На годиннику дев’ята. Робота на адамівсько-решетилівській «Мрії» уже давно кипить. Голова садівничого товариства Іван Дегтяр роздає завдання працівникам, перевіряє чи все добре в його володіннях й підходить зустрічати гостей. Він широко посміхається й поправляє білий капелюх.
Тут, на Полтавщині, чоловік майже пів року налагоджує виробництво соків й планує почати готувати решетилівський кетчуп, хоча кілька місяців тому не знав чи матиме бодай щось зі свого бізнесу.
Ця історія – про Івана Дегтяра з Донеччини та його садівничу «Мрію», що, схоже, здійснилася.
Як дім перетворюється на фронт
Іван Дегтяр разом з родиною жив у Слов’янську на Донеччині. Про своє життя до 24 лютого він говорить з посмішкою:
«Був миловарний завод, але з часом виріс молодий директор, тому у мене з’явився час братися за інші ідеї. Потім народилася ідея створити садівниче товариство, бо біля батьківської хати в Адамівці був закинутий садок. Я подумав, що добре було б його відновити».
Уявити масштаби садівництва можна хоча б за площею яблучних садів на 46 гектарів. Утримувати усе вдалося завдяки формі керування: Іван Дегтяр вирішив створити товариство, де люди сплачували внески, а робітники цим коштом доглядали за деревами. Плоди та готову продукцію відправляли вкладникам.
У донецькій «Мрії» було понад 2 тис. яблунь та й стільки ж тисяч метрів грядок смородини, а з них виготовляли сік, оцет та спеціальне чисте мило для фруктів.
Повномасштабна війна зупинили й миловаріння, й роботу в садах, бо Адамівка стала фронтом:
«Зранку 24 лютого я був у військкоматі хотів допомогти. Мені сказали, що я можу хіба доглядати за військовими, а зараз потрібні ті, хто може тримати зброю. Тому поки в запасі», – каже Іван Дегтяр.
Коли Адамівка опинилася майже на лінії фронту, до села почали прилітати ворожі снаряди, а частину земель замінували. Попри це його товариство продовжувало працювати, хоч навколо садка були бліндажі та окопи. У соковарці, яка раніше готувала сік, гріли воду для українських воїнів, аби вони мали змогу прийняти душ та випрати речі.
«Ми залишалися там до липня, надіялися, що все скінчиться. Але війна продовжується, тому ми наважилися релокуватися. У нас є домовленості з вкладниками, певні зобов’язання, тому ми не можемо не працювати».
Як скрипіння колеса на трасі визначило долю бізнесу
Спочатку «Мрію» планували перевезти до Києва. Згодом стало зрозуміло, що там немає де брати сировину, тому Іван Дегтяр з партнерами вирішили повертатися додому. Дорогою до Адамівки зупинилися в Решетилівці:
«Це вже як притча. Ми проїздили Решетилівку і заскрипіло колесо. Ми подумали, що це не випадково. Заїхали до міськради і сказали, що хочемо релокувати сюди бізнес. Нам відповіли, що мають для нас приміщення. Усе показали і нам сподобалося, бо тут є і погреба і бокси. Це ж те, що нам треба».
Одразу на новій базі «Мрії» не було електрики, але це не завадило розпочинати на новому місці. Наступними викликами стали відсутність бюджету та здорожчання палива, проте допомагали члени товариства, долучалися місцеві підприємці. Згодом підприємці написали грант для релокованого бізнесу й «вигребли».
З садками на приватних територіях та власним реактором: робота на Полтавщині
Ми приїхали на виробництво до Івана влітку, на момент найбільшого завантаження. У липні-серпні важливо встигнути переробити плоди на сік, оцет та іншу продукцію. Іван Дегтяр налаштував виробництво, має п’ятьох робітників та продає свої соки на Prozorro. Скоро планує зайти на більший ринок, а сам бізнесмен жартує, що не відмовився б і від полиць супермаркетів.
Майже 100% сировини товариство закуповує у місцевих, тому немає потреби вирощувати власний сад. Фактично, їхні сади знаходяться на приватній території. «Мрія» ж тільки роздає саджанці дерев жителям, щоб вони вирощували дерева біля своїх будинків. Плоди потім передають на перероблення й частину люди повертають собі у вигляді соку чи оцту.
Сьогодні на підприємстві будують новий цех для перероблювання томатів й планують створити решетилівський кетчуп:
«Херсонщина була окупована та підтоплена, тому випала з ринку як постачальник та виробник томатів. Навесні ми роздали саджанці томатів місцевим, щоб вони вирощували їх, а потім здавали нам на перероблення. З них на цьому цеху прямого віджиму готуватимемо томатний сік, морс і плануємо випускати кетчуп. Ми його назвемо “Решетилівським”».
Просто на подвір’ї майструють обладнання, з нержавіючої сталі зварюють котли, щоб самим забезпечувати себе енергією. Підприємець показує маленький жовтий реактор, який переробляє відходи з яблук і виходить біогаз:
«Щас покажу як він булькає. Це той газ, який у нас в домівках, на якому всі готують сніданки та обіді. А ми його маємо прямо тут. Це дарує нам енергію, тому наше підприємство – безвідходне».
Далі Іван Дегтяр веде в цех де переробляють яблука. Тут розміщений екстрактор, який і чавить сік:
«Наші соки відрізняються від інших, вони робляться методом парової екстракції. Це екстрактор куди кладуть пів тонни яблук. Потім додається пара і яблуко ніби вибухає й дає сік».
Готові соки наливають в скляні банки та закручують на спеціальному обладнанні. Усе відносять на склад готової продукції. Ось так у невеликому приміщенні з’являються трилітрові банки з концентратом, пляшки з «Адамівським» оцтом та щойно розлиті літрові бутлі з соком.
Поруч є склад тари, яка вже сягає даху, а на подвір’ї ще декілька тисяч таких банок.
«Не хочу брати пластик, він потім гойдатиметься в океані. А скляна тара оборотна і екологічна».
Виставковий комплекс
Іван Дегтяр ділиться планами на майбутнє. Разом з партнерами хоче створити мережу магазинів «Лавка садівника». Там мають продавати соки, оцет, кетчупи «Мрії». Оскільки все в скляних пляшках, то покупці зможуть повертати її, або просити знову налити в них сік.
Щодо підприємства, то воно теж залишиться у Решетилівці. Зараз товариство займається побудовою обладнання, на якому гілля перероблюватимуть на газоподібне та рідке паливо. Усі процеси хочуть показувати людям:
«Ми тут прижилися. Хочемо створити щось на кшталт виставкового комплексу. Буде місце, де можна подивитися, як переробляється ось цей біогаз. Далі соковарка, гості можуть побачити, як робляться соки. Хочу, щоб бачили, як можна облаштувати безвідходне та екологічне виробництво».
