за свою ідею, за світлий ідеал національної незалежності — віддали і вигідне своє життя, і спокій, і душу всю”».
Як суспільство має переосмислити Полтавську битву
З часів Великої Північної війни минуло понад 300 років. З того часу в Полтаві відбулося багато значимих для держави подій. У 1903 році в місті встановили пам’ятник класику нової української літератури Іванові Котляревському. Десять заповідей українського націоналіста та «Самостійну Україну» Миколи Міхновського вперше проголосили саме в Полтаві. А борець за незалежність України Симон Петлюра – полтавець.
Тож яка вона, Полтава? Місто російської військової слави, чи колиска українського державотворення? А як нині містянам переосмислювати й сприймати події Полтавської битви та Великої Північної війни загалом?
Історик Юрій Волошин говорить, що українці мають розуміти битву не як передумову утворення Російської імперії, а як одну з битв Великої Північної війни в контексті історії Європи та світу:
«З одного боку нам би хотілося б забути всі негативні сторінки нашої історії, а з іншого – ми, особливо в Полтаві, від цього повністю не відійдемо. Моя думка така – вочевидь, ми не можемо робити з себе та цієї битви жертву. А щоб не сприймати її як жертву ми маємо розуміти цю битву в контексті саме історії Європи, а не росії», – говорить Юрій Волошин.
За його словами, музей Полтавської битви має існувати як будь-який військовий історичний музей в Європі та вибудовувати концепцію так, аби відвідувачі розуміли, що битва була зовсім не переможною.
Минуть століття, і тоді, можливо, Полтава перестане бути так званим містом «русской военной славы». Нині ж про укріплені в суспільстві міфи російської пропаганди досі нагадують і пам’ятники, які встановили на честь перемоги Петра І, і не готова до дерусифікації частина суспільства, і наративи, в які чомусь досі вірить частина полтавців. У Полтави є всі перспективи позбутися імперщини та радянщини, проте чи зробить вона це – вирішувати тільки вам.
Обкладинка та графіки Юлії Сухопарової