Громадянська активність ніколи не була справою затишною та спокійною, але в сучасній Україні стала ще й життєво небезпечною. І не лише у Києві, Одесі чи Херсоні. В останньому нещодавно від ускладнень через страшні опіки, спричинені вилитою на нею сірчаною кислотою, померла колишня активістка, а пізніше – керуюча справами виконавчого комітету Херсонської міськради Катерина Гандзюк. Небезбечно бути активним й у тихій Полтаві. У нас теж нападають на журналістів, активістів та людей, які наважуються протистояти беззаконню. Наразі – з менш серйозними наслідками, але з таким же «успіхом» у розслідуванні резонансних справ та покаранні винних.
Резонансні справи – напади, побиття, погрози – зазвичай спричиняють ефект вибуху. Однак людська увага – річ непостійна. Якщо розслідування затягується на місяці чи роки, то навіть голосні події губляться у круговерті буденних справ. Ми вирішили з’ясувати, як просуваються розслідування найгучніших за останній час нападів на активістів та журналістів у нашому місті.
Напад на суддю
Темного-темного вечора темного-темного листопада, у темному-темному місті, на темній-темній алеї темного-темного парку… Так могла б починатися ця історія, якби у ній були хоч якісь приводи для жартів. Але ситуація з нападом на суддю Октябрського райсуду Ларису Гольник таких приводів не дає.
22 листопада мине рік з тих пір, як у парку поблизу Меморіалу Солдатської слави на суддю та її чоловіка Ігоря Гавриленка напали невідомі. Нападники досі не знайдені. І поки що немає жодних шансів, що через рік після побиття це таки станеться. Хоча спочатку за справу взялися досить-таки бадьоро.
Нападники чекали на суддю у темному парку по дорозі з роботи. Наслідки могли б бути важчими, якби її не зустрічав чоловік. Його присутність злочинців не зупинила, однак саме він прийняв на себе першу порцію ударів.
«Ігор побачив цих чоловіків першим. І буквально прикрив мене собою. Вониповалили його на землю, били кийками по ногах. Коли мені нанесли удар по голові, я інстинктивно присіла, прикрила голову руками. У цей момент побачила, як Ігор піднімається, кидається до нападника. І не дає нанести йому другий удар. Думаю, ми постраждали менше, ніж могли б, якраз тому, що чинили шалений спротив, навіть намагалися самі їх затримати. Злочинці цього, звісно, не чекали», – пригадує Лариса Гольник.
Поліція та екстрена медична допомога прибули на місце приблизно через 20 хв. після виклику, каже постраждала, бо спочатку їх помилково направили до пам’ятника Слави (тобто, у Корпусний парк). Суддя Гольник – особистість відома: це вона свого часу розглядала корупційну справу стосовно мера Олександра Мамая і заявила про спробу підкупити її через посередника; також судилася з головою Октябрського суду Струковим через порушення її трудових прав, домагалася дисциплінарного покарання для голови суду.
Інформація про побиття дуже швидко з’явилася у соціальних мережах та деяких ЗМІ, тож першим на місце прибув начальник Полтавського відділу поліції Олександр Терела. Резонансна справа начебто не мала залишитися без уваги, однак…
 | «Тодішній начальний слідчого відділу Володимир Тимошко вбачав головним завданням знайти виконавців. На місці події виявили велосипеди, відбиті нами в нападників, загублену одним із них шапочку, недопалки. Службовий собака взяв слід, однак він загубився десь у вуличках поблизу Октябрського райсуду. Мабуть, там чекала машина. Взагалі, якщо погортати документи, то поліція наче зробила й немало. Тому спочатку у мене дійсно були надії», – каже суддя. |
Однак заковика, як це часто буває, у розставлених акцентах: напад на суддю Гольник поліція кваліфікувала як хуліганство (ст. 296 Кримінального кодексу України), а тому й шукали лише виконавців. Пошуку замовників ця стаття не передбачає. Гольник каже: якби виконавців знайшли, вона наполягала б на перекваліфікації.
«Справа перебувала на контролі обласної прокуратури, однак у мене не склалося враження, що вони старалися допомогти. Навпаки, майже одразу з’явилася версія, що ми з чоловіком інсценізували напад задля якогось там піару… Для нас з Ігорем у цьому нападі багато ознак замовності. Думаємо, це могла б зробити і спланувати людина, яка знає, як не залишати слідів. Наприклад, раніше працювала у правоохоронних органах. Людина, близька до тодішнього мера Полтави Олександра Мамая або очільника Октябрського райсуду Струкова», – говорить суддя.
Попри те, що поліції вдалося виявити відбитки пальців вірогідного нападника, далі розслідування не зрушилося: у картотеці аналогічних «пальчиків» не знайшли. Тож, хоч нині справу не закрито, шансів на розкриття злочину лишається небагато.
Зламана щелепа журналіста
Історія про побиття журналіста інтернет-видання «Трибуна» Ярослава Журавля в офісі однієї із політичних партій не така давня – їй всього півроку. Та й, нібито, простіша: і нападники відомі, й обставини вчинення злочину – теж. Його побили прямо в полтавському осередку Соціалістичної партії. Туди прийшов зі своїм другом Дмитром Демусом.
 | «Дмитро розповідав, що люди з «команди Чередніченка» вимагають, щоб він більше нічого не писав в соціальній мережі про їхнього лідера. Я погодився, що таких погроз не повинно бути. Ми зайшли до офісу СПУ, щоб налагодити діалог. Цікаво. Що в момент першого удару я взагалі. Я сидів на стільці. Сергій Чередніченко тільки встиг сказав, що він мене поважає, як збоку на мене полетіли удари, я впав на підлогу. Потім мене били вже поза офісом. Цікаво, що я в то момент навіть не говорив, тобто, це не могла бути емоційна реакція на мої слова. Сам Чередніченко в ситуацію ніяк не втручався», – говорить Журавель. |
Того ж дня у лікарні Ярославу діагностували перелом щелепи. Він написав заяву у поліцію. Наразі вже було два підготовчі засідання. Напередодні третього, де мали заслухати обвинувачених, потерпілого, свідків з обох боків, журналіст написав пост, де закликав полтавців прийти в суд на його підтримку. Збіг чи ні, але наступного дня, буквально за 15 хвилин до засідання, адвоката потерплого попередили про його відміну, нібито через хворобу судді.
«Обвинуваченими у справі є лише Антон Пазенко та Михаїл Алоєв – хлопці-спорстмени, які мене били. Їм інкримінують нанесення побоїв середньої тяжкості групою осіб, але без попередньої змови. Власне, у Полтаві відомо, що ці чоловіки були охоронцями Сергія Чередніченка – він сам колись казав на відео, що йому погрожують і він має ходити з охороною. Однак, звісно, охоронці – то неофіційно. Офіційно – просто активісти Соцпартії. Можливо, якби їхній босс тоді втрутився , намагався зупинити побиття, то результат був би зараз іншим. Однак навіть після того, як зафіксували мої побої і встановили характер травми, ніхто не поспішив вибачатися. Навпаки, ще й розпускали чутки, що я сам їх спровокував, що це були просто «пацанячі розборки». Що ж, хай свої слово скаже суд. Не думаю, що йдеться про реальні терміни – скоріше, умовні строки, штраф. У будь-якому разі, я не збираюся відступати», – додає Ярослав.
Наступне засідання призначене на 27 листопада цього року. Чекаємо на результат.
Ножові поранення ветерана війни
Але рекордсмен серед штучно затягнених справ, пов’язаних з замахами на активістів – справа так званої «кривавої арки». 5 квітня 2017 року під час сутичок на вул. Соборності, 27, коли мешканці будинку намагалися – за допомогою громади – відстояти право на користування своєю ж аркою, було серйозно поранено поліцейського та двох протестувальників. Один із них – ветеран війни з Росією громадський активіст Олекса Коба. Від «тітушок» – працівників кременчуцької охоронної фірми, яких привезли «віджати» арку у місцевих жителів – Коба отримав 11 ножових поранень, у тому числі в живіт. Кілька з них були надзвичайно небезпечними, зі значною крововтратою. Тепер він згадує: коли побачив кров та ножі, то діяв неусвідомлено: людина, перебуваючи в шоковому стані, керується інстинктами і під час небезпеки або тікає, або б’ється, або завмирає. В Олекси була мета – вистояти скільки можливо та затримати неадекватів зі зброєю біля себе:
 | «Коли я відчув перший удар, я продовжував боротьбу, тому що я хотів затримати їх біля себе, щоб відступили інші. У мене є досвід поранень (під час бойових дій на Донбасі – авт.), і я розумів, наскільки важко вичухуватися з того світу». |
Численні операції, лікування, складний період довгого відновлення… З тих пір минуло вже майже два роки, а злочинці, які нанесли ножові поранення, і досі не за ґратами.
Сергій Усенко та Анатолій Прядко з Кременчука є на численних відео з місця сутички, їх упізнали свідки, на кількох кадрах навіть помітно, як зблискує метал «предмету, схожого на ніж» у руці обвинуваченого. Їм загрожує від 7 до 10 років позбавлення волі. Однак вирок досі не винесено, не зважаючи на пильний контроль за справою з боку громадськості: на більшості з майже двох десятків судових засідань були присутні полтавці, відомі громадські активісти з Києва, журналісти і ветерани, у тому числі – власник адвокатського бюро та ветеран АТО Масі Найєм. У залі засідань зазвичай бракує вільних місць для всіх, хто хотів би бути у курсі справи.
«Я завжди за об’єктивність, і зможу коментувати рішення суду лише тільки після винесення вироку. Утім, вважаю, що на початку розгляд справи проходив зі значним скрипом. Коли, наприклад, адвокати чи нападники у залі суду починали себе якось дивно вести чи по відношенню до мене чи до Дмитра Юденка, – було видно, що суддя не реагує чи дозволяє якісь моральні образи в залі суду. І можна сказати, що суд якось включився у процес лише тоді, коли з Києва приїхали велика кількість активістів, у тому числі, і коли Катерина Гандзюк сама приїжджала на засідання, і коли Льоша Сердюков підняв полтавську громадськість… Ось тоді суд почав на все це якось по-іншому дивитися, бо він зрозумів, що це питання резонансне. Тому якщо зараз справа почала розглядатися більш-менш об’єктивно – це певним чином заслуга громадськості», – розповідає Олекса Коба.
Наразі обвинувачені все ще перебувають під домашнім арештом (у нічний час). Тобто, живуть досить комфортним життям – хіба на курорт з’їздити не можуть.
«Для мене – нонсенс, що люди, які наносили іншим тяжкі тілесні ушкодження, зараз перебувають під домашнім арештом вже значний час. Люди, які могли мене вбити – просто вільно мандрують, ходять вулицями свого міста. Другий момент – Дмитро Юденко разом із Миколою Сватенком подавали клопотання про порушення кримінальної справи на всіх учасників «Скорпіону» для того, щоб ті понесли належні покарання. Відповідно, суд відмінив це клопотання, як і відмінив клопотання про «спробу вбивства». Бо на відео було чути, як кричали охоронники «Добивай його, добивай його», тобто вони мали намір вбити, й сам характер тілесних ушкоджень говорить про це».
У той же час потерпілі чекають наступного судового засідання. За словами Миколи Сватенка, представника ще одного потерпілого, Дмитра Юденка, воно цілком може відбутися за півроку чи більше. Адже постраждалі попросили про проведення експертизи, яка б визначила обсяг завданої їм моральної шкоди та дозволила претендувати на компенсацію за неї. Однак представники полтавської філії Харківського НДІ судових експертиз імені Бокаріуса повідомили адвокатів, що через велику завантаженість наразі провести таку експертизу зможуть не раніше травня 2019 р. А значить, її результати стануть відомими влітку.
«Феномен – це те, що, ми маємо той випадок, коли суд працює лише з виконавцями, але не працює з замовниками. Якщо ми подивимося на справу Катерини Гандзюк, то ми побачимо, що суд працює з замовниками. Цей порочний круг так і лишиться порочним, і не буде розірваним», – каже Коба.
Ну а до літа 2019 року Октябрський районний суд, де розглядається справа, може зітхнути спокійно: натовпи активістів на судові засідання туди не ходитимуть. Принаймні, якщо не з’явиться новий резонансний привід.
«Мені пояснили юристи, що ця експертиза (на яку ми чекаємо), може бути дуже важливою у випадку апеляції (на той випадок, якщо нападників відпустять, або дадуть умовне). Є прецеденти, коли на апеляціях справи завалювались через відсутність подібної експертизи. Відповідно, моя мета в цьому максимально підстрахуватись і підготуватися на той випадок, якщо рішення суду буде не об'єктивним. Щоб тоді під час апеляції не дозволити повторення потрібного прецеденту – коли вас можуть порізати на вулиці і вийти сухими з води», – додав наостанок Коба.
…
Для правової держави звично сподіватися на закон і правосуддя. Але в Україні, з її станом правоохоронної та судової систем, громадськість поки що не може дозволити собі залишати подібні справи без свого контролю. Інакше, після кількох місяців тиші та ігнору, колись резонансна справа раптом може виявитися закритою «за браком доказів» чи з іншої цілком пристойної причини. А кривдники активіста - отримати умовний термін чи, наприклад, «вийти на поруки». Ясно, що спокійніше мовчати або робити вигляд, що це тебе не стосується. Але тоді невідомо, хто наступний поплатиться за свою громадянську позицію здоров’ям або життям.
... У журналістиці прийнято не ставити питання у заголовку статті, якщо вона не дає на нього відповіді. Тому питання «Чому справи полтавських активістів зависли у повітрі» ми залишаємо відкритим. На це мають відповісти правоохоронні органи. А нам залишається лише не мовчати.
Текст Світлани Варвянської, Ксенії Малік
Графіка, обкладинка Юлії Деркач